litceysel.ru
добавить свой файл
1


Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний технічний університет
імені Івана Пулюя



Кафедра

біотехнічних систем


РЕФЕРАТ

на тему:


«Групові форми виховання особистості в різних соціальних інститутах»

із дисципліни
Основи психології та педагогіки



Виконав ст. гр. ПМ-41 Свередюк М. А

(Прізвище, ім’я, по-батькові)

Перевірила: Семенів Н.М.

(Прізвище, ім’я, по-батькові)


_____________ _____________ ___________

(Оцінка) (Дата) (Підпис)


Тернопіль 2010 р.

План


  1. Форми виховання…………………………………………………………….2

  2. Колектив як форма виховання……………………………………................3

  3. Педагогічне управління колективом…………………………….………….5

  4. Розвиток дитячого колективу……………………………………………….6

  5. Колектив і особистість……………………………………………………..10

  6. Учнівський коллектив……………………………………………..........….12

  7. Позашкільні форми виховання………………………………………….…15

  8. Література……………………………………………………………….…..16

Форми виховання. Поняття «форма» означає, як ми зазначали, зовнішній вигляд, обрис. Форма виховання — це зовнішнє виявлення процесу виховання. Якщо зміст процесу виховання вказує на те, що є, то форма —у якому вигляді проявляється. Звісно, зміст викликає зміну форми і навпаки. Зміст формується, форма наповнюється змістом. Провідна роль належить змісту. Зміст виховного процесу, як вже відомо, складають якості і властивості соціально активної особистості, яка в своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими і культурно-національними цінностями. В практичній педагогічній діяльності цей зміст втілюється в конкретну організацію, яка повинна йому відповідати. Невідповідність між змістом і формою, формою і змістом гальмує розвиток виховного процесу.


Існують різні форми організації виховного процесу. Кожна з них використовується для реалізації певного змісту виховання в певних умовах. При цьому змінюється насамперед кількість дітей: одиниці, десятки, сотні. Тому першим критерієм аналізу форм виховання є критерій кількісний. За кількістю охоплених процесом виховання школярів форми виховання поділяються на індивідуальні, мікрогрупові, групові (колективні) і масові. Число вихованців у групі (колективі) коливається від 5—7 до 25—40, у масових формах верхня межа числа не обмежена. Груповими формами виховання є всі види групової навчально-пізнавальної діяльності учнів, наукових об'єднань, діяльність гуртків різного спрямування, групові бесіди, зустрічі, диспути тощо.

Масові форми виховання бувають простими й комплексними. Прості — це ті, в яких зміст розкривається, в основному, за допомогою одного засобу, методу (виступ, лекція, зустріч, розповідь та ін.) Комплексні масові форми характеризуються складністю структури, різноманітністю використаних засобів та методів (літературний вечір, учнівські вечорниці, КВК, тематичний ранок тощо). Порівняння ефективності різних форм виховання свідчить, що перевагу мають індивідуальні і мікрогрупові форми виховання, завдяки можливості оперативно змінювати педагогічну тактику за зміни умов. Проте висока економічна вартість цих форм не дозволяє їх широко використовувати. Тому більшість сучасних виховних систем прийшла до використання групових (колективних) форм виховання, які за умови кваліфікованого педагогічного керівництва є досить ефективними і відносно не дорогими.

Колектив як форма виховання. Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Колектив (від лат. collectivus — збірний) — група людей, об'єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. Спільна діяльність є формою задоволення різних потреб людини. Так, у соціальній сфері зародились общини, громади, сходи, козацькі круги, сім'я; виробничо-економічній — артілі, бригади, трудові об'єднання, кооперативи; суспільно-політичній — гуртки, союзи, фонди, партії, громадські організації; культурно-спортивній — клуби, гуртки за інтересами, товариства, команди, ансамблі; релігійній — монастирські братії, приходи, собори тощо. Більшість людей входить до тих чи інших об'єднань, які є фактично колективами. У цьому розумінні колектив є явищем нормального сукупного людського співіснування, формою ділової і товариської взаємодії, досягненням людської цивілізації. Колективність — якість людини, яка проявляється в її здатності до взаєморозуміння, взаємодії, прояві солідарності, взаємодопомоги, відповідальності. Світове розуміння колективності — загальнолюдська солідарність. Довгі роки державна доктрина Радянського Союзу стверджувала пріоритет колективно-суспільного над індивідуальним. Відповідно до відомої тези К. Маркса, Ф. Енгельса «...лише в колективі індивід одержує засоби, які дають йому можливість всебічно розвивати свої задатки, і, отже, тільки в колективі можлива особиста свобода» ставилося завдання виховувати людей у дусі колективізму, рішуче переробляти їх. Виховання в дусі колективізму стало провідним принципом педагогіки, формування колективу — головною метою виховної роботи, а сам колектив — основним засобом і формою досягнення цієї мети. Відмова від орієнтації на особистість вважалася великою перевагою соціалістичної системи виховання і значним кроком уперед у розвитку теорії і практики виховання. Педагогічні основи організації і виховання дитячого колективу розробили Н.К. Крупська, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та інші видатні педагоги. За багато десятиліть колективістичного виховання наша школа мало досягла у формуванні людини нового типу.


