litceysel.ru
добавить свой файл
  1 2 3 4
думка – яка різниця, де вона висловлена – у «Записках Академії наук» чи в газетній статті? Наприклад, у Юрія Лотмана чи Сергія Авєрінцева у газетних статтях, інтерв’ю чи телевізійних виступах було чимало винятково цікавих думок, що були висловлені ними тільки тут. Культурологічні ж праці взагалі важко зарахувати до того чи іншого «відомства». Наприклад, ґрунтовна розвідка М. Сумцова «Культурные переживания» – книга, що нею зачитувалися наприкінці позаминулого століття передплатники «Киевской старины», – праця популярна, однак недарма доктор філософських наук Катерина Шудря, пропонуючи у 1992 році читачам «Вітчизни» уривки з цієї роботи у
власному перекладі, називає «Культурные переживания» «вершиною творчих досягнень Миколи Сумцова».64 Для цієї праці, яку французький часопис «Melusine» охарактеризував як «belles etudes ethnographique»65, характерна спроба не просто опису і порівняння різноманітних народних звичаїв різних етносів, а прагнення розкрити «культурные переживания» українського селянина, його неповторну душу, зрозуміти його – як не заяложене зараз це слово – м е н т а л ь н і с т ь, дати своєрідну квінтесенцію народного світогляду. Володимир Гнатюк, а слідом за ним Дмитро Дорошенко й інші науковці мали цілковиту рацію, коли стверджували, що дослідження слобожанського вченого дають корисний матеріал для з’ясування ідеї національності, тобто виявляють суму тих ознак, що відрізняють один народ від іншого. Цікаво, що навіть у некрологах (!) М. Сумцов іноді вдавався до етно-національних спостережень. Наприклад, кажучи про видатного харківського земського і міського громадського діяча Єгора Степановича Гордієнка (Гордєєнка), вчений у досить емоційній і, як завжди, змістовній некрологічній статті зазначає: «Малоросс по происхождению, Е. С. по характеру приближал­ся к великороссам. В нем в высшей степени была развита великорусская национальная черта – практическая рассудочность или, что одно и то же, большой деловой ум; при таком уме для чувства и воображения осталось мало места».66 Сумцова вразили чорнові нотатки старшого колеги про поїздку по Європі: «Любопытнейшая черта этих заметок – общественный хозяйственный характер. Природы, искусства, науки – ни малейшего следа. В прекрасных странах Западной Европы Е.С., бывшего тогда городским головой, интересовало лишь устройство водопроводов, мостовых, тротуаров. Везде мера, расчет, вычисления, чисто хозяйственное начало».67 Особисто нам міркування щодо нібито «практицизму» росіян на відміну від начебто «непрактичних», замріяних українців, як і костомарівські визначення (з якими цілком солідаризується Сумцов у «Слобожанах») національних особливостей великоросів і малоросів, як і більшість того, що писалося і пишеться про «ментальність» – будь-яку, чи то українську, чи то російську, чи то японську, – видаються поверховими і наївними (адже Тургенєв у своєму геніальному оповіданні «Хорь и Калиныч» показав два абсолютно протилежні за «ментальністю» типи людей, що належали до одного етносу і навіть були друзями!). Однак у Сумцова важливе інше: намагання завжди за деревами бачити ліс, завжди підніматися від поодиноких фактів до сутнісних узагальнень – риса справжнього науковця.


Задум, подібний до реалізованого у «Культурных переживаниях», відчувається і в праці 1918 року «Слобожане». Без перебільшення – це мала енциклопедія народного життя краю. Достатньо лише перечитати назви розділів, щоб переконатися у цьому. Авторська присвята саме такої книги пам’яті матері глибоко символічна: це присвята і Матері-землі, і Матері-Слобожанщині, і Матері-Україні.

Для Миколи Федоровича книга «Слобожане» була найдорожчою з його праць. У «Спогадах» він зізнавався: «На цю розвідку … я дивлюсь як на мій заповіт живим і ненародженим моїм землякам, слобожанам на Україні і не на Україні сущим».68

Подаючи «самохіть» у квітні 1922 р. цитований на початку нашої статті звіт, М. Сумцов зазначав: «Мої розвідки за останні 4 роки поділяються на друковані і рукописи. Що до друкованих розвідок, то, як автор, я заздалегідь скажу, що не зовсім ними задоволений, бо иноді траплялося друкувати нашвидку без такого, як слід, оброблення, але гаятися було неможливо, і моя надія на нові кращі видання почасті знайшла вже для себе виправдання відносно хрестоматії українського письменства. Надруковані книжки усі вже давно розійшлися або значно доповнені мною для нових видань, коли до того дійдеться».69 На жаль, авторський виправлений і перероблений примірник «Слобожан» не зберігся (або ще не знайшовся), як не збереглися виправлені примірники інших праць, а також майже всі рукописи вченого.

Сумцов мав підстави бути незадоволеним своєю працею: адже він іноді не міг навіть дістати необхідні джерела і змушений був цитувати по пам’яті або за якимись виписками, що робилися колись мимохідь, нашвидкоруч. У передмові автор скромно зауважував: «На цю книжку треба дивитись як на першу спробу (виділено нами – МК.) наукового викладу що до еволюційного життя Слобожанщини на протязі трьох віків…».70 Однак, попри все, цей «Заповіт» гідний того, щоб його прочитали люди третього тисячоліття. Тим більше, що майже століття ця «перша спроба» залишалась і останньою…


Можна сказати, що до цієї узагальнюючої праці вчений ішов усе життя. На сторінках «Слобожан» ми знаходимо посилання автора на власні праці минулих років (одну з них – про слобідсько-українські історичні пісні – він майже усю вмістив на початку книги), однак, безумовно, цих посилань могло (і повинно було!) бути значно більше: крім спеціальних розвідок, присвячених різним питанням історії та культури краю, М. Сумцов майже у кожній, бодай невеличкій, фольклорно-етнографічній праці (а в «Культурных переживаниях» особливо) наводить приклади з слобожанського фольклору, слобожанських звичаїв, і в останньому випадку не тільки користується надбаннями «зубрів» польової роботи (П. Іванова, Б. Грінченка, І. Манжури…), а й сам виступає як уважний спостерігач-польовик.

Він відчував себе с л о б о ж а н и н о м, і Слобідська Україна була для нього «малою батьківщиною», без якої не пізнаєш і не полюбиш великої. І ця любов настільки передавалася читачам книг Сумцова, що ті починали мимоволі дивитись на свій край його, сумцовськими, люблячими очима. Один з перших читачів «Слобожан», автор рецензії 1919 р. у високохудожньому харківському журналі «Творчество» (там друкувались О. Мандельштам, А. Ахматова, І. Еренбург…) прозаїк Андрій Аскалон зізнавався саме у такій «корекції зору»: «В начальные годы нашего века Харьков был исключительным городом по своей бытовой и художественной безличности: «столица» Слобожанщины, он являлся неважной рекомендацией края; книга проф. Н.Ф. Сумцова заставляет отчасти переменить это мнение. Старая Слобожанщина, о бытовом укладе которой повествует, порой с юношеским увлечением, почтенный автор, была богата некогда не только лесами, садами, реками и озерами, – но и красотой народного быта, народными песнями и народным искусством».71

Справді, прочитавши «Слобожан», ніяк не скажеш, що цей край і його центр Харків не мали своєї індивідуальності. Навпаки. Дуже рельєфно вимальовується «лица необщее выраженье» і Харкова, і всієї Слобідської України. Рецензент «Творчества» далі зауважував: «Книга эта не научный трактат и не обстоятельное топографическое описание: специалисты, конечно, указали бы пробелы и неточности – но где их нельзя указать! Сторонний читатель упрекнет автора, может быть, в узком

местном патриотизме: но именно им согреваются холодные цифры, безразличные факты, именно он сообщает увлекательность книге, с которой следует ознакомиться поэтам, художникам и всем культурным деятелям края, желающим для него будущности».72

Микола Федорович об’їздив пів-Європи73, як людина і вчений аж ніяк не страждав вузьким світоглядом і провінційними поглядами, володів близько десятьма мовами, але все ж таки серце його належало Харківщині.

Влітку Микола Федорович жив у Боромлі на Охтирщині, в хаті, на сволоку якої був напис: «Создася дом сей рабом божіим Семіоном Михайловичем Сумцем мая 2 дня 1776».74 Можна уявити, що відчував він, стоячи під цим сволоком. Невипадковість власної появи саме на цій зем­лі, вдячність саме цьому краєві за те, що він був колискою твого роду, за те, що він виплекав тебе – ці почуття обумовили, напевне, прагнення вченого віддячити добром за добро, зробити все, «щоб сняты булы кайданы с украинскои мовы, щоб в нашим занедбаним краи пановалы истина и справедливость».75

Потім радянська влада, розуміючи по-своєму «істину і справедливість», відбере у нього цей «маєток», що стане справжнім горем для сивочолого вченого. Він буде звертатись 23 жовтня 1920 р. до архітектурної секції Губкопмису з пропозицією збереження будинку як архітектурної пам’ятки76, буде писати до Наркомзему, буде намагатися порозумітися з боромлянами, для яких він свого часу зробив чимало доброго (допомагаючи школі, облаштовуючи сільську бібліотеку і навіть беручи участь у проведенні виставки суниці77) – та дарма. Сьогодні цього будинку немає...

