litceysel.ru
добавить свой файл
1
3 КУРС


лЕКЦІЯ

СПРИТНІСТЬ. Методики розвитку спритності.


Якості: «координація рухів» та «спритність»


Відмінна загальна координація, „складність у рухах” необхідна і бігуну – спринтеру і плавцю і учаснику масових виступів з ритмічної гімнастики і т.д. Слово „спритно” проплив дистанцію чи пробіг тисячу метрів, явно не на своєму місці. З іншого боку оцінка рухів, як „складних” більшою мірою це особиста оцінка, а не наукове визначення, яке повинно бути більш строгим.

Як підкреслює М.О.Бернштейн, спритність не чисто фізична якість, як сила чи витривалість, вона перекидає місток до справжньої розумової області. Перш за все в спритності є мудрість, Вона концентрат життєвого досвіду відносно рухів і дій

Якість спритності виділяється із інших якостей. Безсумнівно, вона більш різностороння і універсальна ніж всі інші якості. „Спритність – це така валюта, на яку з охотою і в любий час можна розміняти всі інші психофізичні якості. Спритність – козирна масть, яка криє всі інші карти” (Н.А.Бернштейн).

Чому ж вона так ціниться ? Перш за все рухова спритність надзвичайно універсальна різностороння якість. Про спритного можна сказати, що він і в вогні не горить і воді не тоне. Спритність виручає і в професійних навичках і в побуті і в спорті.

Спритність не рідко підвищується з роками і, як правило, зберігається у людини довше всіх інших психофізичних якостей. Потім, як і всі інші якості, пов’язані з психікою, вона несе на собі відбиток індивідуальності. Спритність у кожної спритної людини інша, вона вся якісна і неповторима.

Існують рекорди по силі швидкості, витривалості, але ще ніхто не придумав ні одного виду змагань, на якому можна було б добитись першості, або поставити рекорд із спритності.

Спритність допомагає в цілому ряді легкоатлетичних, гімнастичних і спортивно-ігрових діях, але всюди вона як режисер спектаклю, сама остається за сценою і за її рахунок призи одержують то швидкість, то витривалість, то сила.


Це ставить швидкість в невигідні зовнішні умови, але внутрішньо підносить її над усіма іншими якостями, придаючи їй особливу привабливість.

Рухова спритність – це своєрідна винахідливість, але часто ця проста форма винахідливості переростає в розумову винахідливість та творчість.

За Н. Бражніним слово „спритність”, російською мовою „ловкость” походить від слова „ловить”. Перше значення цього слова відноситься до полювання, промислу, ловлі звірів, птахів, риби. „На ловца и зверь бежит.” Ястреба, сокола називають ловчими птахами. З часом значення цього слова було перенесене на людину. Спритність означає здібність нашого тіла до моторності, гнучкості, високої рухомості .

В. Даль у своєму „Толковом словаре” – „ловкий” означає складний в рухах.

Саме складність рухів виділяє спритного плигуна, бігуна, вершника на коні, вміння „складати” багато мілких рухів рук, ніг, тулуба в загальні рухи всього тіла, які дають найвищий результат. Вміння керувати своїм тілом і є спритність.

М.О.Бернштейн не згоден ні з першим, ні з другим визначенням спритності, і доказом своїх спостережень приводить багато прикладів для більш повного визначення цієї здібності. „Складність у рухах” – це те, що пояснюється як хороша координація рухів взагалі, а хороша координація і спритність це не одне і те ж. Перш за все це складний психофізичний комплекс. Можна вивчити з науковою строгістю які завгодно якості спритності, але про те, що розуміти під спритністю, що включати в це поняття, треба спочатку домовитися, хоча б з тим чи іншим ступенем умовності.

По-перше, визначення спритності, як і інших понять та категорій повинно витікати із рідної мови на основі загальноприйнятих понять.

По – друге, воно повинно давати можливість точно і без коливань впізнати спритність і відрізнити її від всього того, що не є спритність.

По – третє, наукове визначення повинно вважатись добрим коли воно допомагає проникнути у внутрішню суть того, що ми визначаємо. Воно повинно витікати із цілісної наукової теорії і допомагати подальшому розвитку цієї теорії. Якщо взяти приклади із спорту. Наприклад, слалом на лижах – він потребує дуже високих вимог до спритності. Так само як і крос по сильно пересіченій місцевості, де можна вибирати той чи інший прийом для подолання перешкод. Загальна особливість у цих прикладах в тому, що спритність тут полягає в тому щоб зуміти так рухатись, щоб вийти із любого положення, найтись у своїх рухах при любих обставинах. Тепер легко зрозуміти чому у бігуна-спринтера, чи плавця-стаєра не виникає необхідності у спритності. У їх діях не виникає несподіваних обставин, чи умов, які вимагають від них рухової винахідливості.


Спритність потрібна не самим тим чи іншим рухам, а стає необхідною при незвичайних обставинах, коли перед вами виникає рухове завдання, яке важко виконувати або виникає зовсім нове завдання, незвичне несподіване, яке вимагає рухової винахідливості.


Якість спритності виділяється із інших якостей. Безсумнівно, вона більш різностороння і універсальна ніж всі інші якості

Спритність не чисто фізична якість, як сила чи витривалість, вона перекидає місток до справжньої розумової області. Перш за все в спритності є мудрість, Вона концентрат життєвого досвіду відносно рухів і дій.

„Спритність – це така валюта, на яку з охотою і в любий час можна розміняти всі інші психофізичні якості. Спритність – козирна масть, яка криє всі інші карти” (Н.А.Бернштейн, 1960).

Перш за все рухова спритність надзвичайно універсальна різностороння якість. Про спритного можна сказати, що він і в вогні не горить і воді не тоне. Спритність виручає і в професійних навичках і в побуті і в спорті.

Спритність не рідко підвищується з роками і, як правило, зберігається у людини довше всіх інших психофізичних якостей. Потім, як і всі інші якості, пов’язані з психікою, вона несе на собі відбиток індивідуальності. Спритність у кожної спритної людини інша, вона вся якісна і неповторима.

Існують рекорди по силі швидкості, витривалості, але ще ніхто не придумав ні одного виду змагань, на якому можна було б добитись першості, або поставити рекорд із спритності.

Спритність допомагає в цілому ряді легкоатлетичних, гімнастичних і спортивно-ігрових діях, але всюди вона як режисер спектаклю, сама остається за сценою і за її рахунок призи одержують то швидкість, то витривалість, то сила.

Це ставить швидкість в невигідні зовнішні умови, але внутрішньо підносить її над усіма іншими якостями, придаючи їй особливу привабливість.

Рухова спритність – це своєрідна винахідливість, але часто ця проста форма винахідливості переростає в розумову винахідливість та творчість.


За Н. Бражніним слово „спритність”, російською мовою „ловкость” походить від слова „ловить”. Перше значення цього слова відноситься до полювання, промислу, ловлі звірів, птахів, риби. „На ловца и зверь бежит.” Ястреба, сокола називають ловчими птахами. З часом значення цього слова було перенесене на людину. Спритність означає здібність нашого тіла до моторності, гнучкості, високої рухомості .

В. Даль у своєму „Толковом словаре” – „ловкий” означає складний в рухах.

Саме складність рухів виділяє спритного плигуна, бігуна, вершника на коні, вміння „складати” багато мілких рухів рук, ніг, тулуба в загальні рухи всього тіла, які дають найвищий результат. Вміння керувати своїм тілом і є спритність.

М.О.Бернштейн не згоден ні з першим, ні з другим визначенням спритності, і доказом своїх спостережень приводить багато прикладів для більш повного визначення цієї здібності. „Складність у рухах” – це те, що пояснюється як хороша координація рухів взагалі, а хороша координація і спритність це не одне і те ж. Відмінна загальна координація, „складність у рухах” необхідна і бігуну – спринтеру і плавцю і учаснику масових виступів з ритмічної гімнастики і т.д. Слово „спритно” проплив дистанцію чи пробіг тисячу метрів, явно не на своєму місці. З іншого боку оцінка рухів, як „складних” більшою мірою це особиста оцінка, а не наукове визначення, яке повинно бути більш строгим.

Перш за все це складний психофізичний комплекс. Можна вивчити з науковою строгістю які завгодно якості спритності, але про те, що розуміти під спритністю, що включати в це поняття, треба спочатку домовитися, хоча б з тим чи іншим ступенем умовності.

По-перше, визначення спритності, як і інших понять та категорій повинно витікати із рідної мови на основі загальноприйнятих понять.

По – друге, воно повинно давати можливість точно і без коливань впізнати спритність і відрізнити її від всього того, що не є спритність.

По – третє, наукове визначення повинно вважатись добрим коли воно допомагає проникнути у внутрішню суть того, що ми визначаємо. Воно повинно витікати із цілісної наукової теорії і допомагати подальшому розвитку цієї теорії. Якщо взяти приклади із спорту. Наприклад, слалом на лижах – він потребує дуже високих вимог до спритності. Так само як і крос по сильно пересіченій місцевості, де можна вибирати той чи інший прийом для подолання перешкод. Загальна особливість у цих прикладах в тому, що спритність тут полягає в тому щоб зуміти так рухатись, щоб вийти із любого положення, найтись у своїх рухах при любих обставинах. Тепер легко зрозуміти чому у бігуна-спринтера, чи плавця-стайєра не виникає необхідності у спритності. У їх діях не виникає несподіваних обставин, чи умов, які вимагають від них рухової винахідливості.


Спритність потрібна не самим тим чи іншим рухам, а стає необхідною при незвичайних обставинах, коли перед вами виникає рухове завдання, яке важко виконувати або виникає зовсім нове завдання, незвичне несподіване, яке вимагає рухової винахідливості.

