litceysel.ru
добавить свой файл
1 2 3
ДМИТРО ЦІВ’ЮК



ЗА ВОЛЮ РОЗБІЙНИК
НЕ СТАНЕ


Дрогобич

Видавнича фірма


«ВІДРОДЖЕННЯ»


2004


УДК 821.161.2-92

ББК 84.4УКР-4

Ц 56


Книжка „За волю розбійник не стане“ – це збірник публіцистичних статей людини, яка на своєму життєвому шляху ніколи не зрадила ідеали українського народу і завжди діяла в ім’я його державної незалежності і соборності.

Видання адресоване широкому загалові читачів, насамперед молоді, яку цікавить наше минуле і хвилюють проблеми сучасності.


Автор та „ВФ „Відродження“ висловлюють щиру подяку

Генеральному директору ЗАТ „Трускавецькурорт“ БогдануАксентійчуку;

директору санаторію „Прикарпаття“ Володимиру Кульчицькому;

міському голові м. Трускавець Льву Грицаку;

Головному лікарю санаторію „Рубін“ Володимиру Белзі;

Головному лікарю та директору санаторію „Кристал“ Антону Левицькому;

Олегу Пурію;

Василю Ців'юку з с. Старуні;

Богдану та Роману Данилюк із м. Надвірна;

Петру Грицаку з с. Богородчани;

директору філіалу ЛОЗ ЗАТ „Трускавець“ Володимиру Нагурному;

працівнику редакції газети „Джерела Трускавця“ Наталії Міштурак

за допомогу у виданні цієї книги




© Д. Ців’юк, 2004 р.

ISBN 966-538-146-6 © ВФ „Відродження“, 2004.


ЗМІСТ


Про автора. Я. Радевич-Винницький

Трускавчани у лавах УПА

З Волині через Колиму в Трускавець навічно

Три роки без Ірини Ковалишин

Москва – центр світового тероризму

Історія нас нічому не навчила…

Війна „ветеранів“ з бандерівцями продовжується...


Одні бавляться, інші голодують

Гук є ворогом комуністів і олігархів

Дзвонар Микола Гук

Чи вбивали бандерівці вчителів?

Україна єдина

Патріотів виховають тільки патріоти

Юні герої

Брехуни

Мати все простить. (Лист до Бориса Олійника)

Врятовані хрест, каплиця і церква

І не соромно вам?

Двомовність

Брехня про Бандеру та бандерівців

За волю розбійник не стане

Це молодість моя

Сибір – пекло не для грішників

Занесемо комуністів до Червоної книги

Розмови з приводу мови

Відповідь яничарам

В Україні ми повинні розмовляти по-своєму

Нині ся з’явила весела новина

Яничарська історія

Нескорений мученик


ПРО АВТОРА


Справжній інтелігент – це людина, що ошляхетнює середовище, в якому перебуває, намагається зробити світ кращим, світлішим, а людей – добрішими і мудрішими. Така думка мимохіть не покидає людину, що знайомиться з діяльністю Дмитра Ців’юка, спілкується з ним або ж читає його статті.

Дмитро Ців’юк – типовий представник тієї кращої частини української галицької інтелігенції, яка завжди носить у серці Бога й Україну, яка ніколи не відступає від української ідеї, а головне – скільки сил і таланту, працює в її ім’я. Може, й не так багато таких людей, бо кращі завше в меншості, але це та „сіль землі“, яка не дає народові втратити історичну пам’ять, забути славних предків і задля „лакомства лукавого“ чи зі страху відмовиться від самого себе, від рідної мови, культури, традицій, від бажання стати на бік правди, справедливості й добра у вічному протиборстві з кривдою, несправедливістю і злом.

Народився Дмитро Ців’юк у бойківському селі Старуня теперішнього Богородчанського району Івано-Франківської області. Батьки – прості селяни, але з глибоко закоріненими національними переконаннями і християнською мораллю, прищепили свої життєві вартості синові – бути українцем, любити ближнього і свій край, не красти, не лихословити, не чинити зла нічому живому, допомогти бідному і немічному…


Дмитра, як і десятки тисяч галицької молоді, не обминула червона мітла московсько-більшовицьких „визволителів“. За зберігання недозволеної літератури відбув термін у таборах ГУЛАГу. Мав вигляд такого „доходяги“, що з 700 в’язнів тільки його одного не взяли на роботи кудись на Далекий Схід.