Як співзвучні були у ці роки важких випробувань думкам старого вченого думки молодого рецензента «Слобожан» Андрія Аскалона: «Замирает, уходит невозвратно красота старого народного быта, и никакие старания не воскресят ее, не задержат процесса ее умирания: о, если бы мы могли верить, что место почившей не будет пусто, и что в итоге упадка и разрушения возникнет новая, пока лишь мечтающаяся красота! И если бы мы сумели не растерять драгоценного наследства в буре событий, не позабыть художественных заветов старины и, строя новую жизнь, не пренебречь мудрым опытом уходящей!»78 «Если бы…»


Сумцов був людиною дії, людиною вчинку. Тому жодна значна культурна акція харківської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. не проходила без його участі, а у багатьох випадках він був ініціатором і «душею» корисних справ. Чимало зробив він для бібліотеки, що носить сьогодні ім’я В.Г. Короленка. М. Сумцов був одним з засновників і членом правління Харківської громадської бібліотеки, висвітлював на сторінках преси її діяльність79, читав публічні лекції, щоб зібрати кошти для спорудження будинку для неї, дарував книжки і навіть не цурався такої нудної роботи як записування книг, що надходили до цієї громадської установи. Громадянин у повному розумінні цього слова, гласний Думи Микола Федорович Сумцов настільки був переобтяжений громадськими справами (а він ні до чого не вмів поставитися формально – вболівав з а в с е у рідному місті), що змушений був відмовлятися від деяких обов’язків – напр., члена Піклувальної Ради Художнього училища80 або члена музейної, конкурсної, стипендіальної, санітарної комісій81, або голови Піклувальної Ради лікарні ім. Л.Л. Гіршмана82, і навіть члена правління Харківської громадської бібліотеки (у 1890 р.), однак, що симптоматично, міська Дума, як і Піклувальна Рада очної лікарні, як і інші установи, відхиляли ці прохання: незамінні люди є, і Сумцов був саме таким. Не кажучи про нескінченні загальноуніверситетські справи

(а Сумцову довелося і подеканствувати, і бути членом правління «Общества для пособия нуждающимся студентам Императорского Харьков­ского университета», і організовувати численні культурно-освітні заходи), Микола Федорович багато зробив і для тієї ж очної лікарні (він був ініціатором її заснування і допомагав вирішувати безліч проблем), і для Художнього училища83 (старий будинок теперішньої Академії дизайну та мистецтв було збудовано архітектором К. Жуковим і оздоблено фасад визначним художником, тоді зовсім молодим, Василем Єрміловим саме у стилі «українського модерну» теж певною мірою завдяки Сумцову, що був у журі конкурсу проектів, і до його думки не могли не прислухатися), для Міського художньо-промислового музею (він був одним із його організаторів), для Харківського товариства взаємного кредиту (членом правління якого теж був Сумцов), для Народного Дому, для «Харьковского общества призрения малолетних бесприютных сирот» (Сумцов був членом Піклувальної Ради), для Харківської студентської української громади (вона обрала його 1907 року разом з Д. Багалієм почесним членом) і навіть для славетного Благбазу (саме Сумцов наполіг на необхідності будівництва каналізації для ринку).


Недарма харківці висували його кандидатуру на посаду міського голови, та він відмовився на користь свого колеги – професора Технологічного інституту Олександра Погорєлка84, що дійсно виявився чудовим мером і зробив чимало добрих справ для міста.

Микола Федорович любив Харків, особливо його околиці. Іван Шишов, людина з нестримною уявою, твердить, що «майже від самого будинку Сумцових починалися лісові хащі, якими тоді була вкрита Холодна гора».85 На Холодній горі хащ не було вже років за сто до народження М. Сумцова: через неї проходила дорога, а по боках селився люд, спочат­ку переважно небагатий, а пізніше – і поважні пани (напр., на Холодній Горі у 1-ій пол. ХІХ ст. жив ректор університету І. Кронеберг, а у 2-й пол. ХІХ ст. – проф. Марін Дрінов, видатний славіст). Тим більше, у 1860-тих ліс (навіть гайок) не міг починатися ледь не біля порогу будинку на Малій Гончарівці, що була поруч з такою жвавою міською артерією як Катеринославська. Усі царі в’їжджали у місто цією вулицею, і якраз поблизу Середньої Гончарівки (теп. Маршала І. Конєва) на Катеринославській (теп. Полтавський шлях) була споруджена Тріумфальна арка.

Сумцов згадував, що був дуже хворою дитиною. «Ныне такого хилого ребенка отдали бы в колонию, при достатке, повезли бы на лиманы, в горы, за границу. Меня нанятый одноконный извозчик, «ванька», старичок, отвозил летом в подгородный бор на Основу, распрягал свою лошадку, задавал корму и дневал со мной под сосной в то время, когда я от скуки устраивал из песку крепости или наблюдал за хитрыми проделками муравьиного рода, или слушал музыку в переливных шумах высоких сосновых вершин.86 Все это насытило мою душу такими впечатлениями, в которых Харьков, старый и новый, вплетен множеством неразрывных нитей, и потому мне многие места в нем до сих пор представляются и яркими, и живописными, потому я люблю смотреть на него с Холодной горы при заходе солнца, а проезжая по железной дороге через Основу, среди вырубленных сосен и новых построек я смотрел с грустью на бор, как на своего старого, умирающего друга и благодетеля».87


Крім Основи, ще один куточок Харкова був з дитинства особливо милий Миколі Федоровичу – Карпівський сад, про який він згадує: «Хотя изучение природы в гимназии коснулось меня мимоходом, но великая это сила – мир Божий, с его яркой зеленью, цветами, разнооб­разным строением всякого древесного листа, с его чудными художест­венными формами кристаллов. Все это вдруг во мне как-то зажило и зашевелилось, в стремлении к личному знакомству с тайнами великой мастерской Великого Художника: я целые дни проводил в летнее время в Карповском саду с сачком в руках для ловли бабочек и с тетрадями для гербария».88

Ще й зараз у Карпівці, яка переживає не найкращі часи, ростуть старі дуби, під якими худенький хлопчисько в коротких штанцях у далеких 1860-х (а автор цих рядків у теж страшенно далеких 1960-х) ловив хрущів і спостерігав за мурашками, кониками, ящірками, «солдатиками»...

Обраний гласним Думи, Микола Федорович неодноразово порушував питання про запустіння колишнього саду купця Карпова89, і саме завдяки йому цей сад з хащів знов перетворився на улюблене місце відпочинку харківців.

Надзвичайно багато зробив М. Сумцов як один з найдієвіших членів Харківського товариства розповсюдження у народі грамотності.90 Входячи до Видавничого комітету Товариства, він склав кілька брошур практичного напрямку для народного читання (про боротьбу з яругами91, про шкідливі звичаї та ін.), написав спеціальну працю «Новейшая поэзия как образовательное средство для крестьян»92 та ін.

М. Сумцов був глибоко переконаний: «Невозможно, да и непозволительно с педагогической точки зрения при выборе материала для народного чтения снисходить до самого низшего уровня крестьянского понимания».93 Справді: культура не може бути «високою» і «низькою»: «низька» – це вже не культура. Тому просвітник відстоював необхідність ш и р о к о ї освіти для селян, все робив для того, аби надати можливість к о ж н о м у «гречкосію» познайомитися зі справжніми творами с в і-

т о в о г о мистецтва, гаряче обстоював необхідність влаштування сільських пересувних музеїв.94 Сприяв він і створенню народних бібліотек у селах, допомагав освітнім гурткам. Двічі перевидавалось укладене під його орудою «Пособие для устройства общедоступных научных и литературных чтений», де він був автором сімох розділів (нарисів).95

У вже згаданій вище полемічній статті «Утилитарная этнография» М. Сумцов гаряче обстоював необхідність практичного напрямку у роботі етнографів, у чиїх записах, «в громадном их большинстве, нет личного интереса собирателя, живого отношения, сочувственного или отрицательного».96 Для науки холодна об’єктивність – те, що треба, однак в етнографії «много животрепещущего», і хіба можна з цим матеріалом оперувати як з мертвим, археологічним! О б о в’я з к о м етнографа професор вважав «путем общедоступных по изложению и цене брошюр» висвітлювати «темные углы народного быта и грязные закоулки устарелых народных понятий».97

Ідея створення «социальной (публицистической) этнографии» викликала неоднозначну реакцію колег М. Сумцова. Наприклад, М. Хаханов слушно зауважив, що етнограф не може і не зобов’язаний (як і економіст, і статистик) бути публіцистом: це публіцист може черпати матеріал у працях етнографа. І хоча, резюмуючи, московський рецензент робив висновок: «нельзя научным деятелям ставить в упрек, что они не публицисты, нет никакого основания создавать «утилитарную» или «практическую» этнографию», – однак визнавав, що «проф. Сумцов глубоко прав в своем симпатичном стремлении возбудить общественный интерес в большей степени, чем это имеет место в настоящее время, к жизни деревни, к борьбе с суевериями...».98

Саме для того, щоб підняти освітній рівень (і не тільки селян), щоб підняти разом із рівнем освіти й рівень н а ц і о н а л ь н о ї с в і д о м о с т і, М. Сумцов створив такі праці, як «Старі зразки української народної словесності»99, чудові «Малюнки з життя українського народного слова»100, уклав (разом з М. Плеваком та Д. Багалієм) «Хрестоматію по українській літературі для народніх вчителів…», що вийшла чотирма виданнями (перше – 1918 р.101). Девізом життя Миколи Федоровича були слова його вчителя і старшого друга О.О. Потебні102, які він узяв епіграфом до «Малюнків…»: «Учение не только свет; оно также и свобода. Ничто так не освобождает человека, как знание».103


Найкращий знавець історії української літератури, академік Сергій Єфремов дуже влучно охарактеризував саму сутність М. Сумцова, який і в етнографії, й у фольклористиці, і в історії літератури зайняв «свою почесну та чималу обсягом постать»: «З Сумцова був правдивий представник того типу вчених, що їх до недавнього часу взивали старомоднім і важкеньким трохи терміном – «словесник». Людське слово, і слово насамперед і переважно, викликало у його пошану й інтерес у всіх своїх проявах; воно було для його немовби живим, що власними законами животіє й розвивається, організмом – і не дурно одну з книг своїх Сумцов охрестив «Малюнки з ж и т т я українського народнього слова». <...> І коли б ми шукали головної для покійного Сумцова риси, то оцей його повсякчасний і глибокий інтерес саме до людського слова, до словесної творчости, оце його неустанне «словесництво» мабуть зайняло б перший план його духовної істоти».104

Ледве не з заснування Харківського історико-філологічного товариства, що об’єднало всі творчі сили дослідників Слобожанщини (та й прилеглих територій), М. Сумцов працював у ньому 17 років (з 1880-го) секретарем і 22 роки (до закриття ХІФТу під час громадянської війни) – головою.105 Майже всі збірники товариства, що є безцінним краєзнавчим джерелом, редагував Микола Федорович. Педагог від Бога, 1892 року він ініціював утворення Педагогічного відділу товариства і щорічно обирав­ся його головою.106 Публічні читання для жіноцтва (а Сумцов завжди обстоював гендерне рівноправ’я і зокрема права жінок на вищу освіту) теж були організовані завдяки його піклуванню.