Внаслідок наявності у нашому організмі суглобнозв’язочного апарату з великою кількістю, особливо у пасивних частинах, ступенів рухової свободи та складності фізіологічних та механічних властивостей м’язів, виникають великі труднощі в керуванні органами руху. Труднощі закладені в пасивних частинах кістково-суглобного апарату внаслідок великої кількості ступенів вільної рухомості в ньому та у м’язах внаслідок їх складних фізіологічних та механічних якостей. Чим більше ускладнюються рухові завдання, тим складнішими і точнішими стають вирішальні їх рухи. Чим більше потрібно уточняти та розділяти самі виконавчі органи, тим у більшому ступені зростають труднощі управління ними. Труднощі ускладнюються ще тим, що в ході розвитку все більше підвищується попит на здібність швидко пристосуватись до нових умов, які швидко змінюються, вирішувати несподівані, нешаблонні рухові завдання, виходити з честю із непередбачених положень. Все вище починає цінитись рухова винахідливість.

Спритність це якість або здібність, яка визначає відношення нашої нервової системи до навичок. Від ступеня рухової спритності залежить наскільки швидко та успішно зможе побудуватися та чи інша рухова навичка та наскільки високого удосконалення її власник зможе досягнути.

Здібність точно визначати та своєчасно змінювати положення тіла, здійснювати рухи у потрібному напрямку людина проявляє у відповідних умовах конкретної професійної, спортивної або іншої діяльності.

Такі якості проявляються на спортивному майданчику, на футбольному чи гандбольному полі на килимі для боротьби, гімнастичних приладах та ін.

Спортсмен проявляє такі здібності по відношенню до об’єкту, який рухається.

1.4. Вікові періоди розвитку володіння рухами



Було встановлено, що у плаванні найбільш сприятливими періодами для освоєння координації рухів на старті є вікові групи 7-8, 11-12, 13-14 та 15-16 років, що найбільш сприятливий вік для розвитку точності рухів кидання в ціль тенісного м’яча з 7 до 13 років.

При чому, для кожного періоду характерне підвищення здібностей до оволодіння строго визначеними елементами управління рухами (В.С.Фарфель,.1959).

Розвиток здібності до оволодіння рухами є важливою характеристикою моторики людини.

Є різні результати дослідження цього питання. Так І.К.Бахман вважає, що ступінь уміння навчатися м’язовим зусиллям не залежить від віку статі у осіб від 6 до 26 років. Але автор підкреслює, що різні види рухів, наприклад, у підлітковому віці навчаються по різному. Для одних цей період є самим сприятливим, для інших – навпаки. Генрі Ф.М. та Нельсон Г.А. не виявили значної різниці між хлопчиками 10 і 15 років в умінні навчатися трьом видам рухів руками. Але вони вказують на тенденцію до зниження такої здібності з віком.

В той же час більшість авторів вказують на нерівномірність вікового розвитку здібності до оволодіння рухами (Кравчук А.И., 1980, Фарфель В.С., 1959). П.К.Анохін (1968) установив, що здібність керувати різнойменно – різнонаправленими рухами рук і ніг удосконалюються з 7 до 12 років з невеликим прискоренням цього показника у віці 9 -10 років. Подібне прискорення у розвитку показників координації рухів у колінному суглобі було знайдено у віці від 7 до 9 років.. Віковий інтервал 7 – 12 років був признаний оптимальним для розвитку здібності керувати своїми рухами (Казанцева В.И., Алябишев А.П. та ін., 1980). При цьому здібність до керування рухами, пов’язаними із швидкісно-силовими здібностями досягає максимуму у 13 років.

Е.Е.Мартин і А.Г.Карпеев вивчали особливості розвитку специфічної рухової координації вертикального стрибка. Виявилось, що тренування загальнорозвиваючого характеру не дала суттєвих результатів, але коли у програму занять включили вправи близькі за структурою до тестових, появились достовірні зміни між показниками у школярів 12 років, які займались та не займались спортом.


Е.А.Фурманов, А.С.Захаров, С.П.Малютин вивчали здібності до навчання різним, складним за координацією рухам у дітей підлітків, таким як біг на 27 метрів, ведення м’яча, слаломний біг, обведення кругів, демонстрація здібності переключати та розподіляти увагу. Було установлено, що у віковому інтервалі 8 – 14 років у хлопчиків іде нерівномірний процес розвитку здібностей до навчання складним руховим діям. Реалізація однієї ж програми привела до різних результатів в окремих вікових групах. Швидкість простого бігу мала найбільший темп приросту (по С.Броді) – 8,3% - у хлопчиків у віці 8 років. Цей же показник у слаломному бігу у них виріс на 8,8% при веденні м’яча – на 15,5%, а при обведенні кругів – на 38,9%. Найбільший темп приросту показників психологічних здібностей був зареєстрований у віці 14 років і склав 88,8%.

Виконання ігрового завдання в цілому досягло найвищих темпів приросту у віці 12 років – 66,3%.

У футболістів показник обведення кругів і ведення м’яча знизились у віці 14 років відповідно до 13% і 5,4%.

У зв’язку з великою різноманітністю рухів, які вивчалися різними авторами, можна говорити тільки в самих загальних рисах про вікові періоди переважного проявлення здібностей до оволодіння рухами. Координаційні здібності інтенсивно розвиваються з 7 до 11-12 років, потім до 14-15 років цей процес стабілізується, після чого координаційні здібності знову декілька підвищуються до 17 – 18 років.

1.5. Диференціація параметрів руху

Диференціація параметрів руху базується здебільшого на точності та тонкості рухових відчуттів, які виступають нерідко у поєднанні із зоровими та слуховими здібностями. При невеликому моторному досвіді відчуття та сприйняття школярів ще досить грубі, неточні та несвідомі. Тому учні допускають суттєві помилки у відтворенні, оцінці, диференціації просторових, часових, просторово-часових та силових параметрів рухів.

Пояснити наявність досить широкого спектру так названих простих здібностей можливо скоріше всього тим, що керування рухами в різних параметрах здійснюється з допомогою різних пропріоцепторів.


Здібності до відтворення, оцінки, вимірювання, диференціювання просторових часових та силових параметрів руху, тобто здібності, основані на „м’язових відчуттях” досить специфічні.

Разом з досвідом відчуття та сприйняття параметрів виконуваних рухів стають більш точними чіткими та ясними. Наприклад, спортсмени в умовах експерименту здібні виконувати рухи з точністю до 0,3 та терміном до 0,1 сек.., а за інтенсивністю зусиль - до 0,5 кг.

Таку саму високу точність відтворення параметрів руху проявляють школярі експериментальних класів в умовах акцентованого формування спритності, та юні спортсмени, з якими проводять спеціальні тренування для цілеспрямованого розвитку сенсомоторних функцій.

У кожному виді фізичних вправ м’зово-рухові відчуття носять специфічний характер. Це залежить від своєрідної координації рухів, та використовуваних приладів. Спеціалізовані сприйняття у спортивній діяльності по іншому називають почуттями.

Найбільш відомі почуття: дистанції у фехтувальників, боксерів, часу - у бігунів, велосипедистів, ковзанярів, лижників, плавців; льоду - у фігурному катанні, м’яча - у спортивних іграх, снігу - у лижників, килиму - у борців, приладів - у гімнастів, води - у плавців і т.д.

З цих прикладів видно, що здібності до відтворення, диференціації, вимірювання та оцінки просторових, і часових параметрів рухів та дій або діяльності в цілому, основні на точності та тонкості спеціалізованого відчуття, досить різноманітні, носять специфічний характер та розвиваються залежно від особливостей відповідного виду спорту.

Разом з тим дані здібності ізольовано зустрічаються досить рідко. До того ж, вони знаходяться у відповідних зв’язках з іншими спеціальними специфічними координаційними здібностями, а також з фізичними та психічними здібностями.

Ці зв’язки обумовлені тим, що в руховій діяльності координація рухів виступає як цілий психомоторний процес, в якому у поєднанні та тісному переплетінні представлені різні її компоненти: інтелектуальні, сенсорні сенсомоторні та моторні.


Здібності точно відтворювати, вимірювати та диференціювати параметри рухів розвиваються насамперед при систематичному використанні спеціально - підготовчих вправ, методів та методичних прийомів розвитку спеціальних спритності.

Для підвищення ефективності педагогічного впливу використовують методичні підходи направлені на удосконалення цих здібностей.

Методи розвитку спритності основані на системному виконанні завдань, потребуючих підвищені вимоги до точності виконання рухових дій або окремих рухів.

Розрізняють завдання аналітичні (вибіркові) - на точність відтворення, оцінки, вимірювання та диференціації здебільшого одного якого небудь параметру руху (просторового, часового або силового) та синтетичні - на точність керування руховими діями в цілому. Зрозуміло, що такий розподіл умовний, так як точність відтворення оцінки і т.п. наприклад, просторового параметру ізольовано від точності відтворення оцінки і т. п. часового або силового признаку рухів не зустрічається.

В дійсному процесі управління рухами ці види точності завжди виступають у органічному поєднанні один з одним.

Тому, хоча можлива переважна диференційована дія на покрашення точності одного якого-небудь параметру руху, обов’язковою є установка на досягнення точності виконання дії в цілому.

Завдання на точності відтворення еталонних просторових, часових, - просторово часових та силових параметрів ширше представлені у фізичних вправах з відносно стандартною кінематичною структурою (школярічні, гімнастичні , загально - розвиваючі вправи та ін. Прикладами їх можуть бути завдання на точність відтворення одночасних або послідовних рухів і положень рук, ніг, тулуба при виконанні загально - розвиваючих вправ без предметів, ходьба або біг по розмічених лініях на заданий час, повторні передачі або кидки м’яча, предмета по одній і тій же траєкторії на однакову відстань.