Вижив. Відбув каторгу в Пермських таборах. Не втратив почуття власної гідності, смаку до життя і навіть гумору. Розповідає, що коли після смерті лютого тирана Сталіна в’язням за каторжну працю почали видавати гроші, то із „зарплатні“ вираховували за все, навіть за колючий дріт, яким була обгороджена зона.

Повернувшись у рідні краї, здобув вищу педагогічну освіту, бо мріяв про вчительську професію ще з четвертого класу. Викладав українську мову, літературу, історію на Запоріжжі і Вінниччині, згодом переїхав до Трускавця, де проживає і нині.

1993 року працював референтом у Богородчанському районі. Однак ця діяльність Д. Ців’юка тривала недовго, бо був надто активний – їздив з власної ініціативи по селах, читав лекції, проводив бесіди і палко виступав проти колгоспного ладу. Якось у с. Маркова спитався селян: ось у багатьох дворах лежать на подвір’ях дошки, цегла, шифер, і ніхто не краде, а якби це було колгоспне, чи крали би?

– Звичайно,– відповів хтось із присутніх.

– Ото бачите,– відповів референт з райцентру,– радянська влада не змогла зробити з вас злодіїв. Ви зберегли чесність. А той, хто виступає за збереження колгоспів, той злодій.

Зрозуміло, що така агітація проти колгоспів і за справедливий розподіл колгоспної землі між селянами була наслідком звільнення референта Д. Ців’юка з посади.

Проте Дмитро Ців’юк не така людина, щоб на пенсії грати в доміно і лежати на дивані перед телевізором. Для нього завжди на першому місці – користь для громади й української справи. Почав поширювати національно спрямовану літературу і пресу. Вибрав для цього найоптимальніше місце – електрички, де можна зустрітися з людьми з різних країв, а особливо з молодшим і середнім поколіннями. Проте така діяльність Ців’юка подобалася аж ніяк не всім. Отримував листи з погрозами, що скинуть з поїзда, часом доходило до бійки. Але не такий пан Дмитро, щоб можна було його залякати. До своєї попередньої діяльності долучив ще одну, спрямовану на широкий загал людей. Почав інтенсивно висвітлювати свої спостереження, враження від зустрічей з людьми, спогади, роздуми над минулим і теперішнім життям у газетах „Франкова криниця“ (Трускавець), „Дзвін Севастополя“ (Севастополь), „Заграва“ (Стрий) та ін. Його статті, написані просто і переконливо, насичені цікавими фактами і гострими коментарями, вражали своєю правдивістю і несхитною вірою в українську ідею, в щасливу долю України. Вони викликали щире захоплення чесних людей і злобне сичання людців вчорашнього дня. Проте жоден із „ветеранів“, який у роки своєї чекістської молодості немилосердно мордував безборонних людей, не відважився підписати свій пасквіль власним прізвищем. Правда, яку доносив до читачів Дмитро Ців’юк, сліпила їм очі і відбирала рештки мужності. А може, десь у глибині каїнових душ відчувають, що коїли беззаконня, і бояться, щоб про них не довідалися люди.


Статті Д. Ців’юка з плином часу не втрачають свого пізнавального і виховного значення. Тому треба вітати вихід їх окремою книжкою. Сподіваємось, що її з цікавістю і не без користі для себе, для свого національного самоусвідомлення сприйматимуть різні покоління читачів.

У цій книжці відчутний пульс нашого нелегкого, але прекрасного часу, в ній б’ється серце українського патріота, якому доля судила жити в цей час і працювати задля того, щоб і цей час, і той, що настане після нього, був справедливішим і світлішим.

Я. Радевич-Винницький


ТРУСКАВЧАНИ У ЛАВАХ УПА


Скільки їх? Скільки тих борців за волю України за останні чотири століття? Ніхто конкретно про це не скаже. Але достеменно відомо, що було їх десятки мільйонів. Адже всі ці роки Україна ні на мить не перестала боротися за свою свободу. Перемагала, падала і знову підіймалась на боротьбу. В нашій пам’яті назавжди Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кость Гордієнко… Та хіба всіх перелічиш?

Початок ХХ ст. приніс відродження Україні. І гартувалось воно у вогні. У нерівному бою гинуть триста юнаків під Крутами. Триста п’ятдесят дев’ять лицарів живцем закопані під Базаром. А як не згадати отаманів Гайдамацького краю, Холодний Яр. На Чигиринщині і сьогодні пам’ятають Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаку. Щороку 12 квітня в село Мельники до його могили прибувають українці з різних країв. А таких могил – по всій Україні!

Покрили себе невмирущою славою Українські січові стрільці.