Визначною подією у культурному житті всієї країни став ХІІ Археологічний з’їзд, що відбувся у серпні 1902 р. у Харкові. Фактичним організатором з’їзду було Історико-філологічне товариство і, зрозуміло, його голові дістався чималий тягар всієї підготовчої роботи. М. Сумцов займався не тільки організаційними, господарчими і науково-редакційними справами, а й зробив екскурсію по Охтирщині й Лебединщині та зібрав чимало цікавих експонатів для етнографічної виставки.107 Виставка ця стала сенсацією, бо деякі з колекцій були представлені вперше (обрядове печиво, писанки, ляльки, свистунці, куманці). І взагалі, як стверджує Г.А. Скрипник, «на відміну від подібних виставок, влаштовуваних на Україні до попередніх з’їздів, на Харківській виставці старовини впер­ше було створено крім відділів археологічних старожитностей та мистецьких творів спеціальний відділ етнографічних пам’яток».108 Виставка була побудована за цілком науковими принципами, усі предмети були паспортизовані і систематизовані. З 15 по 27 серпня 1902 р., поки тривав з’їзд, експозицію відвідали тисячі харків’ян і гостей міста (така увага з боку суспільства була нечуваною на попередніх з’їздах). Виставка, підготована М. Сумцовим та його колегами (А.М. Красновим, О.Д. Твердохлібовим, Б.С. Познанським, О.М. Покровським, В.О. Бабенком, О.П. Радаковою, М.Г. Халанським109 та ін.), вперше давала комплексне уявлення про матеріальну культуру слобожан та їх найближчих сусідів. У 26 відділах експозиції розміщувалось 1490 одиниць зберігання, причому відвідувачі могли ознайомитися з типами селянських хат, їхніми інтер’єрами, оздобленням, різноманітним хатнім начинням (від пічного знаряддя до каганців), фотографіями господарчих будівель та кресленнями планів поселень; велике зацікавлення викликали відділи, де демонструвалася унікальна колекція українського та російського одягу, взуття, прикрас на 29(!) манекенах, причому на двох був шахтарський одяг; спеціальні відділи знайомили з землеробським знаряддям, пристроями для перемелювання зерна і круп (різноманітними ступами, крупорушками, жорнами та ін.) і виробами з борошна, бджільництвом та засобами домашнього виготовлення свічок, знаряддями і виробами, пов’язаними з народними ремеслами: бондарством, гончарюванням, ткацтвом, ковальством, чоботарством, золотарством (виготовленням ювелірних прикрас), коцарством. Гордістю Сумцова був коцарський верстат, один з останніх, який вдалося придбати у літньої жінки – останньої майстрині колись славного коцарського цеху, що увічнив себе у назві Коцарської вулиці в Харкові (хоч на ній дотепер – частина радянських табличок з написом Кацарская); відвідувачі виставки знайомилися з технологію виготовлення коців – грубих домотканих кольорових килимків, що ними застеляли ліжко, лави. Значним був відділ, присвячений народному мистецтву – орнамен­ту, найяскравіше відбитому у колекціях писанок (їх було 337!) і вишивок.


У відділі, присвяченому весільному обряду, була представлена колекція музичних інструментів110 (що ж за весілля без музик!), а у розділі «Народна медицина» – гербарій з понад 200 цілющих трав та з інформацією про народні засоби їх використання. Неабияке зацікавлення у глядачів викликали колекції дитячих іграшок, люльок, інструментів для вимірювання і рахування, пасток, риболовних снастей, картин і малюнків етнографічного змісту.

Після закінчення з’їзду М.Ф. Сумцов зробив усе, щоб на основі цієї грандіозної виставки був утворений Етнографічний музей при Харківському університеті, що й сталося у 1905 році.111 Очоливши цей музей (після революції, у січні 1920 року, він був перетворений на Музей Слобідської України ім. Г.С. Сковороди), вчений постійно поповнював його зібраними особисто (і переважно за власні кошти) виробами місцевих гончарів, зразками слобожанського одягу, писанками112 (ця збірка писанок нараховувала 378 одиниць), землеробськими знаряддями з Боромлі, склав каталог етнографічно-мистецької частини музею. Збереглися листи Володимира Гнатюка до Миколи Федоровича, де йдеться про придбання гуцульського одягу для музею, та відправку до Харкова фотографій західноукраїнських етнографів.113 Постійно поповнював професор і бібліо­теку музею (на 1917 рік у її каталозі налічувалося майже півтори тисячі томів етнографічних видань114), звичайно, більшою частиною за власні кошти або з власної книгозбірні (що вже 1912 року налічувала 6 тис. томів, переважно спеціальної літератури115). Вже тяжко хворий, у 1921 році він зібрав колекцію 17-ти коштовних малюнків, розшукав і придбав цікаву збірку книжок з етнографії відомого російського та українського етнографа, слобожанина з Воронежчини – Бєлгородщини – Курщини, Митрофана Дикарева (60 примірників) і сам зробив опис цих книжок.

Директор дбав про те, щоб видавати «Вісник» або «Бюлетень» музею (вже після його смерті, протягом 1925–1928 рр., вийшло 5 номерів у трьох випусках «Бюлетеню Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди), створив Товариство друзів МСУ, влаштовував при музеї лекції, етнографічні курси, запрошуючи читати на них таких видатних вчених, як Д.І. Багалій та Д.К. Зеленін. Звісно, читав і сам – і на цих курсах, а ще раніше – у Харківському народному університеті. Збереглися архівні документи, датовані 12 січня 1918 р. – кілька аркушів паперу з печаткою «Харьковский народный университет» – програми з етнографії та з української етнографії, складені М. Сумцовим для слухачів «з народу».116 І у цих програмах, як і в усіх працях вченого, постановка загальних питань етнографічної науки органічно поєднується з висвітленням конкретних обставин побуту українського народу і зокрема слобожан, з розкриттям багатства та особливостей духовної та матеріальної культури земляків.


Бувши з 1919 р. водночас головою Етнографічної комісії Головмузею та етнографічної секції Харківського Губкопмису (Губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини), Сумцов намагався навіть організувати фольклорно-етнографічні експедиції (і це коли громадянська війна ледь вщухла!), звертав увагу колег на те, що треба зафіксувати нові зміни, що відбуваються у побуті населення. Під його керівництвом розпочалося дослідження міської народної культури, для чого була розроблена спеціальна програма.117

Раїса Данковська, найближча помічниця М. Сумцова в музейних справах, а по його смерті з 1923 по 1929 р. – наступниця на директорській посаді118, згадувала: «Щире відношення М. Ф. до роботи і власний його приклад примушували нас иноді забувати про ті тяжкі умовини, в яких нам доводилося працювати у Музеї, та робили цю роботу для нас приємною».119

Але для самого Миколи Федоровича директорування в останні роки не було легким і приємним. Навпаки, він його відчував як тяжкий хрест. Чому? Про це можна тільки здогадуватися, уявляючи собі, як важко було порозумітися професорові з численними Шаріковими усіх мастей, які, певно, тримали під пильним комісарським наглядом таку важливу ідеологічну справу, як національний музей. Принаймні на це обережно натякає Данковська (пізніше стандартно звинувачена в «українському буржуазному націоналізмі» і усунена з посади директора) у своїх підцен­зурних спогадах: «Працювати у Музеї М. Ф. доводилося в дуже тяжких моральних умовинах, через деякі властивості життя самого Музею. Ці умови приневолювали М. Ф. відмовлятися від адміністративних обов’язків у справі керування Музеєм. М. Ф. подавав заяви про своє звільнення та пропонував, що він надалі без платні візьме на себе обов’язки наукового керівництва роботами в Музеї, але у відповідь на ці заяви М. Ф. прохали, яко знавця та справжнього музейного робітника завідувати й надалі Музеєм».120

Як не намагалася партія виконати відносно до директора свою «руководящую и направляющую роль», напрямки роботи МСУ визначалися особистими пріоритетами і зацікавленнями вченого.

Зокрема співробітники Музею Слобідської України під керівництвом М.Ф. Сумцова у 1920–1922 рр. зібрали відомості про місцевих кобзарів, записали слова і мелодії пісень121, продовживши таким чином справу, розпочату Миколою Федоровичем ще 1900 р., коли він вперше склав програму для збирання відомостей про кобзарів і лірників122, за якою працювало багато фольклористів (зокрема Харківська, Полтавська, Чер­нігівська комісії з підготовки ХІІ Археологічного з’їзду), було виявлено більшість існуючих на той момент виконавців, були описані їхні біографії, репертуар, звички, особливості виконання, що знайшло узагальнення у низці праць.123 Сам голова ХІФТу двічі виступав на з’їзді з доповідями про кобзарів і лірників, і саме він наполіг на тому, щоб ХІІ Археологічний на заключному засіданні 27 серпня прийняв звернення на адресу міністра внутрішніх справ з клопотанням про державний захист носіїв давньої співоцької традиції. Пізніше голова з’їзду графиня П.С. Уварова запропонувала Миколі Федоровичу детальніше обґрунтувати це звернення, наслідком чого з’явилася стаття «О покровительстве кобзарям и лирникам», де, зокрема, йдеться про те, що кобзарі «не являются нищими, а, будучи слепцами, зарабатывают хлеб исполнением песен религиозного, исторического и бытового характера».124 Підкреслюючи, що саме ці люди є носіями історичної пам’яті народу, Сумцов зауважує, що вони потребують захисту й охорони, як і будь-які пам’ятки старовини. А між тим «эти бедные, исторически заслуженные, слепые люди встречают разные административно-формальные препятствия в добывании себе средств к жизни… Их гонят из больших городов, с главных улиц, с ярмарок и базаров, на основании совершенно ошибочного смешения их с профессиональными нищими».125 Професор звертався не тільки до міністра, а й до суспільства, до земств, перш за все Харківського, Полтавського, Чернігівського, з пропозицією взяти на себе піклування про кобзарів – «этих последних могикан старинного народного песнетворчества»126 – та їхніх дітей. Наслідком цього звернення до міністра В.К. Плеве і взагалі усієї роботи з вивчення та популяризації кобзарства, проведеної у ході підготовки до з’їзду, на самому з’їзді та після нього, була зміна на краще ставлення до народних співців адміністрації й освіченого суспільства.


Багато чого вартий подив одного з бандуристів, котрий зайшовши якось невдовзі після з’їзду до Гната Хоткевича (Гнат Мартинович організував блискучий кобзарський концерт на з’їзді), здивовано-радісно сповістив, що сьогодні йшов Московською вулицею (однією з центральних у Харкові) і жоден жандарм його не спинив.127

Сумцовський музей (а так іноді і називали музей ХІФТа), «на відміну від превалюючої у тогочасній музейній практиці орієнтації на переважне комплектування пам’яток народного мистецтва, широко репрезентував майже всі ланки матеріальної і духовної культури. Деякі відділи були єдиними (тут і вище виділено нами – МК.) у країні за складом пам’яток».128 Музей став, таким чином, «джерелознавчою базою для розвитку етнографічної науки Півдня Росії та України».129 За твердженням В. Фрадкіна, це був «практично єдиний музей у країні, створений шляхом спеціальної експедиції фахівців. <...>… Випадковий аматорський характер колекцій був характерний навіть для столичних музеїв. <...> Напротивагу їм музей ХІФТ створювався за визначеною науковою системою».130 В. Данилевич, який протягом 1906–1907 рр. був зберігачем музею, згадував, що директор «лично расположил в нынешнем помещении Музея (у будинку Історичного архіву – МК.) все то, что там могло поместиться, создав из него не только ценное учебно-вспомогательное заведение, но вместе с тем весьма изящный уголок».131 Він взагалі любив поратися коло експонатів, бо в кожній речі народного побуту, у кожному витворі народного мистецтва відчував тепло рук і щирість серця його майстра.