В тісному зв’язку із завданнями на точність відтворення параметрів рухів слід систематично використовувати завдання, які вимагають точності оцінки та виміру цих параметрів. Наприклад, при виконанні загально-розвиваючих вправ, виконуваних руками, ногами, тулубом. При легкоатлетичному бігу стрибках та метаннях - дальність стрибка з місця або розбігу, дальність метання та швидкості бігу і т.п. самооцінку учня звіряють з результатом зафіксованим педагогом.


Завдання на точність диференціювання параметрів рухів, як правило, найбільш складні для виконавців. Їх слід виконувати або за методикою контрастних завдань, які вимагають відносно грубих диференціровок, або за методикою зближувальних завдань, де необхідна тонка диференціація.

Ці методики вперше були описані колективом авторів під керівництвом В.С.Фарфеля. Суть методики контрастних завдань в тому, що вправи виконуються у відповідній черзі: одна вправа різко відрізняється від іншої по якому-небудь параметрові.

Наприклад, : чергування кидків м’яча в кільце 6 та 4 м, 4 та 2 м. Чергування кидків м’яча на точність у футболі з 25 та 15 м, з 30 та 20 м. Стрибки у довжину з місця на максимальну відстань у 2 рази коротшу. Штовхання ядра на 8 та 5 м, 6 та 4 м. Чергування бігу на 30 - 60 м з максимальною швидкістю і в два рази повільніше. Показати положення руками кута 90 та 45 градусів.

Завдання зближення:

Показати руками положення кута 90 і 75 градусів, 90 і 80 градусів та т.п. Стрибки у довжину з місця (з відкритими та закритими очима) на 140 та 170 см 140 та 160 см; Почергові кидки м’яча в кільце з лінії штрафного кидка з відстані на 10 - 20 см ближче або дальше від цієї лінії; чергування ударів по воротах з однієї і тієї ж відстані або близьких одна до одної відстаней при зміні розмірів воріт та кута попадання.

Важливу роль в удосконаленні здібностей, основаних головним чином на пропріоцептивній чутливості, належить координаційним вправам, спеціально направленим на підвищення чіткості м’язово - рухової чутливості: почуття м’яча, планки, дистанції, води , приладу. Наприклад, для підвищення почуття м’яча при кидках, передачах, ударах використовують м’ячі різної маси та форми, змінюючи силу удару та дальність польоту м’яча. Аналогічним чином поступають при штовханні ядра, метанні списа та ін.

Для покращення названих здібностей раціонально використовувати методичний підхід, в основі якого лежить підвищені вимоги до інших аналізаторів та такі вправи де контроль здійснюється головним чином за допомогою м’язового почуття.


Прикладами таких завдань є виключення або ускладнення зорового контролю при веденні, кидках та передачах м’яча, виконання гімнастичних комбінацій в умовах виключення слухового контролю. Звичайно, виключати зоровий або слуховий аналізатор можливо тільки при повній впевненості що це не приведе до травм.

Ефективність методичних підходів, прийомів і умов, направлених на удосконалення здібностей точно відтворювати, оцінювати, вимірювати та деференціювати параметри рухів, не однакова в кожному конкретному випадку.

Але знаючи основні з них, вчитель або тренер завжди зможе вибрати найбільш адекватні, враховуючи завдання координаційного удосконалення дітей.

На кожному віковому стані складність рухових дій, які треба освоїти залежить від індивідуальних здібностей дитини та багатьох інших обставин.


М’язово-рухові відчуття


Керування рухами в різних параметрах здійснюється з допомогою різних пропріоцепторів.

Здібності до відтворення, оцінки, вимірювання та диференціювання параметрів основані здебільшого на точності та тонкості рухових відчуттів, які виступають нерідко у поєднанні із зоровими та слуховими здібностями. При невеликому моторному досвіді відчуття та сприйняття школярів ще досить грубі, неточні та несвідомі. Тому учні допускають суттєві помилки у відтворенні, оцінці, диференціюванню просторових, часових, просторово-часових та силових параметрів рухів. З досвідом відчуття та сприйняття параметрів виконуваних рухів стають більш точними чіткими та ясними. Спортсмени в умовах експерименту здібні виконувати рухи з точністю до 0,3 та терміном до 0,1 сек.., а за інтенсивністю зусиль - до 0,5 кг.

Таку саму високу точність відтворення параметрів руху проявляють школярі експериментальних класів в умовах акцентованого формування спритності, та юні спортсмени, з якими проводять спеціальні тренування для цілеспрямованого розвитку сенсомоторних функцій.

У кожному виді фізичних вправ м’язово-рухові відчуття носять спеціальний характер. Це залежить від своєрідної координації рухів, та використовуваних приладів. Спеціалізовані сприйняття у спортивній діяльності по іншому називають почуттями.


Найбільш відомі почуття: дистанції у фехтувальників, боксерів, часу

- у бігунів, велосипедистів, конькобіжців, лижників, плавців; льоду - у фігурному катанні, м’яча - у спортивних іграх, снігу у лижників, килиму у борців, приладів - у гімнастів, води у плавців і т.д.

з цих прикладів видно, що здібності до відтворення, диференціювання, вимірювання та оцінці просторових, і часових параметрів рухів та дій або діяльності в цілому, основні на точності та тонкості спеціалізованого відчуття, досить різноманітні, носять специфічний характер та розвивають залежно від особливостей відповідного виду спорту.

Разом з тим дані здібності ізольовано зустрічаються досить рідко. До того ж вони знаходяться у відповідних зв’язках з іншими спеціальними специфічними координаційними здібностями, а також з фізичними та психічними здібностями.

Ці зв’язки обумовлені тим, що в руховій діяльності координація рухів виступає як цілий психомоторний процес, в якому у поєднанні та тісному переплетінні представлені різні її компоненти: інтелектуальні, сенсорні сенсомоторні та моторні.

Здібності точно відтворювати, вимірювати та диференціювати параметри рухів розвиваються насамперед при систематичному використанні спеціально - підготовчих вправ, методів та методичних прийомів розвитку спеціальних видів спритності.

Для підвищення ефективності педагогічного впливу використовують методичні підходи направлені на удосконалення цих здібностей.

Методи розвитку спритності основані на системному виконанні завдань, пред’являючих підвищені вимоги до точності виконання рухових дій або окремих рухів.

Розрізняють завдання аналітичні (вибірникові) - на точність відтворення, оцінки, вимірювання та диференціювання здебільшого одного якого-небудь параметру руху (просторового, часового або силового) та синтетичні - на точність керування руховими діями в цілому. Зрозуміло, що такий розподіл умовний, так як точність відтворення оцінки і т.п. наприклад, просторового параметру ізольовано від точності відтворення оцінки і т. п. часового або силового признаку рухів не зустрічається.


В дійсному процесі управління рухами ці види точності завжди виступають у органічному поєднанні один з одним.

Тому, хоча можлива переважна диференційована дія на покрашення точності одного якого-небудь параметру руху, обов’язковою є установка на досягнення точності виконання дії в цілому.

Завдання на точності відтворення еталонних просторових, часових, - просторово часових та силових параметрів ширше представлені у фізичних вправах з відносно стандартною кінематичною структурою (школярічні, гімнастичні, загально - розвиваючі вправи та ін. Прикладами їх можуть бути завдання на точність відтворення одночасних або послідовних рухів і положень рук, ніг, тулуба при виконанні загально - розвиваючих вправ без предметів, ходьба або біг по розмічених лініях на заданий час, повторні передачі або кидки м’яча, предмета по одній і тій же траєкторії на однакову відстань.

В тісному зв’язку із завданнями на точність відтворення параметрів рухів слід систематично використовувати завдання, які вимагають точності оцінки та виміру цих параметрів. Наприклад, при виконанні загально-розвиваючих вправ, виконуваних руками, ногами, тулубом. При легкоатлетичному бігу стрибках та метаннях - дальність стрибка з місця або розбігу, дальність метання та швидкості бігу і т.п. самооцінку учня звіряють з результатом зафіксованим педагогом.

Завдання на точність диференціювання параметрів рухів, як правило, найбільш складні для виконавців. Їх слід виконувати або за методикою контрастних завдань, які вимагають відносно грубих диференціровок, або за методикою зближувальних завдань, де необхідна тонка диференціація.

Ці методики вперше були описані колективом авторів під керівництвом В.С.Фарфеля. Суть методики контрастних завдань в тому, що вправи виконуються у відповідній черзі : одна вправа різко відрізняється від іншої по якому-небудь параметрові.

Наприклад, : чергування кидків м’яча в кільце 6 та 4 м, 4 та 2 м. Чергування кидків м’яча на точність у футболі з 25 та 15 м, з 30 та 20 м. Стрибки у довжину з місця на максимальну відстань у 2 рази коротшу. Штовхання ядра на 8 та 5 м, 6 та 4 м. Чергування бігу на 30 - 60 м з максимальною швидкістю і в два рази повільніше. Показати положення руками кута 90 та 45 градусів.


Зближення завдання:

Показати руками положення кута 90 і 75 градусів, 90 і 80 градусів та т.п. Стрибки у довжину з місця (з відкритими та закритими очима) на 140 та 170 см 140 та 160 см; Почергові кидки м’яча в кільце з лінії штрафного кидка з відстані на 10 - 20 см ближче або дальше від цієї лінії; чергування ударів по воротах з однієї і тієї ж відстані або близьких одна до одної відстаней при зміні розмірів воріт та кута попадання.

Важливу роль в удосконаленні здібностей, основаних головним чином на пропріоцептивній чутливості, належить координаційним вправам, спеціально направленим на підвищення чіткості м’язові - рухової чутливості: почуття м’яча, планки, дистанції, води , приладу. Наприклад, для підвищення почуття м’яча при кидках, передачах, ударах використовують м’ячі різної маси та форми, змінюючи силу удару та дальність польоту м’яча. Аналогічним чином поступають при штовханні ядра, метанні списа та ін.