Бились стрільці на Маківці.

Аж світ дивувався…

1929 рік. Естафету у січових стрільців переймає Організація Українських Націоналістів. Трускавець прославили Василь Білас і Дмитро Данилишин. Їхня геройська смерть виховала ціле покоління борців за волю України. І це покоління було готове до зустрічі московських „визволителів“ і в 1939 і в 1944 роках. Боротьба була жорстокою. З 1941 року – з фашистами, а з 1944 – з московськими бандами. Кого найперше можна згадати з трускавецьких месників? Безперечно, легендарного Героя Романа Макомацького. Багато розповідають про цього месника. Про нього написана книга Романа Горака „Месник Макомацький“, на його честь 14 жовтня 1995 року освячено пам’ятник. Кожного року 12 березня трускавчани відзначають його день народження. Проте є ще багато білих плям в історії цієї славної людини. Ми навіть не знаємо, де його могила…


Люто ненавиділи і ненавидять вороги України Романа Макомацького. Особливо скаженіли вони після освячення пам’ятника Герою. Та нехай собі, як знають… ті василенки, полінчуки, журналісти з „Вільної України“ та іже з ними.

Людська пам’ять – то найкращий архів. А є ще живі побратими Макомацького. Один із них – легендарний Андрій Макарчук. Скільки історій підпільного життя він може розповісти. Записати б і зберегти для майбутніх поколінь.

Так, багато було повстанців у Трускавці. Чимало їх імен викарбувано на могилі вояків УПА. Героїчне життя кожного з них заслуговує пера літописця. Згадаймо сьогодні їх: Костур Осип, Павличко Петро, Бурик Ярослав, Василишин Іван, Стецик Михайло, Матейків Ярослав, Кіселичник Василь, Кіселичник Михайло, Божик Осип, Божик Михайло, Данилишин Володимир, Гресько Лев, Гресько Мирослава, Гресько Володимир, Лиско Зенон, Лиско Мирослав, Грановський Ярослав, Слонський Зенон, Голубовський Ярослав, Гандзюк Маркіян, Горбаль Ярослав, Габшій Павло, Стинавський Ярослав, Кавцун Богдан, Петрушак Володимир, Габшій Роман…

Напевно, багатьох ми ще не згадали. Пробачте, рідні загиблих за Україну. Вони разом з тими, чиї імена записано…

З великої сім’ї Різняків ще живе тільки Оксана, сестра Романа Макомацького. Ось що вона згадує: „У 1957 році я приїхала у село Фолиш, що на Стрийщині. Приїхала до батьків свого чоловіка. З Трускавця мене прогнали з трирічною дитиною. Але і в селі мене не хотіли прописати, і я довго жила без прописки. Мені казали: „Доки буде радянська влада, доти ти будеш ворогом народу“. Але світ не без добрих людей. Знайшлася і серед кагебістів добра людина. Це був українець Ковальчук. Він звернувся до свого співробітника – росіянина, який не хотів мене прописувати: „Слухай, вся західна Україна була бандерівська. Це був такий час. Пропиши цю молоду жінку“. І мене прописали.

Живучи в селі Фолиш, доводилось приховувати своє минуле життя. Працювала я в колгоспі мовчки. Але мене чомусь люди поважали, навіть любили. За що – не знаю.


Так само було і в таборах. Я жила серед прекрасних людей. Посилок я не отримувала, тому що всі мої рідні були виселені в Сибір. І мені в таборі допомагали, як рідній сестрі.

Тепер воскресла Україна, воскресли люди. Тепер можна вільно говорити про своє минуле, про яке раніше боялась розповісти навіть дітям“.

Не можна забути й Хом’яка Михайла. Він родом не з Трускавця, але вже десятки років проживає в нашому місті. Повстанець, учасник боїв з московськими ордами. Важкопораненим потрапив до рук ворогів, був засуджений до смертної кари, яку пізніше замінили 25-ма роками каторги. Повернувшись із табору, не каявся, завжди вірив у кращу долю України. І багато робив для того, щоб цю кращу долю наблизити. Активним був Михайло в роки, коли Україна ставала вільною. Навіть тепер, прикутий до ліжка, Михайло не здається. Він продовжує писати статті. „Не хочу забрати історію з собою в могилу“,– говорить він.

Скільки ще можна сказати добрих слів про Михайла та всього не скажеш.