Гіпертрофічний підхід до колективу, загальних дій, заходів не передбачав створення умов для прояву й утвердження в діяльності кожного індивіда. Тому спроби переробити індивідуальну природу людини виявилися прямолінійними і спрощеними. Осмислення минулого свідчить, що у вихованні не можна допускати крайнощів: культивувати лише колективізм чи, навпаки, лише розвиток індивідуальності на шкоду колективістичним якостям особистості. Дозрілій уяві про виховання найбільшою мірою відповідає гармонія особистого і колективного. Яскрава особистість, її індивідуальний досвід, оригінальність статусу чи позиції можуть здатися привабливими в очах членів колективу. В такому випадку соціальний досвід колективу може змінитися: збагатитися чи збідніти, якщо новий лідер орієнтує колектив на нижчу систему цінностей, ніж та, якої він вже досягнув. У школі третій варіант зустрічається зрідка. Але, враховуючи діяльність так званих неформальних лідерів, а значить, і наявність подвійних, а інколи й потрійних систем цінностей і взаємин, цей варіант ігнорувати не можна. Звичайно, розглянуті варіанти не вичерпують усієї багатогранності відносин особистості і колективу. Кожен конкретний випадок може бути проаналізований педагогом на основі знання психологічних механізмів мотивації діяльності і поведінки особистості, а також закономірностей соціальної педагогіки і психології.


Педагогічне управління колективом. У спрощеному розумінні управління — це уміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Управляти учнівським колективом — означає використати колектив як інструмент виховання для розвитку індивідуальності кожного учня.

Управління учнівським колективом здійснюється за допомогою трьох взаємопов'язаних функцій педагога: 1) збору й аналізу інформації про учнівський колектив і школярів, які до нього входять; 2) планування й організації адекватних стану колективу впливів, метою яких є його удосконалення й оптимальний вплив на особистість; 3) контролю і корекції, спрямованих на вищий рівень розвитку колективу і кожного учня.


Важливою умовою управління учнівським колективом є розробка методики вивчення колективу, форм і методів аналізу одержаної інформації. Лише на основі об'єктивних даних педагог може правильно оцінити ситуацію й обрати засоби педагогічного впливу.

Динамізм. Виховний колектив не стоїть на місці, і його життя перебуває в процесі постійного розвитку. Весь час збагачується і ускладнюється життя колективу, удосконалюється його структура і система органів самоуправління, підвищується рівень суспільної активності його членів, відбувається накопичення корисних традицій, розвиваються і зміцнюються зв'язки учнів з іншими колективами, з соціальним середовищем. Формами життя вільного людського колективу є рух уперед, формою смерті — зупинка. А.С. Макаренко У колективі, який має всі перераховані ознаки, формується внутрішньоколективна атмосфера, яка забезпечує взаєморозуміння, захищеність, взаємодопомогу, взаємовідповідаль-ність, доброзичливість, здорову критику і самокритику, змагання. Система відносин характеризується розумним поєднанням особистих і колективних інтересів, спрямованістю на формування впевненої позиції кожного члена колективу, що знає свої обов'язки, долає суб'єктивні та об'єктивні перешкоди. Найбільш стабільною ланкою у структурі шкільного колективу є колектив класу, в межах якого протікає основна діяльність учнів — учіння. Саме в класному колективі між вихованцями утворюється густа сітка міжособистісних зв'язків і взаємин. У зв'язку з цим він виконує роль своєрідного фундаменту, на базі якого формуються різні шкільні колективи. Узагальнюючи сказане, можемо зробити висновок, що учнівський колектив — це група учнів, об'єднана загальною соціально значимою метою, діяльністю, організацією цієї діяльності, має органи самоуправління, відрізняється морально-психологічною єдністю, поєднанням особистих і колективних інтересів, динамізмом життєдіяльності.