Р. Данковська наводить у своїх спогадах такий зворушливий епізод: «За день до смерті, 14 вересня, М. Ф., зовсім хворий, прийшов до Музею, він побачив, що ми виносимо у двір музейні речі для чистки та щоб попровітрювати їх, і промовив: «я б дуже радо допоміг вам, на жаль, зараз не можу», махнув рукою й пішов до бібліотечної кімнати. Трохи згодом він знову вийшов до нас у двір, повеселішав і, сміючись, сказав: «тепер і я можу вам допомогти». Як ми не казали, що не треба, М. Ф. почав поратись біля речей і частину їх сам переніс до Музею».132


Закінчує свої нотатки Раїса Сергіївна так: «В особі М. Ф. Музей Слобідської України втратив видатного діяча та знавця, заступити котрого нікому. Ми ж, його помічники, з його смертю втратили не тільки свого духовного батька-керовника, але й старшого товариша та завідувателя-друга».133 Чи багато адміністраторів і, зокрема, керівників музеїв, про яких так могли б сказати підлеглі?

Багато разів у нашій статті ми вживали до Сумцова слово «перший». Славетний вчений і письменник, майбутній академік Аґатанґел Кримський, рецензуючи одну з праць харків’янина, запитує, чи дослідив хтось особливості українського народного гумору, і відповідає: ніхто. Най­швидше такого дослідження можна чекати від М. Сумцова, бо саме він «обыкновенно (курсив нашМК.) является пионером в разных областях нашей этнографии и проливает свет в нетронутые ее закоулки».134 І Сумцов, як свідчить наведений вище реєстр його рукописів, написав таки працю «Український гумор, аркушів на 5»! На жаль, доля цього рукопису невідома.

Вчений був і першим істориком, і одним з перших бібліографів етнографічної науки в Україні135, автором праць «Современная малорусская этнография» (1893–1897) та «Діячі українського фольклору» (1910).
І тому не дивно, що у музеї історичний відділ був присвячений Г. Квітці-Основ’яненку, художній – С. Васильківському, а етнографічний – О. Потебні136, – людям, котрі кожний у своїй галузі зробили чимало, щоб зрозуміти дух і характер народу, до якого належали і серед якого жили. Не дивно, що і у книзі «Слобожане» є спеціальний розділ: «Діячі слобідського фольклору» – це прояв вдячності вченого своїм попередникам і сучасникам, що працювали на ниві народознавства. До речі, «Слобожане» –
К Н И Г А - М У З Е Й: у ній «експоноване» все те, що бачили відвідувачі сумцовського музею і про що залюбки розповідав під час огляду експозиції його фундатор.

Наприкінці ХІХ століття М.Ф. Сумцов став визнаним авторитетом у галузі етнографії. Про щось таки говорить факт: саме вченому з провінційного університету, а не столичній «зірці» редакція найкращої російської енциклопедії Брокгауза й Ефрона запропонувала написати всі статті «по малорусской и юго-славянской этнографии и словесности»137, а також деякі з загальноетнографічної тематики, літературознавства, мистецтвознавства та низку біографічних статей, з чим Сумцов блискуче впорався. Ця робота потребувала дійсно е н ц и к л о п е д и ч н и х з н а н ь, і, мабуть, справді, в усій імперії годі було й шукати іншу людину, яка мала б такі глибокі пізнання у цих галузях. Вперше у вітчизняній науці Сумцов у цьому виданні створив малу енциклопедію етнографічних понять і реалій (наприклад, «Соль», «Сон-трава», «Солнце», «Сеть», «Сечение обрядовое», «Слизывание» і навіть «Ськание») – показав їх культурну багатовимірність та обрядово-ритуальне значення. Подібних статей радянські енциклопедії не містили: про сіль, скажімо, там писали лише як про хімічну речовину, ну а такі дурниці як «ськание» (шукання вошей у волоссі на голові) туди не могли потрапити за будь-якої погоди. Таким чином, Сумцовська енциклопедія (на жаль, поки що не зібрана докупи, не видана і не осмислена як цілісна і новаторська праця) була попередницею такого «культового» видання кінця XX-го – початку XXI-го ст., як 5-титомник «Славянские древности» (за сто років до нього!), що розпочав видавати з 1995 р. за редакцією М.І. Толстого Інститут слов’янознавства та балканістики РАН.

Промовистим є і той факт, що саме до М. Сумцова у 1909 р. звернув­ся секретар етнографічного відділу Товариства шанувальників природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті Володимир Богданов з проханням запросити на черговий Археологічний з’їзд зарубіжних вчених, чия присутність була б бажана, та ще й щоб Сум­цов запросив їх від свого імені!138 Невипадково саме до Миколи Сумцова як до авторитету зі світовим ім’ям звернувся у 1913 р. Володимир Гнатюк, провідний етнограф, тоді секретар, а з 1916 р. голова Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка, з проханням підтримати його в судовому процесі в Німеччині з приводу конфіскації упорядкованого ним двотомника українського сороміцького прозового фольклору.139 До речі, один із томів являв собою слобожанські записи, зроблені племінником Митрофана Дикарева Павлом Тарасевським переважно у Шебекінському повіті Курської губернії (тепер – Шебекінський район Бєлгородської області).140 Львів’янин був впевнений, що аргументація такого відомого вченого, як Сумцов, щодо необхідності видання усіх фольклорних матеріалів, подіє на берлінських чиновників-пуритан. І це, до речі, не єдиний випадок, коли Миколу Федоровича запрошували бути авторитетним арбітром у складних судових справах: згадаймо судову справу Михайла Старицького з приводу обвинувачення драматурга у плагіаті.141


Не перелічити всіх, кому допомагав Микола Федорович словом і дією. Величезний архів листування вченого свідчить про те, що за порадами до нього зверталися не лише етнографи-початківці, а й спеціалісти в цій галузі, справжні народознавці, відомі письменники (наприклад, О.М. Горький).

Особливу увагу приділяв М. Сумцов розвитку місцевої етнографії. Протягом понад 40 років своєї діяльності вчений підтримував слобожанських аматорів, залучав їх до співпраці у ХІФТі, виступав з відозвами про їхні праці, давав рекомендації, прикладав неабиякі зусилля для публікації (в умовах вічного безгрошів’я) зібраних ними матеріалів.

Три десятиліття Микола Федорович був «добрим генієм» куп’янського фольклориста та етнографа Петра Васильовича Іванова (1837–1931). Саме у листах до свого харківського колеги збирач міг, так би мовити, «відвести душу», висловити найболючіше, розповісти про потаємні наукові задуми, попросити сприяння друкуванню праць.142

Одна з найзначніших розвідок П.В. Іванова «Игры крестьянских детей в Купянском уезде» з’явилася у другому томі «Сборника Харьковского историко-филологического общества» (1889 р.) з передмовою М.Ф. Сумцова, в якій не тільки була високо оцінена праця укладача збірки, а й було наведено багато порівнянь143 до зібраного матеріалу, відшуканих професором в українських, російських, польських виданнях.144 Микола Федорович узяв на себе клопоти по виданню і фундаментальної праці Іванова «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии», що вийшла 1907 р. у XVII томі «Сборника Харьковского историко-филологического общества». М. Сумцов був єдиним, хто зі сторінок газети «Южный край» привітав з 70-річчям П. Іванова145 – людину, що зробила для вивчення культури рідного краю так багато, однак про яку з земляків мало хто знав. Неодноразово посилався М. Сумцов на дослідження збирача у своїх працях, зокрема у «Слобожанах», а ще раніше присвятив П.В. Іванову солідні нариси у своїх відомих розвідках «Современная малорусская этнография» та «Діячі українського фольклору», де дав високу оцінку збирацької діяльності куп’янського подвижника, охарактеризував головні його роботи.


У розвідках Петра Іванова Сумцова найбільш приваблювало те, що пізніше відзначали у спадщині самого академіка вже перші її дослідники: «Студіював він побут людини в різноманітних його проявах та в різній обстанові, і найменших подробиць, що ними звичайні спостерігачі гордували, не минаючи. <…> Утворюється вражіння, наче М. Ф. прагнув охопити у своїх розвідках усеньке життя людини від колиски аж до могили (курсив наш – МК).»146 Так воно і було. «От колыбели до могилы»147 – хотів назвати свій колосальний збірник з етнографії та фольклору Куп’янщини П. Іванов. «Від колиски до могили» – називається один з розділів «Слобожан». Симптоматично, що, відзначаючи 1891 року заслуги П. Іванова у дослідженні Куп’янщини, Сумцов зауважує: «Харьковская губерния весьма мало исследована в этнографическом отношении. В последние годы изданы Петром Васильевичем Ивановым весьма ценные в научном отношении материалы для характеристики миросозерцания и быта крестьянского населения Купянского уезда. Этнографические данные об остальных уездах Харьковской губернии крайне незначительны и крайне разбросаны. Если усердием и трудами одного лица в пределах одного уезда сделано так много, что материалами г. Иванова пользуются теперь не только русские, но и иностранные ученые (например, чех Поливка), то можно по этому судить, как много лежит у нас материала совсем нетронутого и как сильно подвинулось бы вперед дело изучения крестьянского населения Харьковской губернии, если бы примеру г. Иванова последовали многие сельские учителя и учительницы, священники и другие лица, близко стоящие к народу».148 Ці слова, як і приклад П. Іванова, надихнули сільську інтелігенцію Харківщини, і незабаром – 1898 року – з’явилася фундаментальна і саме колективна збірка «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии», присвячена одному з чималеньких повітів – Старобільському (тепер – територія Луганщини).149

Як і О. Потебня, Сумцов надавав всебічну моральну підтримку талановитому українському поетові та збирачеві творів усної народної твор­чості Іванові Івановичу Манжурі (1851–1893), листувався з ним, редагував і видавав його фольклористичні праці.150 Манжурі, як і П. Іванову, присвячені розділи у роботах «Современная малорусская этнография», «Діячі українського фольклору» та «Слобожане». У некрологічній статті 1893 р. «Памяти И.И. Манжуры» Сумцов розповів про свої взаємини з цією людиною, дав опис його страдницького, та духовно насиченого життя, охарактеризував його подвижницьку фольклористичну діяльність, навів фрагменти з листів та вірші, що надсилав поет своєму харківському кореспондентові, і став, таким чином, першим біографом визначного фольклориста і своєрідного поета. У даній статті Микола Федорович не тільки високо оцінив внесок цієї «вельми обдарованої, але глибоко нещасної людини» у розвиток української культури, але й відповів на критику письменника з боку галицької «Зорі». Він писав: «Манжуре ставили в укор, особенно в «Зоре», незнание малорусского языка, человеку, прожившему весь свой век среди народа, в живом общении с ним, исходившему пешком Харьковскую и Екатеринославскую губернии, записав­шему из народных уст тысячи песен и сотни сказок и пословиц. Кому же после этого и знать малорусский язык, если Манжура не знал его?»151 Іван Ткаченко взагалі стверджував, що «причиною збірання Ман­журою етнографичних матеріялів у значній мірі було знайомство його з акад. Сумцовим».152 Принаймні Микола Федорович всіляко заохочував Івана Івановича, як би тяжко не було, займатися народознавством, про що свідчить лист Манжури від 1891 р.: «Пишете вы, чтобы я не бросал своих этнографических записей, я их и не бросаю».153


Тісними і теплими були майже двадцятирічні стосунки Миколи Федоровича зі старим слобожанським поетом Яковом Івановичем Щоголевим (1824–1898). На сторінках «Слобожан» та в деяких інших етнографічних працях Сумцова ми знаходимо кілька поезій цілком та багато цитат з творів письменника. На думку вченого, Щоголев, автор книги «Слобожанщина», як ніхто інший, відобразив у своїх поезіях самий дух і характер слобожан, їх побут, заняття і звичаї, відтворив засобами поетич­ного слова чудову природу цієї місцевості.