Яку Україну ми зараз маємо, хто ми є? Яка наша інтелігенція? У Трускавці тисячі інтелігентів, але ця інтелігенція здатна лише стогнати. Частина інтелігенції навіть тужить за тим, що колись було. Від одного свого знайомого інтелігента я почув: „У колгоспників горища тріщали від пшениці, я міг купити хлібину за 16 копійок, а кілограм ковбаси – за 2 крб. 16 коп.“… Ще багато переваг радянського ладу перераховував мій колега. І для чого йому ця Україна? А зробити щось такого, щоб ця Україна була кращою, він не хоче. Жде, щоб за нього це зробили Кучма та його антиукраїнське оточення. Не діждеться від бика молока і від півня яєць.

Хочу закінчити словами Михайла Хом’яка: „Гадаю, нам треба і далі боротися, бо держави, про яку ми мріяли, за яку змагалися і страждали, ми ще не маємо“.


З ВОЛИНІ ЧЕРЕЗ КОЛИМУ

В ТРУСКАВЕЦЬ НАВІЧНО

У Трускавці Андрія Макарчука знали всі. Адже прожив він у цьому місті півстоліття. Родом він із Волині. Ще в 1944 році, коли Андрієві було двадцять років, він був призваний не в армію, а для служби в міліції. Скерували його в Трускавець. Війна ще не закінчилась, вона продовжувалася за межами України. Жорстока боротьба відбувалась і в Трускавці. Начальником міліції тоді був патріот московської влади, відданий Сталінові та партії, тов. Федір Шапченко з Полтавщини. Андрія готували, насамперед, для боротьби з бандерівцями. Хто такі були бандерівці, Андрій тоді ще добре не знав. Йому втовкмачували, що це бандити. А трускавчани Андрієві подобалися. Культурні люди, які ще були вільними господарями на рідній землі. І він згадував нещасну Волинь, де його сестра з родиною з ранку до ночі важко працювала цілий рік за мішок пшениці. Це було гірше від кріпацтва, про яке Андрій знав з історії.


Несподівано Андрій познайомився з Романом Макомацьким, якого раніше боялися фашисти, а тепер так само боялися московські енкаведисти. Андрія запросив до себе в гості на Різдво поляк Гондроленські. Тут Андрій і познайомився з Романом Макомацьким. Андрій зовсім нічого не знав про Макомацького. Він дістав від Макомацького фотографію, яку показав черговому. Черговий розповів про Макомацького: „Ти знаєш, що то за один? Та за ним німці всю війну шукали. А тепер шукають наші. Та якби ти його впіймав, то мав би орден Леніна і 30 тисяч рублів“.

Тепер Андрій знав про Макомацького. А через місяць зустрівся з капітаном радянської армії. Це й був Макомацький.

– То ти тепер знаєш, хто я? – запитав Андрія.

– Знаю.

– І ордена не хочеш?

– Не хочу.

– Тоді гроші візьми. Сестрі поможеш.

– Нехай хтось інший подавиться ними,– відповів Андрій. Він погодився допомагати Макомацькому. Треба було діставати зброю та набої для неї, одяг, медикаменти. А через рік до Андрія приєдналися ще два міліціонери. Це були Дмитро Мацейко та Володимир Петрушак. Тепер було краще виносити зброю, набої, медикаменти, одяг, взуття. Трійця знала сексотів, попереджала про облави, арешти. Дехто весь час опускав очі в землю, зустрічаючись з Андрієм. Хлопці розповсюджували також листівки. Та підпільники через провокацію і були заарештовані. Це було в 1948 році. Андрій Макарчук та Дмитро Мацейко були засуджені на 25 років. А Володимир Петрушак загинув. Андрія завезли на Колиму. Там пробув дев’ять років. Повернувся до сестри на Волинь у 1956 році. Колись Тарас Шевченко писав: „Я бачив пекло, там неволя“. Те ж саме побачив Андрій на Волині. Це було рабство. Мабуть, і рабство було легшим. Краще було навіть у зоні на Колимі. Тут не треба було думати за шмат хліба. І Андрій утік з Волині в Трускавець. Але й тут для нього не було добра. Нема де жити, нема роботи, не прописують. Андрій навіть чекістам у Дрогобичі сказав, що хоче знову на Колиму. Тоді Андрія відправили на будівництво.


Переслідуваний на кожному кроці, дожив Андрій до 24 серпня 1991 року. Зустрів цей день у Києві на майдані біля Верховної Ради України. Бачив, як на радощах люди цілувалися, цілувався й Андрій з незнайомими людьми.