Для покращення названих здібностей раціонально використовувати методичний підхід, в основі якого лежить підвищені вимоги до інших аналізаторів та такі вправи де контроль здійснюється головним чином за допомогою м’язового почуття.

Прикладами таких завдань є виключення або ускладнення зорового контролю при веденні, кидках та передачах м’яча, виконання гімнастичних комбінацій в умовах виключення слухового контролю. Звичайно, виключати зоровий або слуховий аналізатор можливо тільки при повній впевненості що це не приведе до травм.

Ефективність методичних підходів, прийомів і умов, направлених на удосконалення здібностей точно відтворювати, оцінювати, вимірювати та деференціювати параметри рухів, не однакова в кожному конкретному випадку.

Але знаючи основні з них, вчитель або тренер завжди зможе вибрати найбільш адекватні, враховуючи завдання координаційного удосконалення дітей.

На кожному віковому стані складність рухових дій, які треба освоїти залежить від індивідуальних здібностей дитини та багатьох інших обставин.



Успішність навчання залежно від спритності


Внаслідок великої кількості ступенів вільної рухомості в пасивних частинах кістково-суглобного апарату, виникають великі труднощі в керуванні органами руху. Труднощі закладені в ньому та у м’язах внаслідок їх складних фізіологічних та механічних якостей. Чим більше ускладнюються рухові завдання, тим складнішими і точнішими стають вирішальні їх рухи. Чим більше потрібно уточняти та розділяти самі виконавчі органи, тим у більшому ступені зростають труднощі управління ними. Труднощі ускладнюються ще тим, що в ході розвитку все більше підвищується попит на здібність швидко пристосуватись до нових умов, які швидко змінюються, вирішувати несподівані, нешаблонні рухові завдання, виходити з честю із непередбачених положень. Все вище починає цінитись рухова винахідливість.

Спритність це якість або здібність, яка визначає відношення нашої нервової системи до навичок. Від ступеня рухової спритності залежить наскільки швидко та успішно зможе побудуватися та чи інша рухова навичка та наскільки високого удосконалення її власник зможе досягнути.

Здібність точно визначати та своєчасно змінювати положення тіла, здійснювати рухи у потрібному напрямку людина проявляє у відповідних умовах конкретної професійної, спортивної або іншої діяльності.

Такі якості проявляються на спортивному майданчику, на футбольному чи гандбольному полі на килимі для боротьби, гімнастичних приладах та ін.

Спортсмен проявляє такі здібності по відношенню до об’єкту, який рухається.

Види координації рухів


Спеціальні дослідження В.М.Платонова і М.М.Булатова виділяють такі, відносно самостійні види координації рухів:


  • оцінювати та регулювати динамічні і просторово-часові параметри рухів;

  • зберігати стійку рівновагу (статичну та динамічну);

  • відчувати та засвоювати ритм;
  • довільно розслабляти м’язи;


  • узгоджувати рухи в рухові дії.

Всі ці здібності проявляються у взаємодії. При цьому у певних ситуаціях окремі здібності відіграють провідну роль, інші – допоміжну.

Кожен вид рухової діяльності обумовлює провідну координаційну здібність. Наприклад, у веслуванні, плаванні провідне значення має здатність до оцінки регулювання просторово-часових і динамічних параметрів рухів та відчуття ритму, а в боротьбі – здатність зберігати рівновагу, перебудовувати рухи, орієнтуватись у просторі.

Одним із важливих показників оцінки вікових змін збудженості м’язів та нервів є хроноксіметрія та визначення параметрів лабільності. Ці змін6и добре вивчені Ю.М. Уфляндом на великому матеріалі дослідження хроноксії та реобази у дітей від 7 місяців до 10 років. Встановлено падіння хронаксії та реобази в ранньому онтогенезі.

В той же час було показано, що в різних м’язах хроноксія знижується до рівня дорослих людей в різному віці.

Наступні дослідження інших авторів підтвердили ці дані. За даними О.В. Плотнікової показники хроноксії у дітей 7 – 15 річного віку, більше ніж у дорослих.

За даними більшості дослідників хроноксія знижується після народження в різних м’язах з різними темпами, але в більшості м’язів до 12-16 років вона досягає рівня дорослих.

В.С. Фарфель, досліджуючи форми координації рухів у дітей різного віку прийшов до висновку, що первинна координація для верхніх та нижніх кінцівок різна. Автор відмічає, що в процесі нормального розвитку проходить поступове закріплення нових координацій, закріплення здібності управління з боку вищої центральної нервової системи діяльністю більш низьких апаратів. Оцінюючи вікові зміни нервово-м’язової системи в цілому можна підкреслити, що м’язи досягають функціональної зрілості порівняно пізно до 15-19 років, різні м’язові групи дозрівають в різні строки.

Дослідження А.П. Тамбієвої показано, що точність відтворення заданого м’язового напруження у дітей від 5 – 10 років невелика. Вона підвищується з 11- 16 років. В молодшому віці помилка у відтворені напруги складає в середньому 23-30% від вихідної величини, а в старшому 15-21%. Було виявлено також зв’язок точності відтворення напруги та його величини. Точність підвищується при меншому зусиллі. Середня мінімальна величина зміна м’язової напруги з віком зменшується. У дітей 5 – 10 років вона змінюється у межах 25-47% від вихідного, а у старших 14-20%.


Різниці у здібності диференціювати м’язові зусилля між хлопчиками та дівчатками – не виявлено.


Формування рухових навичок


Внаслідок наявності у нашому організмі суглобнозв’язочного апарату з великою кількістю, особливо у пасивних частинах, ступенів рухової свободи та складності фізіологічних та механічних властивостей м’язів, виникають великі труднощі в керуванні органами руху. Труднощі закладені в пасивних частинах кістково-суглобного апарату внаслідок великої кількості ступенів вільної рухомості в ньому та у м’язах внаслідок їх складних фізіологічних та механічних якостей. Чим більше ускладнюються рухові завдання, тим складнішими і точнішими стають вирішальні їх рухи. Чим більше потрібно уточняти та розділяти самі виконавчі органи, тим у більшому ступені зростають труднощі управління ними. Труднощі ускладнюються ще тим, що в ході розвитку все більше підвищується попит на здібність швидко пристосуватись до нових умов, які швидко змінюються, вирішувати несподівані, нешаблонні рухові завдання, виходити з честю із непередбачених положень. Все вище починає цінитись рухова винахідливість.

Спритність це якість або здібність, яка визначає відношення нашої нервової системи до навичок. Від ступеня рухової спритності залежить наскільки швидко та успішно зможе побудуватися та чи інша рухова навичка та наскільки високого удосконалення її власник зможе досягнути.

Здібність точно визначати та своєчасно змінювати положення тіла, здійснювати рухи у потрібному напрямку людина проявляє у відповідних умовах конкретної професійної, спортивної або іншої діяльності.

Такі якості проявляються на спортивному майданчику, на футбольному чи гандбольному полі на килимі для боротьби, гімнастичних приладах та ін.

Спортсмен проявляє такі здібності по відношенню до об’єкту, який рухається

Довжина тіла школярів-спортсменів збільшується нерівномірно. Найбільш прискорений ріст відмічається в період з 10 до 15 років. Максимальний показник (в середньому -108 см) припадає на 13 років. За цей відрізок часу довжина тіла в середньому збільшується від 154 см. до 193 см. (на 25,3%). Довжина верхніх кінцівок підкорюється тій же закономірності, що і зміна довжини тіла.


Довжина нижніх кінцівок збільшується від 85, 1 см. до 108 см. (26,9%). Характер приросту відповідає приросту довжини тіла і довжини верхніх кінцівок. Максимальний приріст 5,8 см. відзначається в 13 років. Аналіз динаміки збільшення розмірів тіла у довжину футболістів і волейболістів показав, що інтенсивний їх приріст здійснюється до 15 років.

Проте ріст і розвиток органів і систем в організмі знаходиться в тісному взаємозв’язку.

У футболі та волейболі здійснюється комплексне вивчення вікової динаміки становлення основних параметрів фізичного розвитку фізичних якостей з метою обґрунтування педагогічних акцентів в різні періоди багатолітньої підготовки спортсменів.

Для аналізу морфологічних показників фізичного розвитку звичайно вивчаються тотальні, поздовжні та округлі розміри тіла.

Формування функцій нервової системи чинить позитивний вплив на розвиток рухової діяльності. Однією з важливих особливостей дитячого організму є висока інтенсивність обмінних процесів.

При чому процеси асиміляції мають перевагу над процесами дисиміляції.

Важливий інтерес має розвиток кістково-м’язових відділів нижніх кінцівок і гомілкостопних суглобів. Важливо враховувати, що об’єм рухів у стопі у дітей більший, ніж у дорослих. [1 ]

Важливе значення мають особливості розвитку м’язової системи. З віком об’єм, структура, хімічний склад і функції м’язів змінюються. Відсоткове співвідношення ваги м’язової маси до ваги всього тіла в цьому віці приблизно дорівнює 32,6 %. М’язова тканина у дітей ніжніша, більш еластична ніж у дорослих. Вона багата водою і бідна білковими речовинами, жирами, екстрактними речовинами, неорганічними солями.

Працездатність дітей, а також пристосування їх до фізичних навантажень в значній мірі визначається станом серцево-судинної і дихальної систем. Час кругообігу крові 17-18 сек.

Умовно-рефлекторні зміни в діяльності серця такі ж, як і у дорослих.