Вони були сусідами, мешкали в одному районі Харкова, на відстані 10–15 хвилин пішої ходи: Сумцов разом з дружиною Катериною Дмитрів­ною, трьома синами і донькою – на Малій Гончарівці, Щоголев з родиною – на Коцарській, і прості ремісничі назви цих старих вулиць для них мимоволі «римувалися», звучали як чудова старосвітська мелодія. У листі до І.М. Дерев’янкіна 18 листопада 1891року Яків Іванович писав: «На старость довелось пожить так, как мы любим – по-ахтырски, по-хуторян­ски: небольшой деревянный домик – 6, даже 7 комнат, три порядочных, а остальные маленькие, церковь, базар, вокзал, почтамт, квартира доктора, аптека, лавки, конножелезная дорога – все это под боком, вдобавок все деревенские подводы с Холодной горы направлены к базару по нашей улице, мимо наших окон, а это, по воспоминаниям ахтырского детства, составляет для меня то, что для цивилизованного жителя столиц оперу и балет. Что делать? родился с любовью к безыскусственной природе, таким и умру».154 Коментуючи цей текст, Сумцов зауважує: «Вулиця, котру так ухвалив Я.І., одна з самих кепських…155<…> Вулиця низька, брудна, з страшенною влітку пилюгою, восени з такою ж грязюкою. Що то значить поетична уява і вплив дитячих вражінь!»156 Уява поета? Вчений, здається, іронічно всміхається? Але ж і Гончарівка, на якій стояв будинок М. Сумцова (він, на жаль, не зберігся, як і щоголівський), хоч була затишнішою, ніж Коцарська, та пилюги, грязюки157 й шуму від близької залізниці там теж вистачало. Однак Микола Федорович, напевне, цю нефешенебельну (але «квіткінську»!) вулицю не проміняв би ні на яку іншу, хоч би й на Сумську.


Щоголев і Сумцов були земляками ще й по Охтирщині: Яків Іванович народився і провів дитинство в Охтирці – зовсім недалеко від сумцовської Боромлі. З яким болем і з якою гіркою іронією пише Сумцов про те, що на випускному іспиті в Охтирській гімназії була задана чудова тема про вплив природи на життя народу, і н і х т о з учнів «не згадав про свій красовитий, багатий край, про Ворсклу, взгір’я, лани широкополі, веселі кручі..., тільки й було що з одного боку тундри з оленями, а з другого Сахара з верблюдами – усе ж, що лежить між тундрами та Сахарою, ніби провалилось».158

Охтирець Щоголев, пояснюючи, чому він назвав свій збірник «Ворскло», зізнався: «Ворскло – моя найулюбленіша річка, яка зробила мене тим, що я є. Природньо, якщо я схотів поєднати її ім’я з своїм».159 З тих же міркувань назвав поет другий свій збірник – «Слобожанщина»: поєднання власного імені з назвою краю на одному аркуші паперу було для нього символічним закріпленням фактичної давньої єдності зі Слобідською Україною та її мешканцями.

Охтирець Сумцов, здійснивши 1901 року за дорученням Поперед­нього комітету з влаштування ХІІ Археологічного з’їзду експедицію по Охтирському повіту, мимоволі, описуючи природу краю, згадує вірші Щоголева і сам мало не переходить на вірші в захваті від дивних краєвидів. Наслідком цієї поїздки стали «Очерки народного быта», котрі мистецтвознавець проф. Є.К. Рєдін назвав «выдающимися».160 І назва книги 1918 року «Слобожане» – це теж знак поєднання з рідним краєм.

Хоч як не мало бував у родовідному гнізді малий Микола, власне, боромлянським лісам і лукам, заквітчаним сільським дівчатам і старим бабцям в очіпках і плахтах світ зобов’язаний народженням Сумцова-етнографа. «Тут, – зізнається М. Ф., – криється джерело мого пізнішого наукового етнографизму, любови до народнього слова й побуту: в гомоні лісу я чув лісовика».161

Саме п о е з і є ю насолоджувався і Рєдін, читаючи «с захватывающим интересом» «Очерки народного быта». У листі до автора він зізнавався: «Начал я их читать с целью искать пропущенные Вами при корректуре ошибки, но интерес содержания, интерес художественных описаний (виділено нами – МК.), Ваше глубокое чувство любви к украинской природе, народу, к их поэтическому прошлому настолько увлекли меня, очаровали, что я первоначальную цель своего чтения забыл, и отдался весь непосредственно идее, духу содержания написанного.


Да, в Ваших «Очерках» все та же поэтическая Малороссия, которой я теперь окружен, которой занят. Большое спасибо Вам за удоволь­ствие, испытанное мною от чтения их…<…> Еще раз спасибо Вам за «поэзию»… Не забывайте меня, бедного великоросса, любящего Малороссию, старающегося работать для нее, но, увы, не знающего малороссийского языка».162

Миколі Сумцову присвятив Яків Щоголев одну з кращих своїх поезій – «Климентові млини (з народових оповідань)». Ще й досі у селі Климентове на Сумщині є залишки величезного млина – може, й не того самого, оспіваного поетом, але не на багато молодшого його родича. На чверть у воді, дерев’яний велетень лежить на боці, наче тяжко поранений витязь, що знепритомнів…

Як зазначає І. Ткаченко, «Щоголів часто звертався до акад. Сумцова за допомогою в виборі сюжетів. Читаючи одного разу «Lud Ukrainski» Новосельського-Марцинківського, де є гарне народне оповідання про золоту бандуру, акад. Сумцов переклав його і дав Щоголеву, а Щоголів обробив цю казку в гарну поему».163

1919 року М. Сумцов видав перше повне зібрання творів поета (деякі вірші публікувалися вперше), систематизувавши їх «головне для шкільного вжитку» і склавши цікавий докладний коментар, зігрітий

о с о б и с т и м и спогадами й о с о б и с т и м и почуттями.164 Ось, наприклад, дуже показовий уривок з цього коментаря: «30 травня 1898 року в Харкові стояв погожий весняний день. Соняшні проміння хвилею розливались по вулицях і домах. В такий день відбувся сумний похорон харківського старожила поета Якова Йвановича Щоголіва. В той же день на вікнах книгарень появилась книжечка в веселій весняній зеленій оправі – це була «Слобожанщина»; вийшла вона на вулицю, ніби хотіла провести свого творця до місця його вічного покою, буцім мала промовити, що «есть бо древу надежда, яже бо посѣчено будетъ, паки процвѣтетъ и лѣторосль его не оскудѣетъ». Так провожала поета стара Слобожанщина, здається, сама мертва, але слово не вмирає, і при перших проміннях сонця – оживає і знов робиться дійсною силою. І Щоголів, яко його слуга, мусить ожить в часи відродження українського слова, і все, що він дав красовитого і корисного, усі квіточки його слова оживуть в новому житті, особливо в новій українській школі».165


2007 року книжка творів Щоголева, видана 1919 року кооперативним видавництвом «Рух», була репринтно перевидана, причому доповнена документальними матеріалами, ілюстраціями та змістовною післямовою В. Романовського.166

Відомо, що деякі дослідники творчості Я. Щоголева (зокрема О. Дорошкевич, А. Каспрук, А. Полотай) критично поставилися до впорядкованої Сумцовим збірки, докоряючи вченому, що він довільно поділив вірші за тематикою, заплутав їх датування (ми б цього не сказали), а до того ще й де-не-де подав вірші з текстологічними огріхами. Однак цікава аргументація Валерія Романовського на користь сучасного перевидання саме сумцовської збірки: «…Видання 1919 р. передавало особисте сприйняття упорядником творів добре знайомого йому автора. А цим упоряд­ником був визначний учений Микола Сумцов. Уже тільки цим видання має характер джерела для дослідників як творчості Я. Щоголева, так і доробку М. Сумцова. <…> Дійсно, для професійного літературознавця легшим у використанні є найповніше на сьогоднішній день видання поетичних творів Я. Щоголева 1958 р., виконане з дотриманням вимог текстології, без прикрих помилок, що трапляються у книзі 1919 р. <…> Але для широкого кола читачів оригінальне видання 1919 р. має ближче припасти до серця».167 Цілком слушні зауваження!

Людина вдячної пам’яті, Сумцов вже в перші роки існування етнографічного музею при ХІФТі формує у ньому особливий підрозділ – «відділ українського генія»(!) і розміщує в ньому, серед інших, зібрану колекцію пам’яток, пов’язаних із життям і творчістю свого старшого друга, співця Слобожанщини.

Микола Сумцов радів, коли його край давав світові справжніх поетів. Він одним з перших привітав поетичний талант Христі Алчевської та Олександра Олеся. І знову ж таки показово: першим поштовхом до написання рецензії на збірник О. Олеся було для нього те, що «автор нам близький земляк, сумчанин або харків’янин».168 М. Сумцов і надалі слідкував за розвитком творчості одного з найліричніших українських поетів, і в наступній статті він знайшов дуже влучний і дуже «свій» образ для її характеристики – «украинская литературная писанка».169


Що ж до Х. Алчевської, то її, як і І. Манжуру, Сумцов рішуче узяв під захист, не погоджуючись з критичною оцінкою творчості молодої харківської поетки: «Хоч її поетичний скарб не дуже багатий, але в йому є чимало добрих перлин, а в невеликій українській критичній літературі вже зганьбили книжечку в лоск, як нікчемну, зовсім не розбіраючись, де пшениця і де кукіль, і не мало не турбуючись про те, щоб допомогти молодій людині в поліпшенню її симпатичного дарування. Мимохідь і образливо було тільки кинуто, що її вірші «кострюбаті», «чудненькі», що в політичних темах певною мірою «вступні статті в газетах» кращі (у дечому ці претензії справедливі – М. К.), та й годі, – але є в її віршах справжня поезія, є живе співчуття природі, зустрічаються вирази палкого серця (і це правда – МК.); про це ні словечка. Хіба така прикра відозва надасть письменникові любови до рідного слова? Хіба вона науче його чому-небудь користному?»170

Багатьом місцевим поетам допомагав М. Сумцов у скрутних обставинах життя. У IV розділі «Слобожан» (с. 75 видання 1918 р.) згадується Василь Пилипець, автор поеми «Вівчар». В архіві Д. Багалія зберігся лист від 22.06 (рік не зазначений) Миколи Федоровича до Дмитра Івановича, де є рядки: «Пилипца опасаются принять в Киевскую духовную академию вольнослушателем, думают, что пробирается в академию с тайными социалистическими целями. При случае напишите Лебединцеву171, что вы лично знаете В.П. Пилипца и в социализме его нельзя заподозрить».172 Бути д о б р о д і є м – людиною, що діє на добро людям – для Сумцова було легко, бо – природньо.