Останні роки жив Україною, багато читав, особливо про минуле нашого народу. Прочитав сотні таких книг. Захоплювався журналами „Зона“ та „Визвольний шлях“. Не один раз перечитував книги „Перспективи української революції“ Степана Бандери, „Московство“ Павла Штепи, „Голгота України“ Дмитра Соловея, „Холодний Яр“ Ю. Горліса-Горського.

Андрій виховав двох доньок. Оксана – педагог. Леся працює викладачем Трускавецької музичної школи. Дуже радів онукам. Ярослав є студентом Дрогобицького університету. Тарас – учень Дрогобицького педагогічного ліцею. А найменша Наталочка навчається у 6 класі Трускавецької середньої школи.

Та невблаганна смерть змусила покинути всіх, кого він так любив. Сотні трускавчан проводили в останню далеку дорогу Андрія Макарчука. Трускавецька поетеса Стефанія Шумило написала вірша, якого присвятила ще живому Андрієві Макарчуку. Але довелося прочитати цього вірша біля могили, в якій вічно спочиватиме Андрій Макарчук. Посипались грудки землі на домовину. Нехай ця земля буде тобі пером, дорогий Андрію.


ТРИ РОКИ БЕЗ ІРИНИ КОВАЛИШИН


Минають десятиліття і століття. Людей згадують, якщо вони цього заслужили. До таких належить Олександр Феданко із Солотвини, що на Івано-Франківщині. Це він організував у Солотвині Відродження Самостійної України 30 серпня 1941 року. Завдяки йому більше сотні хлопців і дівчат навколишніх сіл тоді Солотвинського району закінчили у 1943 році семирічну освіту. Олександр Феданко брав активну участь у відновленні Скиту Манявського. У Солотвині відкрив музей. Цей музей і сьогодні називають Феданковим.

Патріотів завжди любить і шанує народ. І патріотів завжди ненавидять вороги. Та найбільше їх ненавиділи і ненавидять свої яничари. У цьому солотвинці переконалися, коли помер Олександр Феданко. Він був заслуженим учителем. Тому солотвинці запропонували, щоб тіло покійного перед похованням перебувало в школі. Та „рідні“ яничари боялися й покійного. Райкомівці змусили директора школи Івана Стрембецького, щоб не дозволив принести тіло покійного до школи. Цинізмові яничарів немає меж.


1998 рік. Ніхто вже не зміг заборонити відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Феданка. З багатьох сіл і міст Івано-Франківщини прибули люди в Солотвину, щоб вшанувати пам’ять патріота Олександра Феданка. Були в Солотвині в цей день і трускавчани.

Важкий шлях боротьби батька продовжує і його донька Ірина Ковалишин. Від 1949 року вона навчалася у Львівському медичному інституті. Чудом вдалося уникнути арешту. З 1969 року Ірина працює лікарем у Трускавці. Її знають не тільки як лікаря. У 1989 році Ірина однією з перших вступила у вир боротьби. Адже почалося Відродження України, й Ірина стала активним членом Товариства української мови. Потім вступила в Рух, Союз Українок. До останніх днів свого життя перебувала в Конгресі Українських Націоналістів.

Уже три роки немає між нами Ірини Ковалишин. Та естафету вона передала своїм дітям. Донька Наталка працює лікарем у Трускавці. Друга донька, Оксана, є викладачем Коломийського медичного училища. Син Володимир має музичну освіту. Трускавчани і гості міста часто слухають патріотичні пісні у виконанні Володимира. Чоловік Ірини, Ярослав Ковалишин, ще продовжує працювати лікарем у Трускавці. Рідні, друзі, знайомі вже третій рік сумують за прекрасною людиною. Вічна Тобі пам’ять, Ірино! Земля Тобі пером!


МОСКВА – ЦЕНТР СВІТОВОГО ТЕРОРИЗМУ


Терор. Терорист. Самі слова наводять страх на кожного. Якби це були тільки слова! Ми є свідками жахливих дій терористів. І перша гігантська терористична трагедія 11 вересня 2001 року в США потрясла жахом все людство світу. Терор набуває великого розміру. Це тепер. Та чи існував терор у минулому? Існував. Але тоді не існувало поняття тероризм. Не буде помилково, коли я назву центром світового тероризму Москву. Прикладів тероризму є десятки тисяч. Щоб їх назвати, треба багато томів. А тому й буду називати тільки окремі факти тероризму з історії Московської держави.

Почну з московського царя Івана III. Це був не цар, а справжній нелюд. Він для власної втіхи мордував бояр, купців та рядових москвинів. А їхнє багатство переходило у власність царя.