Слід зауважити, що величина хвилинного об’єму крові у дітей на відміну від дорослих забезпечується в більшій мірі за рахунок частоти серцевих скорочень. [1 ]

Потрібно відзначити, що важливою особливістю серцево-судинної системи дітей середнього шкільного віку є те, що відносна кількість крові у дітей більша ніж у дорослих. Артерії у дітей відрізняються більшою еластичністю, ніж артерії дорослих, капіляри широкі, вени вузькі. Внаслідок цієї особливості тканини дітей постачаються кров’ю значно інтенсивніше, ніж тканини дорослих, а процес окислення проходить більш активно. Поряд з цим у дітей спостерігається більш короткий період відновлення порівняно з дорослими.

Але слід зазначити, що у дітей робота серця ще не досконала, а механізм умовно-рефлекторного впливу на серцево-судинну систему остаточно ще не сформувався. Витривалість серця порівняно мала. Довгочасні фізичні і психічні навантаження можуть негативно позначатись на діяльності серця. Тому при підготовці дітей, особливо середнього шкільного віку, необхідно суворо дотримуватись дозування навантажень і збільшувати їх поступово.

Дихальна система дітей знаходиться на стадії розвитку і вдосконалення, відрізняється високою лабільністю. Так частота дихання швидко змінюється під впливом різних зовнішніх і внутрішніх впливів. Недосконалість серцево-судинної і дихальної системи приводить до того, що діти мають невисокий коефіцієнт корисної дії, тобто приріст енергії, який продуктивно витрачається на «працю» у них менший ніж у дорослих. [27]

Процеси росту і розвитку дитячого організму здійснюється в непереривній взаємодії з навколишнім середовищем. При постійно регулюючому впливу центральної нервової системи. Істотний вплив на весь процес росту і розвиток дітей, а також на інтенсивність обмінних процесів роблять зміни ендокринного апарату. Він включає в себе різні залози внутрішньої секреції: щитовидну, біля щитовидну, зобну, мозковий придаток (гіпофіз), шишковидну (епіфіз), надниркові і статеві залози внутрішньої секреції виділяють в кров і лімфу свої гормони, які регулюють важливі фізіологічні процеси.


Ступінь майстерності гравця в значній мірі залежить від його здібностей миттєвого оцінити змінну ситуацію і в зв’язку з цим швидко і точно виконати різні ігрові дії.


СТАТОКІНЕТИЧНА СТІЙКІСТЬ


    1. вегетативні реакції ДІТЕЙ


Вестибулярний апарат дітей характеризується підвищеною збудженістю (С.И.Гальперин, 1965).

Багато вчених вважають, що основну роль у розвитку симптокомплексу хвороби руху грає функціональний стан вестибулярного апарату і ще точніше його збудливість - здібність сприймати мінімальні подразнення.

Опираючись на численні експериментальні дані різних авторів, А.Е.Курашвили, В.И.Бабияк (1975), підкреслювали, що “вегетативні реакції, які проявляються під час укачування з повним обгрунтуванням можуть бути віднесені до загального неспецифічного синдрому адаптації”.

Деякі автори пов’язували хворобу пересування, як порушення взаємодії афферентних систем та інтегративної функції вищих вегетативних центрів (М.Д.Емельянов, А.Н.Разумеев, 1972), а також придавалось велике значення типологічних особливостям вищої нервової діяльності (В.В.Борискин, 1954; Н.А.Разсолов, 1966 та ін.)

Дослідженнями А.И.Тумакова (1972), функціонального стану вестибулярного аналізатору у дітей молодшого і дошкільного віку, встановлено, що у дітей раннього віку реакції вегетативної нервової системи у відповідь на подразнення отолітового апарату незначні. У дітей дошкільного віку вони більш виражені, але ще не досягають рівня дорослих людей.

У гострих дослідах на тваринах з видаленням лабірінтів Гарибян А.А.,(1973) підтвердив раніше одержані дані В.А.Кислякова, 1962; Бутуева, 1960 та ін.) про те, що статокінетична координація є результатом поліаналізаторної діяльності мозку, в якій вестибулярному аналізаторові належить одне із провідних місць.

Відому в літературі хворобу пересування або “морську чи повітряну хворобу” прийнято ставити в залежність від вестибулярної стійкості, так як вона частіше всього виникає у людей з підвищеною чутливістю вестибулярного аналізатора. Але під час різних активних і пасивних переміщень у просторі спостерігаються подразнення не тільки вестибулярного але і цілого ряду інших аналізаторів: зорового, рухового, тактильного та інших, тобто комплексу аналізаторів (Е.М.Юганов, Ф.А.Солодовник, 1976, А.Е. Курашвили, В.И.Бабияк, 1975 та ін.).


При одночасних статокінетичних подразненнях у двох або більше різних площинах виникають так названі прискорення Коріоліса, які мають властивості до кумуляції, навіть при невеликих але довготривалих подразненнях.

Прискорення Коріоліса є суттєвими перешкодами при довготривалих морських подорожах, авіаційних та космічних польотах, багатогодинних переїздах на автотранспорті, коли навіть незначні прискорення, внаслідок кумуляції визивають негативні реакції організму, які діляться на сенсорні, анімальні і вегетативні.

Згідно вчення І.П.Павлова (1951) вестибулярний аналізатор представлений у корі головного мозку (так як і інші аналізатори) як у вигляді ядерної зони (передні відділи тім’яно-височної області), так і у вигляді розсіяних елементів.

А.С.Киселев за ступенем вираженості вегетативних реакцій у відповідь на дію кумуляції прискорень Коріоліса розділив всіх досліджуваних на 4 групи:

1 - особи, у яких вестибуловегетативні реакції спостерігались у перші 3 хвилини ( блідність, нудота) - кумуляція 3 ступеня;

2 - якщо ці симптоми спостерігаються на 4 - 6 хвилинах - кумуляція 2 ступеня;

3 - коли вегетативні реакції наступають на 7 - 10 хвилинах - кумуляція 1 ступеня;

4 - особи , які добре переносили качання протягом 10 хвилин - кумуляція 0 ступеня .

Між рівнем статокінетичної стійкості і станом вестибулярної збудженості визначається пряма залежність, яка виражається в тому, що при надмірному подразненні лабіринту або більш значному враженні його, статокінетична стійкість порушується в більш значному ступені і навпаки, при здоровому лабірінті статокінетична стійкість не порушується (В.Г.Базаров, (1976).

Е.М.Юганов, Ф.А.Солодовник, (1976) висунули ще одне припущення, що у практично здорових людей схильність до хвороби руху не залежить від особливостей функціонування рецепторного відділу вестибулярного аналізатору, а обумовлена особливістю діяльності деяких відділів головного мозку, і зокрема, лімбіко-ретикулярного комплексу. Автори, на основі викладених ними фактів, передбачають, що “хвороба руху - це проявлення вираженого вегетативного кризу парасимпатичного характеру, виникаючого при довготривалих подразненнях деяких аферентних систем (зорової, слухової, інтероцептивної та ін.), головним чином вестибулярної, у людей з конституційно-придбаною недостатністю лімбіко-ретикулярного комплексу.”.


Ступінь вираженості цих реакцій визначається, по І.П.Павлову, “фізіологічною мірою” захисту, яка напрвлена на відновлення порушеної рівноваги шляхом підйому фізіологічних можливостей організму на більш високий функціональний рівень”.


    1. РОЗВИТОК СТАТОКІНЕТИЧНОЇ СТІЙКОСТІ У ДІТЕЙ


Було встановлено, що спеціальні гімнастичні та акробатичі вправи підвищують вестибулярну стійкість організму дітей 11 - 13 років (Ю.В.Катуков, 1966, Н.С.Сергеева, 1967, Ю.П.Кобяков,1969).

Більшість проведених досліджень присв’ячені в основному удосконаленню статокінетичної стійкості дорослих для їх професійної діяльності (Г.Л.Комендантов, 1965, А.С.Киселев, 1966, К.Л.Хилов, 1969, И.П.Шинкаревская, !969 та інші) або розвитку окремих компонентів статокінетичної стійкості у спортивній діяльності (А.И.Яроцкий, 1963, А.А.Золотухин, 1965, В.К.Тараканова, 1966, Ю.П.Кобяков, 1969, А.А.Ломов, 1977 та ін.) Значно менше робіт присв’ячені дітям (М.Е.Клюев, 1969, Ю.В.Катуков, 1966,, В.В.Ващила, 1970 так ін.) і зовсім мало робіт виконано на школярах, які не займаються спортом (Э.Я.Бондаревский, 1964, В.И.Страшинский, 1972, В.Я.Киселев, 1977, А.П.Чустрак, 1979).

Адекватне подразнення вестибулярного апарату не обмежує рухові можливості дітей, а розширює і збільшує їх (И.П.Байченко, 1963, В.В.Ващила, 1970, Р.П.Грачева, 1969).

Поширені зв’язки вестибулярного аналізатора з іншими фізіологічними системами, при збуджені, внаслідок іррадіації визивають збуджувально-гальмувальні процеси. Тим самим ускладнюється формування рухових навичок (А.А.Золотухин, Н.С.Сергеева, 1966).

Було встановлено, що динаміка підвищення стійкості вестибулярного аналізатора у дітей 7 - 17 років проходить фазно: найбільш інтенсивно підвищення стійкості проходить у перед-пубертатному періоді, трохи знижується у пубертатному, потім знову підвищується ( Р.П.Грачева, 1968).

При проведенні досліджень функціонального стану вестибулярного аналізатора у дітей молодшого та дошкільного віку, було встановлено, що перші реакції вегетативної нервової системи у відповідь на подразнення отолітового апарату незначні, а у дітей дошкільного віку вони більш виражені, але ще не доходять до рівня дорослих (А.И.Тумаков, 1972).