Розвиток дитячого колективу. Теорія колективу детально розроблена видатним представником вітчизняної педагогіки А.С. Макаренком. Він сформулював закон життя колективу: рух — форма життя колективу, зупинка — форма його смерті; визначив принципи розвитку колективу (гласності, відповідальної залежності, перспективних ліній, паралельної дії); розробив детальну технологію формування колективу. Поступово його концепція сформувалася у дослідженнях 60-70 років як теорія стадій розвитку дитячого колективу.


Сучасна теорія розвитку колективу є своєрідним дороговказом для класного керівника, який працює з учнями від четвертого — п'ятого класу до одинадцятого. Нижче подаємо її у стислому вигляді.

Перша стадія — створення колективу учнів. Знайомство класного керівника з дітьми, що переходить у систематичне, глибоке вивчення їх. Ознайомлення учнів з єдиними вимогами, правилами внутрішнього порядку та режимом дня школи. Вправи, ігрові елементи (заохочення, змагання) для закріплення цих вимог. Формування органів самоврядування: обрання старости класу, призначення чи обрання активістів на всі посади. Вироблення в обраних активістів початкових організаторських навичок: інструктування їх про функції, методики їх виконання. На цьому етапі педагог є єдиним виразником громадських вимог.

Здебільшого вимоги учня до себе ще не усвідомлені. Проте серед дітей виділяються найактивніші. Наприкінці стадії, яка орієнтовно триває навчальну чверть, створюється певний авторитет активістів серед учнів класу.

Друга стадія — поширення впливу активу на весь колектив. Актив не тільки підтримує вимоги педагога, а й сам ставить їх перед членами колективу, керуючись своїми поняттями про те, що приносить користь, а що — шкоду інтересам колективу. Якщо активісти правильно розуміють потреби колективу, то вони стають надійними помічниками педагога. Через актив класний керівник висуває дальші перспективи діяльності колективу (у навчанні, праці, спорті, іграх тощо) і одночасно зміцнює їх авторитет у середовищі школярів, частково передає їм свої функції з питань організації дітей: організацію прибирання шкільної кімнати, спільне харчування в їдальні, підготовку до свят тощо. Поступово залучає до громадського життя пасивних учнів, допомагає їм у розвитку ініціативи та самодіяльності. Шкільні органи самоврядування, уникаючи формалізму, обговорюють звіти класних самоврядовців, пропонують їм нові, оригінальні та ініціативні форми роботи. Здійснюється передача шкільних традицій у класи: шкільні свята (наприклад, новорічної ялинки, дня птахів, виставки квітів та ін.). Клас залучається до єдиної системи чергувань і самообслуговування в школі. Розвиток колективу на цій стадії пов'язаний з подоланням протиріч: між колективом і окремими 'учнями, які випереджають у своєму розвиткові вимоги колективу або, навпаки, відстають від них; між загальними та індивідуальними перспективами; між нормами поведінки колективу і нормами, які стихійно складаються в класі; між окремими групами учнів з різними ціннісними орієнтаціями та ін. Тому в розвиткові колективу неминучі стрибки, зупинки, рух назад. Друга стадія може тривати один-півтора року, що залежить від того, наскільки колектив став суб'єктом виховання, чи можна його цілеспрямовано використовувати з метою індивідуального розвитку кожного учня.


Третя стадія — вирішальний вплив громадської думки, більшості. Усвідомлення громадської думки в колективі всіма учнями. Активізація кожної особистості, розвиток у неї внутрішніх стимулів свідомого ставлення до навчання, поведінки, праці та інших шкільних обов'язків. Взаємозаміна активістів у різних ролях у класі, створення загальної системи передачі функцій і досвіду. Надання прав колективу самостійно, без втручання класного керівника розв'язувати питання про заохочення і стягнення, планування своєї роботи та ін. Підготовка найактивніших учнів до цілеспрямованого самовиховання. На цій стадії колектив перетворюється в інструмент індивідуального розвитку кожного з його членів. Загальний досвід, однакові оцінки подій є основною ознакою і найбільш характерною рисою колективу на третій стадії.

Четверта стадія — самовиховання. Завдяки міцно засвоєному колективному досвіду кожен учень сам проявляє до себе певні вимоги. Виконання моральних норм стає його потребою, процес виховання переходить у процес самовиховання. Педагог корегує самовиховання старшокласників: допомагає визначити найпотрібніші для самовдосконалення якості, скласти індивідуальний план самопізнання та самовдосконалення якостей інтелектуального, морального, естетичного саморозвитку, інструктує і консультує щодо прийомів та засобів самовдосконалення і самоаналізу, самонавіювання, самонаказу, самовідмови від негативного.