Ось ще один приклад терору. 2 січня 1570 року. Загін царської дружини увійшов у Новгород. Почалась жорстока розправа над новгородцями. Їх спочатку катували. Потім прив’язували до саней, тягли до Волховського мосту і звідти штовхали в ріку. Туди ж кидали їхніх жінок і дітей. Немовлят прив’язували до матерів і кидали з моста у воду. Царські стрільці плавали на маленьких човнах по Волхову з рогатинами, списами, гаками, сокирами і, хто спливав нагору, того прихоплювали гаками, кололи рогатинами, списами і занурювали у глибину. Так робилося кожен день протягом п’яти тижнів. У такий спосіб загинули тисячі новгородців. То хіба ж це не тероризм?

Терористом був і московський цар Петро І. Свої криваві терористичні дії він проводив в Україні з неймовірною жорстокістю. 11 листопада 1708 р. Меншиков підійшов з великою силою війська до столиці Івана Мазепи Батурина. Москалі не взяли б Батурина, якби не зрада. Один з головних старшин прилуцького полку Нос уночі потайними дверима ввів москалів у місто. Почалась різанина. Вирізали все населення. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. І жертвами московських терористів стали 15000 батуринців. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму. Цей кривавий злочин українці не повинні забути.

Нищення мазепинців проходило всюди. Так, у Лебедині біля Харкова було замучено 900 людей. А скільки було таких Лебединів! Україна спливала кров’ю. То хіба це не тероризм? Так діяв в Україні „братній“ російський народ.

Минали століття, а московський тероризм процвітав. 1917 року в Росії відбувся переворот. До влади прийшли російські „трудящі“. На жаль, вони не забули про Україну. Вже в січні 1918 р. московська орда на чолі з Муравйовим ринула на Вкраїну. Жертвами цієї банди під Крутами стали 300 студентів, які полягли в нерівному бою. І знову Москва. Вона не забуває про своїх „менших“ братів. І це ще не все. У лютому 1918 року ці хижаки вриваються в Київ. За кілька днів терористи Муравйова розстріляли 5000 киян. Москалі на цьому не зупиняються. Вони не можуть насититися українською кров’ю. 21 листопада 1921 року московські орди на чолі з Котовським живцем закопали 359 українських лицарів під Базаром на Житомирщині. Це жахливий тероризм. Це було під час війни України з Росією. Тероризм не припинявся і в мирний час. До 1939 року московськими терористами було знищено мільйони українців. Всі терористи світу за такий період цього не зробили. Якби не було так багато жертв, то можна б і прізвища назвати. Щоб їх тільки перелічити, потрібно сотні книг. Лише на Соловках щоденно мордували до 300 людей. Більшість з них були українцями. А є ще Колима, Воркута…


Московському терору немає меж. Тільки за два тижні в червні 1941 року московські людожери жорстоко замордували в тюрмах Західної України 50000 людей. За які злочини їх замордували? Це Дем’янів Лаз, Дрогобич, Львів, Золочів, Вінниця… Тюрми були в кожному районному центрі, навіть в окремих селах.

А що було в Західній Україні після закінчення війни між червоною Росією та коричневою Німеччиною? Це була війна між червоними та коричневими фашистами. А після її закінчення московський терор у Західній Україні став пекельним. Але ні! Чорти не завдають таких мук грішникам. Ось один із тисячі прикладів: бойовий побратим „легендарного“ Кузнєцова Струтинський, підвипивши, у колі своїх друзів любив оповідати, як йому раз дали завдання привезти до Львова на показ повбиваних у кам’янецькому лісі повстанців. Було їх 17. Стільки на сани не могло вміститись, а тому тов. Струтинський, хлопець тямущий, розв’язав проблему простіше. Він повідрізував голови і склав їх на сани. Але по дорозі загубив десь одну голову. „Скільки то було клопоту“,– бідкався Струтинський опісля. Але якось минуло. Після цього він звернувся до уряду, аби йому присвоїли за його подвиги звання героя Радянського Союзу. Даремно, що не дали. Він цього заслужив. Це ж подвиг, якому немає аналогів у цивілізованому світі. Просто дивно, що йому не присвоїли звання героя Радянського Союзу. А скільки таких Струтинських!

До кожного села в Західній Україні знайшли дорогу московські терористи. Так, у моєму рідному селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області вже після війни жертвами московських терористів стали 98 старунців. А таких сіл тисячі.