У дітей, чутливих до кумуляції подразнень отолітового апарату, спостерігається посилення вестибуловегетативних реакцій пропорційно ступеню вестибулярної стійкості. Низька статокінетична стійкість, внаслідок надмірного подразнення вестибулярного аналізатора нетренованого організму дітей визиває зниження збудженості інших аналізаторів, порушується корковий стереотип, спотворюються недостатньо закріплені навички, погіршується працездатність (И.П.Яроцкий, 1963, И.П.Байченко, 1960, Ю.П.Кобяков, 1969). Це визиває труднощі при виконанні вправ на уроках фізичної культури, суттєво затрудняє освоєння елементів в акробатиці, спортивній гімнастиці та інших видах спорту, а інколи може бути причиною травм (Ю.В.Катуков, 1966, В.Н.Болобан, 1969).

На необхідність використання спеціальної “вестибулярної гімнастики” в дитячому віці з метою профілактики “укачування” звертали увагу Г.С.Цимерман (1974) та Н.Н.Терентьєва (1971). Вони пояснювали це тим, що нервова система дітей відрізняється пластичністю та легкістю утворення умовних зв’язків. Тому формування статокінетичної стійкості треба проводити саме в дитячому віці.

На це вказують також дослідження, проведені на юних спортсменах (А.А.Золотухин, 1965, Н.С.Сергеева, 1967, Ю.П.Кобяков, 1969, В.Н.Болобан, 1971 та ін.) Автори доказують, що підвищення вестибулярної стійкості у спортсменів сприяло значно швидшому оволодінню складнокоординованими вправами та підвищенню працездатності спортсменів.

Багато авторів (Г.А. Комендантов, В.И. Копанев,1963, В.Я.Лопухин, 1970, В.И.Поляков, 1969 та ін.) розглядають хворобу пересування більш ширше, як порушення статокінетичної стійкості, тобто порушення оптимального рівня регуляції фізіологічних функцій під час механічної дії, яка знижує працездатність людини, просторову орієнтацію і функцію рівноваги при активному та пасивному переміщенні в просторі.

Було показано (З.И Кузнецова, 1975), що для успішного удосконалення фізичних якостей школярів необхідні своєчасні цілеспрямовані педагогічні дії саме в періоди інтенсивного розвитку даної функції. За думкою багатьох авторів таким періодом інтенсивного розвитку для статокінетичної стійкості є молодший та середній шкільний вік.


На основі багаторічних досліджень І.П. Байченко (1963) установив, що стійкість вестибулярного аналізатора у дівчат до 10 - 12 років досягає рівня, характерного для дорослих, які не займаються спортом. А діти, які систематично займаються спортом, на 2 - 3 роки раніше ніж не спортсмени досягають рівня стійкості вестибулярного аналізатору дорослих, що не займаються спортом.

Систематичні заняття спортом в значній мірі змінюють динаміку розвитку рухового і вестибулярного аналізаторів.

В.Н.Болобан (1969) установив, що найбільшого успіху у виконанні складних елементів акробатики добиваються школярі, які почали займатися спортом у віці 9 - 10 років, а тренування юних акробатів з використанням спеціальних фізичних рухів з поворотами і додатковими засобами значно прискорюють процес функціональної адаптації вестибулярного аналізатора і добре впливають на ефективність навчання школярів акробатичним елементам, що покращує якість виконання і скорочує у два і більше разів строки освоєння складнокоординованих вправ. Автор відмітив також, що значний приріст стійкості вестибулярних реакцій наступає саме у 8 - 9 річному віці (29%) і у віці 10 - 12 років (40%), а в старшому шкільному віці - тільки 18%.

Терентьєва Н.Н. (1971), яка досліджувала вестибулярну стійкість дітей дошкільного віку 4 - 6 років, вказує на доцільність включення в режим дня школярів спеціальних вправ, виходячи із виявленого автором покращення показників вегетативних та соматичних реакцій під впливом вестибулярних подразнень. Після тренування діти реагували на повороти більш рідкими пульсовими ударами, а артеріальний тиск змінювався в межах, близьких до вихідних даних. Вона виявила, що після тренування у дітей значно покращились: швидкість бігу - на 0,9%, точність дифференціювання - на 43,4%, показники сили руки - на 49,4%, точність рухів під час ходьби - на 60%, амплітуда коливань - на 12,5%.

Адекватні подразнення вестибулярного аналізатора не зменшують рухові можливості дітей, а розширюють і збільшують їх. До такого висновку дійшли у своїх дослідженнях В.В.Ващила (1970), Р.П.Грачева (1968) та ін.


У дітей, які показали визначну ступінь чутливості до кумуляції подразнень отолітового апарату, спостерігається посилення вестибуловегетативних реакцій пропорційно ступеню вестибулярної стійкості.

Низька статокінетична стійкість, внаслідок надмірного подразнення вестибулярного аналізатора нетренованого організму дітей, визиває зниження збудження інших аналізаторів, порушується корковий стереотип, спотворюються недостатньо закріплені навички, погіршується працездатність (А.Н.Крестовников, В.В.Васильева, 1952, И.П.Яроцкий, 1963, И.П.Байченко, 1962, Ю.П.Кобяков, 1969), що затрудняє виконання вправ на уроках фізичної культури, а інколи може бути причиною травми (Ю.В.Катуков, 1966, В.Н.Болобан, 1969).

Необхідність виконання активної вестибулярної гімнастики з метою профілактики статокінетичної стійкості підкреслював Г.Ц. Цимерман (1967). Він рекомендував виконувати її на протязі кількох років, “так як вона укріплює організм у цілому і сприяє адаптації “до качки”, та утворенню цілого ряду специфічних безумовних та умовних рефлексів”.

Як відомо, такі рефлекси значно швидше виробляються в дитячому віці, так як дитячий організм відрізняється пластичністю нервової системи і легкістю утворення умовних зв’язків (Н.Н.Терентьєва, 1971), що також доказує необхідність формування статокінетичної стійкості в дитячому віці.

Таку думку підтверджують також дослідження проведені на юних спортсменах (Ю.П.Кобяков, 1969, Ю.В.Катуков, 1966, В.Н.Болобан, 1972, Ю.П.Замятин, 1972). Автори показали, що значного підвищення вестибулярної стійкості з допомогою фізичних вправ можливо досягти саме в віці 8 – 10 - 12 років.

Вивчаючи ефективність різноманітних засобів вдосконалення просторової орієнтації у школярів, М.Ф.Черкасов (1983) відмічає високі прирости показників у дітей 10 - 11 і 12 - 13 років, особливо у вправах, які потребують поєднання високої просторової орієнтації і доброго розвитку рухових якостей.

Характеризуючи вікові періоди розвитку координаційних здібностей дітей шкільного віку, В.І.Лях (1990), підкреслює, що найбільше число сенситивних періодів розвитку різноманітних координаційних здібностей установлено в 7 - 11 - 12 років. Тому основні задачі координаційно-рухового вдосконалення дітей доцільно вирішувати в перші шість років навчання в школі.


Звертаючи увагу на професійну орієнтацію дітей, В.Г.Стрелец, В.Ф.Зайцева, А.А.Зайцев (1990), вказують, що такі фізичні і психофізіологічні якості, як сила потрібні в 40% професій, бистрота - 58% професій, витривалість - у 64%, координація рухів - у 78%, уміння зберігати рівновагу - у 87%, вестибулярна стійкість - 98%, просторова орієнтація - 56%, пам’ять - 52%, увага - 91%, мислення - 65% професій.

До того ж, враховуючи, що тепер майже всі професії використовують високошвидкісний транспорт, підвищились вимоги до статокінетичної стійкості. Автори провели дослідження вестибулярної функції у школярів 5 - 10 класів у містах Санкт-Петербурзі і Калінінграді та студентів 1 курсу деяких Вузів. Вони зробили висновок, що показники рівноваги та вестибулярної стійкості у школярів, починаючи з 6 класу знижуються. Обстеження студентів показало, що 40% із них практично не готові до своєї майбутньої професійної діяльності.

Автори підкреслюють необхідність звернути особливу увагу на розвиток вестибулярної функції в початкових класах.

В зв’язку з наявністю поширених зв’язків вестибулярного аналізатору з іншими функціональними системами і особливо з руховим аналізатором, внаслідок іррадіації подразнень і збуджувально-тормозних процесів ускладнюється формування рухових навичок (А.А Золотухін., Н.С., Серггеева 1966).

Враховуючи численні зв’язки вестибулярного аналізатора з іншими функціональними системами, деякі автори вказують на вплив спеціального тренування вестибулярного апарату на вдосконалення не тільки даного аналізатора але і на підвищення загальної стійкості організму.

А.А.Золотухін (1976), який використовував спеціальні обертові вправи для вдосконалення вестибулярного аналізатора дівчат 11- 12 років, підкреслював, що вони значно менше стали хворіти простудними захворюваннями. Більша стійкість до переохолодження організму була помічена також у групі юних космонавтів, які тренувались вправами для подразнення різних відділів вестибулярного апарату.


А.П.Чустрак (1978) експериментально доказав ефективність застосування спеціально розроблених вправ на оригінальних пристосуваннях: підвісних гойдалках, вертикальних качелях, надувних автомобільних камерах і покришках, ропедах і циклопедах, які сприяють виконанню одного із важливих вимог під час формування статокінетичної стійкості дітей - емоційній привабливості занять, що відволікає дітей від неприємних почуттів, які викликають такі вправи як обертання, крутіння та гойдання і таким чином, дають можливість багаторазово виконувати вправи насичені кутовими та лінійними прискореннями (перекиди, крутіння, гойдання, нахили, оберти, стрибки з поворотами, перевороти і т.п.). Поєднання таких вправ з іграми та використання багатокомплектних приладів дозволяють досягати високої моторної щільності на уроках і вдосконалювати не тільки статокінетичну стійкість, але і цілий ряд інших рухових якостей (А.П.Чустрак, 1990).