На всіх стадіях розвитку колективу особливо важливим, на думку А.С. Макаренка, є вибір цілей. Практичну мету, яка здатна захопити і згуртувати вихованців, він називав перспективою. При цьому Макаренко виходив з положення про те, що «дійсним стимулом людського життя є завтрашня радість». Усвідомлена й сприйнята учнем перспективна ціль стає мобілізуючою силою, яка допомагає долати труднощі і перешкоди. В практиці виховної роботи він вирізняв три види перспектив: близьку, середню і далеку.

Близька перспектива висувається перед колективом, що знаходиться на будь-якій стадії розвитку. Вона обов'язково повинна спиратися на особисту зацікавленість вихованців, кожен учень повинен сприймати її як завтрашню радість, задоволення: провести цікаву гру, разом погуляти, відвідати цирк тощо.


Середня перспектива — це проект колективної події, дещо віддаленої в часі: підготовка до спортивного змагання, шкільного свята, вечорниць.

Далека перспектива — віддалена у часі, найбільш соціально значима мета, досягнення якої потребує чималих зусиль. Наприклад, успішно закінчити школу, обрати професію, продовжити навчання. Система перспективних цілей будується так, щоб колектив у будь-який момент часу мав перед собою захоплюючу мету, жив нею, докладав зусиль для її здійснення.

Давно відомо, що безпосередній вплив педагога на вихованця з ряду причин може бути малоефективним. Кращі результати дає вплив через оточуючих його ровесників. Враховуючи це, А.С. Макаренко висунув принцип паралельної дії: на вихованця одночасно повинно впливати щонайменше три сили: вихователь, актив і весь колектив. Принцип паралельної дії може застосовуватися вже на другій стадії розвитку колективу.

Колектив і особистість. В умовах демократизації виховання, дотримання прав і свобод людини питання про взаємини колективу й особистості набуває особливої гостроти. Протягом багатьох десятиліть вважалося, що особистість повинна безумовно підкорятися колективу.

Тотальна колективізація особистості спричинила втрату нею індивідуальності, набуття положення «гвинтика». Сьогодні вітчизняна наука, опираючись на глибинні філософські концепції людини і досвід світової педагогічної думки, шукає нові рішення проблеми формування особистості учня шляхом впливу на колектив.

Кожна людина більшою чи меншою мірою прагне самоствердитися в колективі, посісти в ньому найзручніше місце. Проте процес включення її в систему колективних взаємин складний, неоднозначний і глибоко індивідуальний. Школярі, майбутні члени колективу, відрізняються один від одного станом здоров'я, зовнішністю, рисами характеру, ступенем товариськості, знаннями, уміннями, багатьма іншими рисами і якостями. Тому вони викликають неоднакову реакцію з боку товаришів і по-різному входять до системи колективних відносин.


Суттєво залежить входження особистості в колектив від її індивідуального соціального досвіду, який визначає характер суджень учня, систему його ціннісних орієнтацій, лінію поведінки. Цей досвід може відповідати, а може й не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Там, де ця відповідність має місце, включення особистості в систему відносин колективу значно полегшується. У випадках, коли у вихованця досвід інший (вужчий, бідніший або, навпаки, багатший, ширший, ніж досвід соціального життя колективу), йому важче встановити взаємини з ровесниками. Особливо складним виявляється його становище, коли індивідуальний соціальний досвід суперечить цінностям, прийнятим в даному колективі.

Сутичка протилежних ліній поведінки тут неминуча і призводить здебільшого до різних наслідків. Характер взаємин особистості і колективу зумовлений не лише якостями особистості, а й особливостями колективу. Одноманітність діяльності й вузький діапазон соціальних ролей у колективі, бідність змісту й одноманітність організаційних форм спілкування між членами колективу, недостатня взаємокультура сприймання, невміння бачити в іншому те цікаве і цінне, що заслуговує на увагу, — все це негативно впливає на встановлення нормальних відносин з тими, хто до нього входить. Науковими дослідженнями відкрито три найпоширеніші варіанти розвитку взаємин між особистістю і колективом:

1) особистість підкоряється колективу (конформізм);

2) особистість і колектив знаходяться в оптимальних взаєминах (гармонія);

3) особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм). У кожному з цих загальних варіантів виділяється безліч ліній взаємин, як наприклад: колектив відмовляється від особистості; особистість ігнорує колектив; співіснування за принципом невтручання та ін.