Хто злодій? Той, хто краде, чи той, у кого крадуть? Таке саме запитання можна поставити і до терористів. Терористами були опришки та їхній ватажок Олекса Довбуш. А український народ складав пісні і легенди про своїх славних терористів. Всі знають пісню „За Сибіром сонце сходить“. Навіть у школі цю пісню вивчають. А ця пісня присвячена „терористові“ Устимові Кармелюку. Любить український народ і „терориста“ Миколу Шугая. А Степан Бандера, а Микола Лемик? Героями називає цих „терористів“ народ. Це справжні національні герої. І ось протилежне. Московськими терористами були вбиті Петлюра, Коновалець, Ребет, Бандера… Хто назве героями цих московських вбивць? Зараз навіть Москва цього не зробить. Вони навіки затавровані словами вбивці, злочинці. Так що терористи поділяються і на героїв, і на злочинців. Але буває й таке, що злочинці ведуть боротьбу з героями, називаючи їх „терористами“.


Москва і далі дивує світ жахами. Російський президент Володимир Путін продовжує криваві злочини Івана III, Івана Грозного, Петра І, Леніна, Сталіна. Терористи Путіна залили кров’ю чеченських героїв міста та села Чеченії. Тільки за останні 5 років від рук московських вбивць загинули 80000 чеченців. Жертвами ставали навіть жінки та діти. Вбивали свідомо і жорстоко. За що? За які провини? Путін пояснює це по-імперськи. Росія провадить боротьбу з чеченськими терористами. Це те саме, що злодій, який грабує, називає злодієм того, кого грабує. Чи не так було в Західній Україні в 40–50 роках? Московські окупанти називали героїв УПА бандитами. Стиль Москви, від якого вона ніколи не відмовиться.

26 жовтня 2002 року Москва здивувала світ ще однією жорстокістю. Що ж було перед цим? Увечері 23 жовтня чеченські бойовики в московському Театральному центрі захопили один з концертних залів, в якому було 800–1000 людей. Усі ці люди стали заручниками. Чеченці не вимагали мільйони доларів чи рублів, щоб звільнити заручників. Якщо б вони цього вимагали, ось тоді їх можна б називати терористами. Та чеченці вимагали вивести російські війська з Чечні. Тільки за це чеченські герої і героїні йшли на вірну смерть. То чи можна їх називати „терористами“? Ці терористи відпустили дітей, вагітних жінок та хворих. Чеченці зовсім не мали наміру вбивати заручників. Вони б усіх заручників відпустили і прийняли смертельний бій. Ось чого боявся Путін. Як тоді цих героїв назвати терористами? А про виведення російських військ з Чеченії московські окупанти й не думали. Путін був би навіть задоволений, якби чеченці вбивали заручників. Та цього не сталося. І московський цар Путін знайшов вихід. Чогось жахливішого придумати неможливо. Що не зробили й не думали робити чеченські бойовики, це зробив московський Нерон. Свідомо отруїли газом сотні своїх людей! Скільки цих жертв? Від брехливої Москви про це не довідаєшся. То кого назвати терористами? Чеченських бойовиків чи московських убивць?

Московські вожді та генерали ніколи не берегли своїх людей. Під час війни Ватутін, Жуков та подібні їм генерали сотнями тисяч гнали навіть неозброєних людей під фашистські кулі. Згадаймо Олександра Матросова. Скільки сотень солдат скосив один німець своїм кулеметом! Добре, що знайшовся Олександр Матросов, який своїм подвигом врятував життя ще сотням солдат. „Взяти!“ – лунала завжди команда, і ніхто ніколи не питав, скільки загинуло солдат при виконанні цього наказу. Тому і втрати під час війни в чотири рази перевищували втрати німців. 26 жовтня Володимир Путін продовжив жахливу традицію царів, вождів та генералів. Треба втратити зовсім людську гідність, щоб отруїти до двох сотень своїх людей. І як зрозуміти, що серед заручників є пропалі безвісти? Якщо конкретно, то ці пропалі безвісти втекли на той світ. Адже ніхто в Москві не говорить, що вони втекли в іншу країну.