Таким чином постійне тренування статокінетичної стійкості адекватними подразниками різних відділів вестибулярного апарату може сприяти підвищенню сили загального опору організму різним несприятливим факторам зовнішнього середовища. Це виникає мабуть, через численні прямі і посередні зв’язки вестибулярного аналізатора з іншими функціональними системами і внаслідок широкої іррадіації збудження з центрів вестибулярного аналізатора на рухові і вегетативні центри.

Аналізуючи приведену літературу, можна зробити висновки, що вдосконалення статокінетичної стійкості є актуальним і ще далеко не вирішеним питанням.

Багато досліджень направлені в основному на підвищення статокінетичної стійкості в професійній діяльності та спорті.

Найбільш інтенсивний розвиток статокінетичної стійкості спостерігається в молодшому та середньому шкільному віці.

Цілеспрямоване підвищення статокінетичної стійкості починаючих спортсменів не тільки сприяє зростанню їх спортивної майстерності, а також допомагає протистояти простудним захворюванням.


Засоби тренування, які використовують у спортивній гімнастиці та акробатиці можна успішно використовувати для підвищення статокінетичної стійкості в інших видах спорту.

Значно менше досліджень проведено на школярах, які не займаються спортом.

Методика підвищення статокінетичної стійкості школярів розроблена недостатньо.


1.3. ВАЖЛИВІСТЬ ПІДВИЩЕННЯ статокінетичної стійкості У СПОРТСМЕНІВ


У дітей, які показали визначну ступінь чутливості до кумуляції подразнень отолітового апарату, спостерігається посилення вестибуло-вегетативних реакцій пропорційно ступеню вестибулярної стійкості.

Дослідженнями А.И.Тумакова (1972), функціонального стану вестибулярного аналізатору у дітей молодшого і дошкільного віку, встановлено, що у дітей раннього віку реакції вегетативної нервової системи у відповідь на подразнення отолітового апарату незначні. У дітей дошкільного віку вони більш виражені, але ще не досягають рівня дорослих людей

А.А Золотухін (1976), який використовував спеціальні обертові вправи для вдосконалення вестибулярного аналізатору дівчат 11-12 років, відмічав, що вони значно менше стали хворіти простудними захворюваннями. Більша стійкість до переохолодження організму була помічена також у групах юних космонавтів, які тренувались вправами, викликаючими подразнення різних відділів вестибулярного апарату.

Низька статокінетична стійкість, внаслідок надмірного подразнення вестибулярного аналізатору нетренованого організму дітей, визиває зниження збудження других аналізаторів, порушується корковий стереотип, спотворюються недостатньо закріплені навички, погіршується працездатність (А.Н. Крестников, В.В.Васильева 1952. И.П.Яроцкий 1963. И.П. Байченко 1962. Ю.П. Кобяков 1969), що затрудняє виконання вправ на уроках фізичної культури, а інколи може бути причиною травми (Ю.В.Катуков,1966; В.Н. Болобан 1969).

В.Н. Болобан (1969) установив, що найбільшого успіху в вихованні складних елементів акробатики добиваються школярі, які почали займатись спортом у віці 9-10 років, а тренування юних акробатів з використанням спеціальних фізичних рухів з поворотами і додатковими засобами значно прискорюють процес функціональної адаптації вестибулярного аналізатору і добре впливають на ефективність навчання дітей акробатичним елементам, що покращує виконання і скорочує в два і більше разів строки освоєння складно координованих вправ. Автор відмітив також, значний приріст стійкості вестибулярних реакцій наступає у 8-9 років (29%) і у віці 10-12 років (40%), а в старшому шкільному віці - тільки 18%.


Різні види спорту по різному впливають на статокінетичну стійкість. Спортсмени з нестійкою вестибуло-вегетативною системою розподілились відповідно різних видів спорту таким чином: футболісти - 41%, легкоатлети – 33%, баскетболісти - 30%, волейболісти - 20%, плавці - 28%, гімнасти - 18%, (В.Г.Стрелец, В.И.Копанев, В.И.Бабияк, С.В.Ждановская, 1968).

Високі показники статокінетичної стійкості значно впливають на якість виконання фізичних вправ (А.И.Яроцкий 1952; А.А.Золотухін, 1965; Ю.П.Кобяков, 1969; В.Н.Болобан 1969; Г.Д. Бабушкин 1975 та ін.)

Позитивний вплив спортивного тренування на підвищення статокінетичної стійкості помічали багато авторів (В.Г.Стрелец, 1960; В.Г.Стрелец, В.И.Копанев, С.В.Ждановская, 1968; В.Н.Болобан, 1969; В.Я.Лопухин. 1970 та ін.)

Стійкість до надпорогових короткочасних подразнень вестибулярного аналізатору в значній мірі залежить від спортивної спеціалізації, а найбільша стійкість за даними вестибуло-окулярних, вестибуло-вегетативних реакцій виявлена у гімнастів, декілька слабкішою вона була у стрибунів у воду, плавців та борців. Відносно низькі показники вестибулярної стійкості були визначені у боксерів (И.А.Оганова 1969). При цьому автор підкреслює, що систематичні фізичні вправи значно прискорюють процес функціонального розвитку та підвищують стійкість даної афферентної системи.

Час відновлення рівноваги після дозованого подразнення вестибулярного апарату залежить також від спортивної кваліфікації. Наприклад, у майстрів спорту з художньої гімнастики час відновлення становив у середньому - 13 сек. а у спортсменок 3-го розряду - 58 сек. (Е.В.Бирюк 1972). Автор робить висновок, що заняття художньою гімнастикою підвищують стійкість вестибулярної функції. На основі багаторічних досліджень И.П.Байченко (1963) установив, що стійкість вестибулярного аналізатора у дівчат до 10-12 років досягає рівня, характерного для дорослих, які не займаються спортом. А діти, які систематично займаються спортом, на 2-3 роки раніше, ніж не спортсмени досягають рівня стійкості вестибулярного аналізатору дорослих, що не займаються спортом.


Систематичні заняття спортом в значній мірі змінюють динаміку розвитку рухового і вестибулярного аналізаторів.

У дітей, які показали визначну ступінь чутливості до кумуляції подразнень отолітового апарату, спостерігається посилення вестибуло-вегетативних реакцій пропорційно ступеню вестибулярної стійкості.

Низька статокінетична стійкість, внаслідок надмірного подразнення вестибулярного аналізатору нетренованого організму дітей, визиває зниження збудження других аналізаторів, порушується корковий стереотип, спотворюються недостатньо закріплені навички, погіршується працездатність (А.Н.Крестников, В.В.Васильева 1952. И.П.Яроцкий 1963. И.П. Байченко 1962. Ю.П.Кобяков 1969), що затруднює виконання вправ на уроках фізичної культури, а інколи може бути причиною травми (Ю.В.Катуков,1966; В.Н.Болобан 1969).


2. 1. Методики дослідження СТАТОКІНЕТИЧНОЇ СТІЙКОСТІ


1. Аналіз спеціальної літератури.

2. Визначення деяких параметрів статокінетичної стійкості дітей за допомогою інструментальних способів реєстрації та спеціальних педагогічних проб:

а) – визначення динамічної рівноваги;

б) – визначення статичної рівноваги;

в)- визначення отолітової соматичної реакції;

г)- стабілографія;

д)- електромеханічні крісла, гойдалки та центрофуги

3. Методи математичної статистики


ВИЗНАЧЕННЯ ДИНАМІЧНОЇ РІВНОВАГИ


Комбінована проба (А.П.Чустрак, 1978). Переступаючи на місці, діти виконували 10 поворотів на місці (на 360°) з одночасними нахилами голови вперед, доторкаючись підборіддям грудної клітини і повертаючись у вихідне положення із швидкістю один цикл (поворот на 360° і нахил голови) за 2 секунди з закритими очима.

До проби і зразу після неї спортсмени проходили по лінії 5 метрів, стараючись не відхилятися від прямої з закритими очима (одівали окуляри, які не пропускають світло), попередньо фіксуючи поглядом вірне положення ніг на старті та предмет (кегля) на відстані 5 метрів,


Починали рухатись після команди експериментатора - “Руш !” і зупинялись за командою “Стій !”.

Експериментатор стояв поруч, задаючи темп поворотів і забезпечував страховку від можливих падінь дітей.

Враховувалось відхилення від прямої в сантиметрах після проходження 5-ти метрової відстані.

ВИЗНАЧЕННЯ СТАТИЧНОЇ РІВНОВАГИ


Визначається час стояння на одній нозі (в секундах), друга нога зігнута, а її п’ятка доторкалась колінного суглобу і вся стопа притиснута до гомілки опорної ноги, руки на поясі, голова прямо, очі закриті. Секундомір включали за командою “Руки на пояс ! Закрити очі !”, після прийняття указаного положення в момент закривання очей. Виключали секундомір у випадку явної втрати рівноваги (зміна положення рук, сходження з місця і т.п.). Невеликі коливання тулуба не приймались до уваги. Орієнтувались на положення, що краща рівновага не у того хто її не втрачає, а у того хто її може швидко відновити.


ВИЗНАЧЕННЯ ОТОЛІТОВОЇ СОМАТИЧНОЇ РЕАКЦІЇ


Отолітова соматична реакція гімнастів визначається в положенні сидячи в кріслі “Барані” з нахилом тулуба та голови на 90 (Крісло, що може обертатись навколо своєї осі експериментатором з допомогою ручки, закріпленої на спинці крісла). В такому положенні виконують 5 обертів за 10 секунд. Потім крісло зупиняють, очікують 5 секунд, не змінюючи положення і пропонують підняти тулуб і голову. В момент піднімання тулуба і голови наступає реакція відхилення голови і тіла, яка, залежно від ступеня подразнення або чутливості отолітового апарату та функції напівкружних каналів, може бути: нульовою, слабкою, середньою та сильною, За спиною у сидячого по середній лінії закріплюється спеціальний тонкий стержень - указник, який при відхиленні тулуба у фронтальній площині вільно переміщується разом з тулубом. Відхилення фіксують в градусах по шкалі, яка закріплюється на спинці крісла.