Він був і с т о р и к о м культури і знав, що для справжнього історика немає дрібниць, незначущих фактів. Кожне, бодай найменше свідоцтво історії – дорогоцінне. І тому, знайшовши в якійсь книзі чи часописі спогади про когось з видатних слобожан (Сковороду, Паліцина, Пасека, Потебню...) або цікаву характеристику побуту, звичаїв мешканців краю, поспішав поділитися своєю знахідкою з широкою аудиторією.


Перед Г. Сковородою М. Сумцов благоговів, вважаючи його не тільки «найвищим з’явищем української філософії»173, а й знаковою фігурою, що стала камертоном духовного життя усієї країни і в першу чергу «рідної тітки» філософа, як називав сам Григорій Савич Слобідську Україну.

М. Сумцов першим сповістив громадськість про одержаний ХІФТом рукопис Г. Сковороди «Змій Ізраїльський»174 (цей твір уважно вивчив О. Потебня і зробив 1878 р. доповідь про нього на одному з засідань товариства). Великою заслугою перед сковородинознавством є публікація Сумцовим з розлогою передмовою повного тексту першої біографії філософа – найцінніших мемуарів улюбленого його учня Михайла Ковалінського «Житие Сковороды, описанное другом его М.И. Коваленским».175

1894 року М. Сумцов був членом редакційної комісії ХІФТу по виданню творів Г. Сковороди до 100-річчя з дня його смерті.176 1918 року він двічі звертається до сковородіани: пише полемічну статтю «Сковорода і Ерн»177 (де, до речі, висловив цікаву думку про близькість світогляду Сковороди до ідей тогочасного масонства), і подає у хрестоматії для вчителів і самоосвіти невеликі фрагменти з творів Г. Сковороди зі своїм вступним словом.178

Щодо Паліцина, Сумцов був першим дослідником його творчості.179 І. Айзеншток, учень Миколи Федоровича, вважав, що його вчитель перебільшив просвітницьку роль «Попівської Академії» та самого О.О. Паліцина і пояснював це «недостатньою обізнаністю» професора з фактами. На думку молодого дослідника, «не можна ставити Паліцина поруч инших культурних діячів Слобожанщини – надто таких, як от Г. Сковорода, В. Каразін, Г. Квітка. Останні бо працювали на користь цілого суспільства слобожанського та українського; Паліцин же робив своє діло – безумовно, корисне – лиш у невеличкому колі найближчих сусідів, приятелів та знайомих».180 Здається, забуття провінційного добродія-просвітника («Олександр Паліцин належить до тих численних письменників та культурних діячів, що їх прізвища нічого не говорять навіть фахівцям-історикам»181) Айзеншток вважає хоч і прикрим, та закономірним.

Зазначимо, що Сумцов і не порівнював Паліцина з означеними вище культурними діячами. Втім, Сковорода залюбки відвідував Попівський гурток, а вплив Паліцина на В.Н. Каразіна взагалі був значний: у молоді літа Василь Назарович часто бував на «вчених зібраннях» у Попівці й, безумовно, «захворіти» на ідею-фікс відкрити у Харкові університет і перетворити сонне малокультурне місто на «українські Афіни» допоміг «культурному герою» Слобожанщини архітектор і літератор Олександр Паліцин; пізніше ж Каразін визнавав, що саме Паліцину зобов’язана Слобідська Україна початками європейського побуту, маючи на увазі значну роль, яку відіграв архітектор у заохоченні місцевих поміщиків (напр., Г.Р. Шидловського, господаря Старого Мерчика) до будівництва гарних палаців та створення парків. Зерна, що сіяв просвітник, сходили не так швидко, як йому хотілося, але вони таки сходили! Паліцин помер 1816 року, а 1873 р. по заповіту Аркадія Миколаєвича Алфьорова Харківський університет одержав вельми цінну і значну художню колекцію. Микола Алфьоров, найближчий учень і друг Олександра Олександровича, подовгу жив у Попівці (йому Паліцин її і заповів), всотав благородні альтруїстичні ідеали свого вчителя і «благодетеля» (як він сам його називав) й відповідно виховав свого сина. І хоч коло членів «Попівської Академії» було невеликим, та резонанс того, що народжувалося у маленькому глухому селі на Сумщині був не таким і малим. Недарма 24 листопада 1809 р. Харківський університет обрав Паліцина своїм почесним членом (як жартував Олександр Олександрович, «выбрал мощи мои в почетные члены»), а 2 травня 1814 р. «Общество наук» при цьому ж університеті обрало його своїм дійсним членом, відзначаючи таким чином роль цієї людини у становленні першого у підросійській Україні університету. До речі, Паліцин був одним з ініціаторів організації збирання пожертв на відкриття цього навчального закладу. Його підпис стоїть одним з перших під протоколами зборів харківського дворянства 29 серпня та 1 вересня 1802 року, що вирішили долю майбутнього храму науки.


Думка Сумцова, що «Попівська Академія» (до речі, цю назву учасники її вживали тільки жартома, про що сучасні дослідники, особливо сумчани, іноді забувають) «до открытия в Харькове Университета отчасти исполняла его роль высшего учебного заведения»182, звісно, небезпідставно могла здатися Айзенштоку фактично неточною і надто метафоричною, адже безпосередньо навчалися у Паліцина хіба що Микола Алфьоров, Василь Ярославський (племінник відомого архітектора Петра Антоновича Ярославського) та «чадцо» – донька, яка займалася і архітектурою, і літературною творчістю. Однак і Пушкін, кажучи про засновника Московського університету М.В. Ломоносова, що він «сам был нашим университетом», не прагнув до буквальної точності, а передавав саму сутність явища, і Сумцов, кажучи про Сковороду, що «сучасники бачили в ньому мандровану академію»183, мав на увазі, звісно, не навчальний заклад, а щось значно більше.

Микола Федорович був першим біографом і бібліографом О. Потеб­ні. Починаючи з некрологу,184 він присвятив О. Потебні кілька десятків статей і нотаток (у покажчику праць Сумцова ім’я Потебні фіксується 45 разів). Найґрунтовніша з них – посмертний огляд праць вчителя: «Современная малорусская этнография (Посвящается памяти А.А. Потебни)».185 Д.І. Багалій писав у «Автобіографії»: «Хоч між нами не було вже О.О. Потебні, але постать його, так би мовити, витала між нами в образі його учнів – українця М. Сумцова і великоруса походженням, але знавця історії української мови проф[есора] М. Халанського, Овсянико-Куликовського та й мене, бо... ми були слухачі О.О. Потебні й згодом поширювали та популяризували його ідеї серед українського громадянства».186

Микола Федорович і помер з думкою про вчителя: «В ніч з 13 на 14 вересня 1922 року тихо на віки спочив М.Ф. Сумцов в свойому кабінеті з книгою в руках, збираючись дати про неї замітку до чергового випуску потебніянського «Бюлєтеню», – ще одне зернятко до скарбниці «Potebniana».187


М. Сумцов залишив цілу низку біографічних статей (більше двохсот!), присвячених вченим Харківського університету188, культурним та громадським діячам краю, місцевим літераторам. Ці персоналії – шкіци до майбутньої енциклопедії історії культури Харківщини. У працях вченого ми знайдемо принаймні згадку про кожного слобожанина, що зробив хоч якийсь внесок у культуру. Наприклад, неспокійного 1919 року М. Сумцов зібрав по старих журналах та альманахах твори зовсім забутого харківського поета 1840-х років Порфирія Кореницького і видав їх з чудовою передмовою189, а ще раніше повернув з небуття ім’я Миколи Флавицького – неординарного харківського письменника початку ХІХ ст., автора духовних творів.190

Мало хто знає, що коли Дмитро Багалій тільки-но закінчував Київський університет і ще навіть не мав гадки їхати від Дніпрових круч до міста на «славній» річці Лопань (де до того він вже провів півроку у 1876 р., тимчасово виключений з Київського університету за участь у студентській демонстрації і люб’язно прийнятий до Харківського), не те що замахуватися на двотомну історію столиці Слобідського краю, 26-річний Микола Сумцов 1880 р. пише статтю зі скромною назвою «Два слова о составлении систематического исторического исследования о городе Харькове»191, де, власне, першим накреслює план комплексного вивчення історичного минулого міста. Молодий вчений наголошував на проведенні археологічних розкопок у центрі Харкова, на місті колишньої фортеці, на необхідності пошуку і публікації архівних матеріалів, складанні списку друкованих джерел про історію міста, виданні спеціальних монографій про діяльність різних закладів і установ, перш за все – Харківського університету.192 Цікаво, що одним з наслідків такого дослідження, за Сумцовим, повинно було стати зрозуміння специфіки Харкова й особливостей характеру його мешканців. Невдовзі Сумцов стане найстараннішим істориком Alma Mater, надрукує безліч статей і дописів, що стосуються різних аспектів бурхливого університетського життя, і, врешті-решт, 1906 р. разом з Д. Багалієм і В. Бузескулом напише «Краткий очерк истории Харьковского университета...».193


Як зазначалося вище, Харків був для Сумцова перш за все м і с т о м К в і т к и. Саме Сумцов першим наголосив на величезному значенні для етнографічної науки творів земляка, прямо назвав Квітку етнографом і визначив, які саме напрямки етнографії він збагатив завдяки своїм художньо-документальним описам і характеристикам. Докладність і достовірність зображення слобожанського побуту переважно кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття у творах Квітки настільки вражала вченого, що «більшість свідчень Григорія Федоровича він навіть не піддає критиці, а прямо відсилає читачів до відповідних творів або їх фрагментів, цілковито упевнений в тому, що ці свідчення без будь-якого коментаря є етнографічним джерелом, при цьому зазначаючи, що навіть деякі побічні свідчення у творах Квітки передають важливі свідчення щодо застарілих звичаїв».194 Не дивно, що поряд із посиланнями на праці П. Іванова та інших «звичайних» етнографів, у «Слобожанах» та інших розвідках Сумцова багато посилань як на важливе джерело і на твори Основ’янен­ка. До речі, мало хто знає, що Микола Федорович закінчував видання творів письменника, розпочате О. Потебнею.195