У першому варіанті особистість може: а) підкорятися вимогам колективу добровільно, б) поступатися перед колективом як зовнішньою силою, що має вищість, в) намагатися зберігати свою незалежність та індивідуальність, підкоряючись колективу лише зовні, формально. Якщо особистість схиляється перед колективом, сприймає його цінності, колектив «поглинає» її, підпорядковує нормам і традиціям свого життя.


У другому варіанті поведінки, коли особистість і колектив знаходяться в оптимальних взаєминах, можливі такі шляхи розвитку подій: а) особистість зовні підкоряється вимогам колективу, зберігаючи внутрішню незалежність; б) гармонізація особистості й колективу. Типовою моделлю відносин особистості і колективу недавньої нашої школи було співіснування. За цією моделлю учень зовні сприймає норми і цінності колективу, висловлює ті судження, яких від нього чекають, поводить себе так, як це прийнято в колективі. Проте поза колективом він думає і чинить інакше.

У більшості випадків у колективі встановлюється подвійна система цінностей: у межах організованої за участю педагогів діяльності існують позитивні взаємини, в неорганізованому спілкуванні — негативні. Причиною цього явища є те, що вихованці не можуть проявити свою індивідуальність у колективі. Запропоновані їм ролі вони виконують вимушено. Виходом з ситуації може бути розширення діапазону ролей, ствердження учня в новій позиції у колективі. Гармонізація особистості і коллективу є ідеалом взаємовідносин.

Дані досліджень свідчать, що комфортними умовами свого життя в колективі вважають лише 5 % опитаних учнів. Поглиблене вивчення цих дітей показало, що вони наділені особливими природними колективістичними якостями, тому здатні вживатися в будь-якому колективі. До того ж вони набули позитивного соціального досвіду в добре сформованих колективах.

У третьому варіанті взаємовідносин особистості і колективу, коли особистість підкоряє собі колектив, можливі два шляхи розвитку колективу: а) збагачення соціального досвіду, б) втрата раніше набутого соціального досвіду.

Учнівський коллектив. У сучасній літературі поняття «колектив» вживається в двох значеннях: як будь-яка організована група людей (наприклад, колектив підприємства) і як високоорганізована група. У педагогіці колективом називають об'єднання вихованців, якому властивий цілий ряд важливих ознак.


Розглянемо їх.

1. Загальна соціально значима мета. Ціль колективу обов'язково повинна збігатися з суспільними цілями, не суперечити пануючій ідеології, конституції і законам держави.

2. Спільна суспільно корисна діяльність, яка складає основний зміст його життя. Основним видом діяльності школярів є учіння, пов'язане з працею, іншими видами суспільно корисної діяльності. В організованому колективі діє тенденція постійного збагачення його життєдіяльності і розширюється діапазон суспільно корисних справ, поглиблюється зміст окремих видів діяльності. Саме у цьому найповніше реалізується зміст навчально-виховного процесу.

3. Організована структура. Єдиний шкільний колектив складається з колективу педагогів і загального колективу учнів. Загальний учнівський колектив поділяється на первинні колективи — класи. Організація, спілкування і відносини в колективі забезпечують формування особистості, розвиток її здібностей, талантів, гуманістичну спрямованість.

4. Учнівський колектив має органи управління: загальні збори, учнівський комітет і рада колективу, комісії, штаби; у первинних колективах також працюють загальні збори та інші органи самоуправління, обираються уповноважені особи та ін. Самоуправління покликане задовольнити інтереси всіх і кожного.

5. Наявність у відносинах між членами колективу певної морально-психологічної єдності, яка терпима до плюралізму думок, але не суперечить домінантній системі ідей, ідеології колективу, яка виховує у своїх членів відданість обраним ідеалам.

У практиці педагогічного управління колективом важливо дотримуватися таких важливих правил:

1. Розумно поєднувати педагогічне керівництво з природним намаганням учнів до самостійності, незалежності. Домагатися, щоб цілі, завдання, які необхідно вирішувати, ставили і вирішували самі вихованці шляхом співробітництва з педагогом.

2. Педагогічне управління не може бути незмінним. Здійснюючи його як одноосібний організатор колективу на першій стадії його розвитку, педагог у міру розвитку колективу постійно змінює тактику, розширюючи демократію, самоуправління.