СТАБІЛОГРАФІЯ, ЕЛЕКТОМЕХАНІЧНІ КРІСЛА, ГОЙДАЛКИ ТА ЦЕНТРИФУГИ



Механічні, електромеханічні крісла гойдалки та центрофуги використовувались для більш точного дозування вестибулярних подразнень в лабораторних дослідженнях та тренуваннях в основному дорослих з метою професійного визначення та тренування в авіації, космонавтиці, мореплаванні. Для реєстрації механічних відхилень до та після дозованих подразнень використовувались різні конструкції стабілографічних платформ. Стоячи на такій платформі, реєструвались відхилення від центру ваги тіла з допомогою тензодатчиків, що перетворювали механічні коливання в електричні, які записувались стабілографом на спеціальну стрічку. Записані таким чином коливання можна було аналізувати за величиною та інтенсивністю. Паралельно з реєстрацією механічних коливань записували кардіограму та температуру тіла в області лоба електронним термометром, аналіз яких показував вегетативні реакції організму на вестибулярні подразнення.


2.2. ЗасоБИ для підвищення статокінетичної стійкості ГІМНАСТів ПОЧАТКОВОЇ ГРУПИ


ВПРАВИ НА МІСЦІ:

- повороти головою і тулуба наліво, направо на 90, 180, 360° (в перервах виконували рівновагу на одній нозі).

- швидкі кола головою та тулубом в одну та протилежну сторони.

- нахили голови та тулуба вліво, вправо, вперед, назад у швидкому темпі.

- кружіння в парах взявшись за руки.

- те ж саме на автопокришках.

- перекати в групуванні із упору присівши назад за спину і зразу у вихідне положення - ”Качалочка”.

- те ж саме в стойку “берізку” - стойку на лопатках.

- перекати в групуванні вліво, вправо.

- перекиди вперед та назад.

- стрибки на двох на одній нозі.

- швидкі присідання

- те ж саме із підскакуваннями в гору.

- те ж в парах, взявшись за руки

- швидкі присідання.

- те ж із підскакуваннями в гору.

- те ж в парах, взявшись за руки.


- стрибки з поворотами наліво і направо на 90, 180, 360°

- стрибки з глибокими присіданнями і підскакуваннями з поворотами на 90, 180°

- поєднання перекидів, поворотів із стрибками вгору та присідання.

- Щоб надати всім вправам на місці емоційної привабливості ці вправи виконувались з різноманітними предметами (м’ячами, обручами, булавами, скакалками).

ВПРАВИ ПІД ЧАС ХОДЬБИ ТА БІГУ

- ходьба з різноманітними поворотами і нахилами голови і тулуба, наліво - направо, вліво - вправо, вперед - назад (чергували з рівновагою на одній нозі).

- кружіння в парах з просуваннями по діагоналі, навкруги указаних предметів або навкруги залу.

- вальсуючі кружіння в парах під музику.

- серія перекидів з просуванням вперед.

- перекати в положенні лежачи вліво і вправо по акробатичній доріжці (хто швидше).

- ходьба та біг з прискореннями та різкими зупинками, зміною напрямку, (за сигналом тренера).

- стрибки по “кучках”, випадами, з присіданнями на двох ногах і стрибками, руки в гору “зайчиком”.

- ходьба та біг однією ногою по гімнастичній лаві, а другою по підлозі,

- біг із стрибками через лаву “змійкою” зліва направо.

з наступаннями і без наступання на лаву.

- ходьба та біг з просуваннями лівим, правим боком та спиною вперед.

- ходьба по рейці перевернутої гімнастичної лави, з різними положеннями рук, з присіданнями, також з закритими очима.

- танцювальні кроки галопу, польки.

- ходьба та біг по автомобільних покришках з поворотами кругом.

- пересування стрибками з глибокими присіданнями і підстрибуваннями з поворотами на 360° по автопокришкам (з однієї на іншу) почергові стрибки з поворотами наліво та направо.

- серія перекидів з поворотами перекатів, стрибків на гірку матів (у вигляді естафет, спочатку , “хто точніше”, а потім - “хто швидше”) .


СПЕЦІАЛЬНІ ВПРАВИ НА ПРИЛАДАХ ТА ПРИСТОСУВННЯХ

КІЛЬЦЯ:

- “закручування” та “розкручування” в висі на кільцях,

- те ж у змішаному висі на зігнутій нозі, або двох ногах.

- те ж з закритими очима.

- гойдання з одночасним вертінням (“закручування та розкручування”).

- гойдання сидячи ногами в кільцях утримуючись за троси.

- те ж саме з одночасними нахилами голови вперед-назад вліво-вправо.

КАНАТИ:

- гойдання в змішаному висі на канатах вперед - назад, вліво - вправо.

АВТОМОБІЛЬНІ КАМЕРИ ТА ПОКРИШКИ:

- стрибки на місці з поворотами на 90, 180, 360°

- те ж в довжину.

ТРАМПЛІН:

- стрибки в висоту та довжину з різними положеннями рук (в сторони, вгору, на пояс та ін.)

- те ж з поворотами на 90, 180, 360°.

-ПІДВІСНА ПЛОЩАДКА, що закріплюється на гімнастичній стінці:

- стрибки з поступовим збільшенням висоти: спочатку 50см., потім 100см., потім 150см;

- стрибки в глибину (з площадки) на м’які поролонові мати,

- те ж з поворотами на 90, 180, 360°;

- поєднання стрибків з підвісної площадки на надувну камеру (або трамплін) а потім на м’який поролон.

ПЕРЕКЛАДИНА:

- серія обертів вперед в упорі ноги нарізно правою (спочатку 5 р.) потім 10 за один підхід;

- те ж назад (навантаження збільшувати поступово: в перших уроках по 5 обертів, потім 7, потім 10 - за підхід).

Щоб зменшити простої та збільшити моторну щільність тренувального уроку використовували фронтальний, круговий та поточний методи організації занять.

Збільшенню моторної щільності занять також сприяє використання багато - комплектних приладів (перекладин, канатів, кілець, гімнастичних стінок, де закріплені до 10 і більше підвісних площадок, трампліни, батути.

Дуже ефективно використовувати для стрибків з поворотами з трамплінів та батутів в поролонові ями.


І Г Р И

“БІЙ ПІВНІВ”.На відстані 1.5м. малюють дві паралельні лінії - “коридор”. Команди стають одна проти одної на відстані - руки в сторону в “коридорі”. Стрибаючи на одній нозі руки на пояс або за спину, діти намагаються виштовхнути один одного із “ коридору” . Виграє команда у якої менше виявилось “півнів” за коридором.

“ПЯТНАШКИ В КОЛАХ”

На майданчику або в залі малюють 3 - 5 кіл діаметром 1 – 1,5м. Діти бігають по майданчику застрибають та вистрибають з намальованих кіл. “П’ятнашка” намагається доторкнутися до того, хто не встиг вистрибнути з кола. Підраховується кількість тих кого “зап’ятнали”, але вони продовжують грати. “П’ятнашок міняють через 1 -2 хв.

«П’ЯТНАШКИ» З ВИРУЧКОЮ”

Всі діти бігають по залу, стараються втікати від « п’ятнашки». Коли між «п’ятнашкою» і втікаючим школярем пробіжить хтось із учнів, то «п’ятнашка» біжить за тим, хто пробіг між ними. Якщо «п’ятнашка» доторкнувся до того хто тікає, то вони міняються місцями.

“СОВА”

Діти розбігаються по всьому залу (майданчику).

“Сова” в “ гнізді” - (коло діаметром 1 -2 м.) По команді “Ніч” діти завмирають на одній нозі там де їх застала команда. “Сова” вийшла із гнізда на “охоту” 1, помітивши того хто зарухався, відводить в своє гніздо. По команді “День” “Сова” летить в гніздо, а діти знову починають бігати по майданчику, зображаючи пташок, жуків, метеликів та ін. Коли в гнізді виявиться двоє, троє дітей вибирають

нову “Сову”, а піймані знову повертаються на майданчик продовжуючи гру.

“ГОРОБЦІ-СТРИБУНЦІ”

“Горобці” розміщуються по колі діаметром 5-6 м. “Кицька” (одна або дві) - в середині кола. По сигналу всі “горобці” починають стрибати на обох ногах в коло застрибуючи і вистрибуючи з нього. “Кицька” ловить (салить) тих, які не вспіли вистрибнути з кола. Коли в колі остаються 2-3 горобці, вибирається нова “кицька”, а впіймані “горобці” знову починають гратися. “Горобці, які побігли замість стрибка вважаються пійманими, Як варіант ускладнення цієї гри: “горобці” стрибають в коло і вистрибують з нього з поворотами кругом, а потім із поворотами на 360°. Повороти виконуються спочатку в одну, а потім в іншу сторону.



“МИСЛИВЦІ ТА КАЧКИ”

Одна команда - “мисливці” стає по колу і пропускає всередину іншу команду “качки”. Перекидаючи м’яч по “качках”, які ухиляються від цього. Через деякий час команди міняються ролями.


Контрольні запитання:


  1. Особливості вестибулярного аналізатора дитячого організму.

  2. Прискорення Коріоліса.

  3. Як відрізняються вегетативні реакції спортсменів на подразнення вестибулярного апарату від не тренованих дітей?

  4. В якому віці вестибулярний аналізатор дітей досягає рівня розвитку дорослих?

  5. Як впливає надмірне подразнення вестибулярного апарату на інші аналізатори на навички дітей та на їх працездатність?

  6. Методики дослідження статокінетичної стійкості дітей.

  7. Засоби та особливості методики тренування статокінетичної стійкості дітей.