Варто згадати, що 1909 р. гласний Харківської міської думи Сумцов запропонував установити пам’ятник Квітці у Мироносицькому сквері. Була утворена Квіткінська комісія, і Сумцов став її головою. Дума ухвалила внести у кошторис 1910 та 1911 рр. по 3000 на спорудження пам’ятника, однак, на жаль, цей проект так і не був реалізований.196

Микола Сумцов був, як ми сказали, істориком, але його завжди непокоїло с у ч а с н е. І тому історичні свідоцтва, що відбилися в літературі та фольклорі, він розглядав не відсторонено, не холодним поглядом аналітика, а як у ч а с н и к подій. Насправді культурна людина – сучасник усіх епох, і тому їй дуже просто зустріти у трамваї Тетяну Ларіну, а Гамлета – на сільській вулиці (згадаймо Тургенєвського «Гамлета Щигров­ского уезда»). У статті 1893 р. «Г.Ф. Квитка, как этнограф» М. Сумцов писав: «В настоящее время в Харькове, в подгородном селе Основе трудно найти Марусь и Оксан, так как эти мягкие и нежные женские характеры почти исчезли под влияниями торгашескими, фабричными и железнодорожными. В повести «Пархимово сниданье» есть замечательный женский тип, который имеет пророческое значение – тип Насти. Эта Настя все множилась, поглощала Марусь и Оксан, и теперь через 50 лет по смерти Квитки оказывается довольно обычным и характерным типом для харьковских окраин, для Основы и всех подгородних сел, ослабевая по мере удаления сел от Харькова, почти исчезая из народной среды приблизительно за 20 или 30 верст расстояния от города и в сторону от крупных железнодорожных станций и фабрик».197


Роздуми над історичною еволюцією квітчиних типів приводили, як бачимо, дослідника не тільки до історико-літературних зауважень, а й до широких соціальних узагальнень. Справді, нова реальність кінця ХІХ століття не залишала місця для «сердешних Оксан», і лише меркантильні, галасливі та цілком «без-сердешні» Насті мали значні шанси добре влаштуватися при всевладді чергових кожедралових та жиломотових.

Наступ «цивілізації» на традиційну культуру Сумцов, цивілізована людина й адепт цивілізації, переживав як моральну катастрофу суспільства. Він бачив, як вихолощуються самі основи традиційного способу життя. От, скажімо, його спостереження щодо вечорниць: «Мне приходилось наблюдать через знакомых парубков за вечерницами в двух малорусских селах Харьковской губернии, отстоящих одно от другого на расстоянии около двадцати верст. Одно село глухое и бедное, с плохонькой школой, с небольшой деревянной церковью; другое село торговое, богатое, вблизи сахарного завода, с образцовым двуклассным училищем, с четырьмя каменными церквами, с признаками изменения народных обычаев, выражающимися, между прочим, в том, что все женщины приняли мещанское платье. В глухом селе вечерницы не вызывают порицания со стороны благонамеренных местных стариков, потому что проходят мирно, тихо. В богатом селе на вечерницах случаются буйство, драка, бывает, пьяные парубки стучат в окна и требуют, чтобы их впустили в хату, когда уже потушена свеча, причем бьют окна, разламывают тыны, портят печь. Неудивительно, что местное население относится к вечерницам очень

враждебно и не дает для вечерниц хаты».198 Далі вчений наводить випадки вбивств під час вечорниць, про що час від часу пишуть газетярі. Однак Сумцов не схиляється до поширеної думки серед «просвещенного общества» про заборону вечорниць (адже це, говорячи вже сучасною нам мовою, необхідна ланка соціалізації сільської молоді). Його висновок: «...Насильственное уничтожение их не поднимет народной жизни, так как корень безнравственности, наклонности к преступлениям лежал бы все-таки не в вечерницах, а в самой народной жизни…».199 Лікувати цю хворобу – зниження морального рівня – Сумцов пропонує «не запрещениями, а мерами созидательными в нравственном отношении».200 Отакий от старий, суто інтеліґентський, цілком утопічний, та насправді є д и н и й спосіб підтримки морального здоров’я суспільства...


Уважно прочитавши «Слобожан», ми побачимо, що Сумцов зовсім не ідеалізує народ, добре знає «п о э з и ю и п р о з у с е л ь с к о й ж и з н и» (як він назвав одну зі своїх статей 1902 року). Микола Федорович був інтелігентом у первинному розумінні цього слова (intelligens з латини – «здатний до розуміння») і послідовним науковцем (справа науки, як відомо, – не плакати, не сміятись, а розуміти), і тому намагався перш за все зрозуміти те, ч и м ж и в е народ.

Дуже показова у цьому відношенні вже згадана праця «Очерки народного быта». За жанром і назвою – це начебто «польовий щоденник» – такі собі записки мандрівника-етнографа. Однак тут ми знайдемо не тільки суто етнографічні описи ласощів чи взуття, одягу, іграшок, що продаються на ярмарках, і не тільки описи поселень, типи хат і т. п. Тут й улюблені сумцовські порівняння з побутовими звичками народів світу (зокрема в уявленнях про «ласощі»), тобто міні-компаративістські нотатки, і теоретичні узагальнення (напр., про жіноцтво як більш консер­вативний елемент, що краще і довше зберігає народні традиції (на переконливому прикладі російського села Люджа, пізніше чудово описаного сумчанином Борисом Антоненком-Давидовичем201), і, звісно, публіцистичні схвильовані рядки – думки і почуття нормальної освіченої людини, коли вона стикається з проявами невігластва. Описуючи ярмаркову торгівлю, він з жалем констатує, що не побачив там жодної книжки – і розмірковує про необхідність книжок для народу, влаштування сільських бібліотек, музеїв і т. п. Зайде мова про народну медицину – і природньо йдуть думки про необхідність пропаганди елементарних санітарно-гігієнічних знань, бо коли бабця дає хворій дитині «холодненької водички» або мати тягає її за собою спекотним літом на поле, це кінчається погано. Однак Сумцов підходить до цих явищ не просто як співчутлива людина і не просто як громадський діяч, а саме як н а р о д о з н а в е ц ь. Він з’ясовує, чому мужики під час епідемії холери посміхаються, коли пани кажуть, що треба пити кип’ячену воду (адже з тієї самої криниці пили ще їхні діди-прадіди, а якщо ця вода стала раптом «погана», то хто ж її зіпсував – чи не ті самі пани?!) або чому стара дає хворій на кір саме холодної води (бо це «народная форма ласки и услуги»202) і т. п.


1896 року у промові на могилі Івана Петровича Сокальського (1829–1896), професора статистики та політичної економії Харківського університету, що як заступник голови Харківського губернського статистичного комітету зробив дуже багато для розвитку краєзнавства на Харківщині, особливо для вивчення життя ремісників (гончарів, гострильників, набійників на сукновальнях та ін.), Микола Сумцов сказав про небіжчика: «Человек науки – он не уходил всецело в книги, хорошо видел жизнь за пределами чистой науки, был чуток и отзывчив на требования многотревожной действительности. <…> «Чтобы найти доступ к сердцу народа, писал в 1882 г. Иван Петрович, нужно прежде всего любить его, любить его черненьким, потому что беленьким его всякий полюбит»; в этих замечательных словах сказался человек 60-х годов, умудренный опытом, и профессор с лучшими традициями».203

Людина 1870-х, сам Сумцов, учень О. Потебні та О.І. Кірпічнікова, теж був «профессор с лучшими традициями», тому кредо Сокальського було і його переконанням: справжнє пізнання дається тільки л ю б о в’ю. У цій же промові були і такі слова: «Иван Петрович хотел для народа не одной грамотности, но и образования, которое охватывает всего человека и влечет за собою потребность самоулучшения».204

Освіта, що охоплює в с ю л ю д и н у, збуджує потребу бути кращим... Коли революція пробудила в людях найтемніші інстинкти, Сумцов з тим більшою твердістю продовжував йти шляхом просвітника, віруючи в перемогу духовності, не втрачаючи надії на здатність кожної людини до морального очищення і вдосконалення. Він не боявся «відстати від життя», залишитись старомодним професором-ідеалістом, бо не міг і не хотів втрачати гуманістичні ідеали, без яких життя взагалі, на його думку, втрачало сенс. Він не впадав у розпач від братовбивчої війни (хоча для нього як інтелігента та глибоко віруючої людини вона була чимось таким, що виходило за усякі межі розуміння, була крахом того світу добра, що він створював день за днем впродовж усього життя), від жахливих проявів соціальної мізантропії, від щоденних чуток, абсолютно не безпідставних, що повзли містом, про чергові розстріли, грабіжки, насильства, про «любителя глазных яблок» чекіста-садиста Саєнка. Він п р а ц ю в а в.


Не інакше як п о д в и г о м можна назвати створення Миколою Сум­цовим 1918 року «Слобожан» і ще цілої низки праць. Щоб уявити, що таке був 1918 рік на Харківщині, достатньо згадати, що в ніч з 17 на 18 грудня бандитами була по-звірячому вбита разом з дочкою Тетяною, чудовою поетесою, на хуторі з ніжною назвою Любочка Вовчанського повіту Харківської губернії видатна дослідниця історії України (і зокрема Слобожанщини), перша в Росії жінка, що здобула ступінь доктора історії, професор Олександра Яківна Єфименко, яка приїхала на милу їй Слобідчину з голодного більшовицького Петрограду у грудні 1917 року, щоб пережити тут тяжке лихоліття. Вбили її представники того самого народу, для якого вона ще 1906 р. написала ґрунтовну і надзвичайно чесну й цікаву монографію «История украинского народа»205, а щойно відправила Д. Багалієві для видавництва «Союз» рукопис посібника з історії для шкіл (це був взагалі один з перших підручників з української історії, якщо не перший), що вийшов вже посмертно 1919 р. двома мовами у серії «Шкільна та позашкільна бібліотека»206 і рукопис книги «Історія України й її народу», що вийшов того ж 1919 р. у тій же серії, що і «Слобожане».207 Олександра Яківна та її покійний чоловік Петро Савич Єфименко (1835–1908), видатний етнограф, фольклорист, статистик, тривалий час жили в Харкові і були близькими друзями й однодумцями Миколи Федоровича, про них він пише у своїх спогадах, що у повному обсязі до нас не дійшли. «О. Єфименко і Потебня» – так називається один з розділів опублікованої посмертно низки нотатків М. Сумцова «До історії наукового впливу О.О. Потебні».208

Трагедія на хуторі мала певний розголос, та пішли чутки, що вбито професора Сумцова, про що в одній з харківських газет з’явилося навіть окреме повідомлення. Довелось потім професорові його спростовувати... Та ще 27 січня 1919 р. Дмитро Сумцов, який служив у той час у Звенигородці, в листі до сестри стривожено питає, чи правдиві чутки, що батька вбито.