3. Перебудова управління зводиться не тільки до перегляду цілей і змісту колективістичного виховання, а до зміни об'єкту педагогічного управління. Ним є особистість, яка має право на власну думку, незалежне судження, інтелектуальну свободу, моральну позицію.

4. Показником правильного управління є наявність у колективі загальної думки з найважливіших питань життя класу. Вона підсилює і прискорює формування необхідних якостей особистості.

5. Міжособові взаємини в колективі, як показують дослідження, мають багаторівневу структуру.

Перший рівень утворює сукупність міжособових відносин безпосередньої залежності (персональних відносин).

Другий рівень утворює сукупність міжособових відносин, які опосередковані змістом колективної діяльності і цінностями колективу (партнерські відносини).

На третьому рівні взаємини між членами колективу виявляються як взаємини між учасниками спільної діяльності — товаришами по навчанню, спорту, праці, відпочинку. Третій рівень утворює систему зв'язків, які виражають ставлення до предмета колективної діяльності (мотиваційні відношення): мотиви, цілі колективної діяльності, ставлення до об'єкта діяльності.

6. Розподіл індивідуальних доручень вихованців слід здійснювати не з позицій потреб колективу, а з позиції можливостей та інтересів самих школярів.

7. Становище учня в колективі залежить також і від колективу. Той самий учень в одному колективі може опинитися у сприятливому, а в іншому — несприятливому становищі.

8. Важливою умовою ефективності колективного виховання є організація і координація всіх виховних впливів: колективу вчителів, які працюють у цьому класі, інших колективів, з якими здійснюється співробітництво, сім'ї.

Позашкільні форми виховання. Виховання учнів не обмежується формами, які використовуються в школі. Традиційний шкільний колектив, основним структурним компонентом якого є клас, не може забезпечити умов для засвоєння учнями всього багатства соціального досвіду, усунути ізоляцію між класами і різними віковими групами, позбавити внутрішньоколективні відносини одноманітності й обмеженості. Тому виховання продовжується і розширюється поза межами школи за допомогою форм різнопланової діяльності, які сприяють розв'язанню цих проблем.


Позашкільні форми виховання — це форми організації різноманітної суспільно корисної діяльності, яку проводять сьогодні дитячі і молодіжні організації, об'єднання, товариства, загони тощо.

Однією з них є бойскаутизм. Засновником скаутівського руху був англійський полковник Роберт Баден-Пауелл. Він створив серед англійських підлітків організацію скаутів.

Скаутський рух молоді швидко поширився майже на всі культурні країни світу. В 1920 році був створений Міжнародний Союз Бойскаутського Руху.

В Україні скаутська організація мала назву «Пласт». Пласт заснували у західному регіоні в 1911 році Олександр Тисов-ський, Петро Франко, Іван Чмола та інші українські діячі, які турбувалися про якнайкраще виховання молоді. Завданням Пласту було всебічне патріотичне і національне виховання молоді, розвиток моральних, духовних і фізичних рис українських юнаків і дівчат у світлі трьох Головних обов'язків

Уся діяльність спрямована на здійснення законів пластуна: 1. Пластун надійний, сумлінний, точний, ощадний у своїх справах. 2. Пластун справедливий, увічливий, братерський, доброзичливий, урівноважений у поведінці стосовно інших. 3. Пластун корисний для України і Пласту, покірний пластовій старшині, пильний, дбає про своє здоров'я. 4. Пластун любить красу і дбає про неї, завжди привітний до всіх і в доброму настрої.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Анцибор М.М., Голованова Н.Ф. Особенности организации педагогического процесса в начальных классах с продлённым днём. – М.: Просвещение, 1990. – 159 с.

  2. Иванов И.П. Энциклопедия коллективных творческих дел. – М.: Педагогика, 1989. – 206 с.

  3. Iгнатова О.І. Виховуємо самостійність // Теоретико-методичні проблеми виховання соцiальної зрілості учнів шкіл-інтернатів: Наук.-метод. зб. – К.: IПВ АПН України, 2000. – С. 83-92.
  4. Канiшевська Л.В. Педагогічні основи виховання соціальної зрілості учнів старших класів шкіл-інтернатів для дітей сиріт та дітей, які залишилися без піклування баттьків. – К.: Стилос, 1998. – 163 с.

  5. Караковский В.А., Новикова Л.И., Селиванова Н.Л. Воспитание? Воспитание . Воспитание! Теория и практика школьных воспитательных систем. – М.: Новая школа, 1996. – 160 с.