Книга «Слобожане» з’явилася 1918 року у видавництві «Союз» Харківського Кредитового Союзу Кооперативів (ХКСК). Для цього видавництва Сумцов підготував також «Начерк розвитку української літературної мови», «Хрестоматію по українській літературі» та «Этнографический очерк Харьковской губернии» (невелика за обсягом – 24 сторінки, але дуже змістовна брошура 1918 р., що, зрозуміло, перегукується з «Слобожанами» і є значною мірою їхнім концентратом, однак має цілком самостійне значення) цей нарис був написаний для книги «Природа и население Слободской Украины. Харьковская губерния. Пособие по родиноведению», що вийшла того ж року, і, таким чином, він був опублікований двічі.209

2003 р. у статті «Слобожанин» ми принагідно дали коротку характеристику діяльності цього непересічного видавництва й висловили сподівання, що ця діяльність знайде своїх уважних дослідників.210 На щастя, невдовзі безпрецедентна видавнича робота Харківського кредитового союзу кооперативів нарешті дочекалася науковців.211

Знайомство навіть із сухим переліком заснованих видавництвом серій («бібліотек»), з їх якісним і кількісним складом, не може не викликати подив і захоплення. Справді: за два роки (і які роки!) – з лютого 1918 р. до березня 1920-го р. – вийшло з друку 106 книг і брошур, 82 з них – у шести серіях: «Культурно-історична бібліотека» (за редакцією проф. Дмитра Багалія) – 13 видань, «Соціально-економічна бібліотека» (за редакцією доц. Йосипа Трахтенберга) – 7, «Сільськогосподарська бібліотека» (за редакцією проф. Олександра Челінцева) – 26, «Природничо-історична бібліотека» (за редакцією проф. Валерія Талієва) – 9, «Шкільна та позашкільна бібліотека» (за редакцією Дмитра Панадіаді) – 26, «Тех-

нічна» – 1; поза серіями вийшло 24 книги, серед них – «Этнографический очерк Харьковской губернии» М.Ф. Сумцова, а також цікаве краєзнавче видання Статистичного Бюро ХКСК – «Промыслы и занятия земледельческого населения Харьковской губернии» (1919 р. – на титулі, 1920 – на обкладинці). Для порівняння: 1919 р. «Союз» видав 67 книг і брошур, а видавництва двох найбільших в Україні союзів споживчої кооперації – Дніпросоюзу (Київ) та ПОЮР (Харків) – 27 і 30 назв відповідно.212


Ці цифри можуть здивувати і сучасних видавців, у чиєму розпорядженні комп’ютери, лазерні принтери та інше супермодерне обладнання: похвалитися такими темпами можуть лише солідні видавничі фірми, де працює не такий мізерний штат, який працював у «Союзі». До того ж, треба зауважити, що більшість видань Союзбанку (так часто називали ХКСК) – не брошури на 20 сторінок, а солідні монографії – на 200-300 сторінок (як праці Д. Багалія, М. Сумцова, Ф. Шміта) та ще й з багатьма малюнками і фотографіями! Папір, щоправда, газетний, але все одно організація такої справи в ті роки виглядає чимось фантастичним, неймовірним.

Варто – заради історичної справедливості і вдячності – назвати імена тих, хто спричинився до цього короткого, але бурхливого ренесансу українського книговидання. Це голова правління ХКСК Дмитро Гасенко, члени правління Василь Рубінський (керівник видавничого відділу, тобто директор видавництва), Петро Шніпко, фактичний керівник культурно-освітнього відділу Сергій Зарудний. Всім їм були притаманні порядність, справжній патріотизм, високий професіоналізм, неабиякий організаторський хист, щира відданість просвітницькій справі.

Дивні підприємці не тільки не шукали у книговидавництві зиску – планували збитки! «…Керівництво Союзбанку свідомо йшло на значні фінансові витрати заради обраної ним політики підтримки культури, тому дуже спокійно ставилося до збитковості видавничої діяльності на її початковому етапі».213 Частина тиражу україномовних видань взагалі безкоштовно розсилалася по «Просвітах», книжки продавалися по демпінгових цінах (як кажуть у народі, «дешевше грибів») і завдяки дешевизні були приступні фактично для усіх бажаючих. Не дивно, що розходились вони швидко: навіть наукові праці, видані накладом 6-8 тис. примірників (сьогоднішні українські науковці, чиї книжки видаються переважно накладом 100-500 примірників, можуть тільки позаздрити своїм колегам часів громадянської війни!) розходилися впродовж 7-8 місяців.


Союзбанк виплачував високі гонорари редакторам і авторам (цей факт чомусь дратує рецензента «Харьковского исторического альманаха», що розглядає перевидання «Слобожан» 2002 р.), даючи можливість фізично вижити і їм, інтелектуальній еліті країни, і їхнім родинам (навесні 1918 р. розмір авторського гонорару складав 250 крб. за один друкований аркуш – 40 тис. знаків). З квітня 1920 р. видавнича діяльність «Союзу» припиняється через нестачу паперу: більшовики дуже просто вирішили проблему плюралізму й демократії, відібравши папір… у всіх! Мрійники-кооператори не хотіли здаватися: обговорювали навіть перенесення книговидання до Фінляндії (вчасно ж вона відокремилася!) або Естонії, однак це вимагало дозволу влади і неабияких валютних ресурсів, що робило ці плани утопічними.

На червень 1920 р. «Союзом» до друку було підготовано 42 рукописи і ще 20 видань мали бути перевидані (зокрема і «Слобожане», виправлені і доповнені М. Сумцовим), оскільки на них поступили замовлення. Тобто «усі внутрішні передумови для продовження роботи видавництва зберігалися, але зовнішні обставини склалися вкрай несприятливі. Процеси одержавлення всієї видавничої справи та ліквідації незалежності кооперації протягом 1920 р. набули необоротного характеру. Сподівання на відновлення діяльності «Союзу» перекреслив декрет Раднаркому УСРР від 10 серпня 1920 р.».214 А 6 вересня 1920 р. вийшла Постанова Кооперативного комітету УСРР «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи в республіці», 4-й пункт якої був смертним вироком «Союзу»: «Не пізніш 10 вересня влити в загальний кооперативно-видавничий апарат решту кооперативних книговидавництв «Криниця», «Союз», «Рух», «Дзвін», «Час», «Жизнь» і т. ін.».215 Не тільки видавництво, а й сам Союзбанк до кінця року був ліквідований шляхом приєднання (отого «влиття») до сільськогосподарської секції Вукоопспілки. Ну а крапку у вільній видавничій справі в Україні поставила Постанова Промбюро та Колегії Всеукрвидаву «Про виключне право Всеукраїнського Державного видавництва розпоряджатися типографським папером» від 27 грудня 1920 р., що не була для кооперативних видавців новорічним «подарунком», оскільки лише де-юре закріпила те, що де-факто було здійснене ще в березні. Називалося це, до речі, модним словом «націоналізація». На титулі 3-го видання сумцовської хрестоматії жирним шрифтом виділено: «Увага до читачів. Всеукраїнське Державне Видавництво одержало під час націоналізації надруковану раніш «Хрестоматію» проф. Сумцова, а тому за всі друкарські помилки В.Д.В. відповідність з себе знімає. В.Д.В.».216

Не можемо втриматися, щоб не процитувати ще один цікавий документ, створений тими самими «акулами», що поглинули «Союз» і весь кооперативний видавничий рух на Україні й навіть не подавилися. Це «Пам’ятка Всеукраїнського державного видавництва робітникові й незаможному селянинові» (Харків, 1920). Тут жодного слова немає про велику кількість книжок для народу, виданих Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Харківським Товариством Грамотності, черкаським «Сіячем» (що у 1917–1918 рр. видав книжки М. Сумцова «Вага і краса української народної поезії», «Історичні зразки українського літературного єднання», «Слобідсько-українські історичні пісні», «Старі зразки української народної словесності», «Українські думи») або хоч тим же «Союзом»: наче взагалі ніхто нічого для народу ніколи не видавав! Ситуація вимальовувалася таким чином: «Коли царські видавництва випускали в світ товсті наукові й в різних галузях «літератури» книжки – робітники й селяни їх бачили лише в великих прекрасних шафах буржуїв. Споживачем і постійним читачем цих книг були прислужники буржуазії – буржуазна інтелігенція, яка перечитувала їх, сидячи в гарних, теплих кабінетах. Книжки писалися й друкувалися, маючи на увазі буржуазного читача, окрему особу (sic! – МК.), яка потребувала, аби лоскотали її панські нерви розпутними оповіданнями – порнографією, аби заповнювати чимсь цікавим час, котрого нікуди було дівати. І буржуазно-капіталістичні видавництва, гонючись за наживою, йшли назустріч примхам і вимогам таких читачів і, спекулюючи й експлуатуючи робітників, викидали на книжковий ринок різну непристойну літературу в мільйонах примірників. Радянська влада теж хоче і прагне видавати мільйони книжок, але призначених не для окремих осіб (sic! – МК.), а для мас, для широких кіл робітників та незаможних селян, для гурту – для великих колективів – громад. Книжка комуністичної влади повинна просвітлити темний розум бідноти, з а п а л и т и н е н а в и с т ь (виділено нами – МК.) до його насильників і закликати до переможної боротьби з буржуазією світу».217 Просвітник Сумцов і тисячі його однодумців наївно гадали, що місія просвіти – запалювати л ю б о в до людей; у 1920 році нові «просвітяни» їм розтлумачили, що до чого.


1918 року М. Сумцов працював ще над однією краєзнавчою працею, що була йому особливо дорога, – «Географією України» (де є, звісно, розділ «Слобожанщина»). Дорога вона йому була тим, що працював він над нею разом з сином Дмитром, на якого, як на продовжувача своєї справи, мав велику надію. Та у жовтні 1919 р. вченого спіткало тяжке горе: не стало його улюбленого сина. В архіві збереглися два благенькі клаптики паперу – чернетка замітки «Пам’яті Дм. Сумцова», текст якої трохи відрізняється від того, що завершує «Географію України», видану 1921 р.: «В цій маленькій книжці для мене лунає тихомовна струна серця, що зв’язує покоління, батьків з дітьми, в великий подих національної спадщини, правди і любові. Ця тихомовна струна була для мене провідною при обробленні географії рідного краю».218 Мимоволі згадується чудовий вираз Льва Толстого (шанувальником і дослідником творчості якого був Сумцов): «скрытая теплота патриотизма». Саме таке тепло відчуваємо ми, коли гортаємо сьогодні пожовклі сторінки «Слобожан» або інших розвідок корифея харківського краєзнавства, і для нас в них теж «лунає той таємний тихомовний спів чулого серця, котрий об’єднує покоління, зв’язує дітей з батьками, творить національний рух і викликає глибоке почуття любові до живих і померших».219



<< предыдущая страница   следующая страница >>