Хочу нагадати про гуманність звірів. Мова йде про хижих звірів. Вовки є хижаками і часто гризуться між собою. Але коли кривава гризня закінчується, то переможець переможеному вовкові зализує рани. Росію часто порівнюють з північним ведмедем. Та це не відповідає дійсності. Ведмідь оминає жертву, яка лежить. Пригадайте оповідання про двох друзів, що були в лісі. Несподівано хлопці побачили ведмедя. Один з них швидко заліз на дерево, залишивши товариша в біді. Другий хлопчина перелякався і впав. Ведмідь підійшов до хлопчини, обнюхав його і відійшов. А ось Путін та вишколені ним вбивці перевершили і вовків, і ведмедів. Вони цинічно труїли своїх. А чеченців? Безпощадно розстрілювали отруєних. Розстрілювали жінок. Якби таке сталось у якійсь іншій країні, то чеченців не розстрілювали б – їх би судили. Але за який злочин судити їх? Адже чеченці не вбили жодного заручника? І зовсім не мали наміру когось із заручників убивати. Та ще й відпустили 56 заручників. Ось чому московські кати їх розстріляли. То цих катів треба судити. Путін є найбільшим терористом. Чому його не судять? Адже жорстокий терор 26 жовтня у Москві не можна виправдати. Та нехай вже не судять Путіна. Я був би дуже радий, якби Путіна та його однодумців захопили чеченці в заручники. Це було б велике свято для всього чеченського народу. І не тільки для чеченського. Можливо, що це й здійсниться. Адже боротьба продовжується. Чеченія бореться. Воля або смерть! Український народ підтримує героїчну Чеченію в її справедливій боротьбі за незалежність. Тільки не зараховуйте до цього нашого путінця Леоніда Кучму. Він не тільки Чеченію, а й Україну віддав би Путіну, щоб той тільки дозволив поцілувати його капці. Такий у нас президент. Справжній „патріот“. Це ще добре, що він не має права посилати українців у Чеченію. Адже колись українці воювали в Афганістані. За яку ідею?



ІСТОРІЯ НАС НІЧОМУ НЕ НАВЧИЛА…


Ні один народ у світі не має такої історії, як український. Хочеться почати з Київської Русі. Це була наймогутніша держава в Європі, яка вела безперервні жорстокі битви з нападниками: хозарами, печенігами, половцями та ін. Їхні напади відбивались від Київської Русі, як морські хвилі від скалистого берега. Так і зникли навіки ці незчисленні полчища ворожих орд. Від їхньої загрози була врятована вся Європа. У чому тоді була сила Київської Русі? У єдності.

Трагедія почалась, коли утворювалися все нові і нові князівства. Окремі князі ще й кликали половців та поляків на рідну українську землю помогти їм здолати своїх рідних братів. І сталося страшне лихо. У 1223 році на річці Калці українські князі потерпіли поразку…

Слід згадати і козацький період в історії України. Запорізькі козаки змусили тремтіти найсильнішу в світі Турецьку імперію. Часто турецький султан втікав із Стамбула, коли зненацька нападали козаки. Петро Сагайдачний на чолі козацького війська здобув блискучу перемогу над турецькими полчищами під Хотином 1621 року. Єдність козаків була причиною цих успіхів Петра Сагайдачного. Він був навіть під Москвою. Здобував блискучі перемоги і Богдан Хмельницький над польським військом.

Тільки Москва зуміла роз’єднати козаків. Це сталося після смерті Богдана Хмельницького. Гетьман Іван Виговський виступив проти Москви. Та на захист Москви став полковник Мартин Пушкар. Тільки розбивши заколотників, Іван Виговський здобув блискучу перемогу над великим московським військом під Конотопом у 1659 році.

Москва продовжувала роз’єднувати українців. Коли гетьман Іван Мазепа готувався звільнити Україну з московської неволі, про це донесли цареві Петрові І Кочубей та Іскра. А під Полтавою було ще гірше. Частина полковників зрадила Мазепу і перейшла на бік ката українського народу Петра І. Тому московське військо й здобуло перемогу під Полтавою. У своїй „Думі“ Іван Мазепа писав:



Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!


Москва і далі готувала зради. У 1917–1920 роках проти вільної Української держави виступили українські яничари Микола Щорс, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков… За це їх покарала сама Москва.

У роки першої світової війни в Галичині вкрили себе невмирущою славою Українські Січові Стрільці:


Бились стрільці на Маківці,

Аж світ дивувався.


Ось що говорили про Січових Стрільців між собою два німецькі генерали: „Ми воювали у Франції. Були жорстокі бої. Але у Франції воював муж проти мужа. А в Карпатах воюють чорти проти чортів“. До речі, у Карпатах воювали українці проти українців. У цей час не було зради. Тому й перемагали Січові Стрільці.

Спочатку єдиною була й ОУН. Але пізніше й тут стався розкол. Утворились ОУН Степана Бандери й ОУН Андрія Мельника. Правда, вони спільно воювали проти коричневих фашистів та червоної Москви. А УПА була армією, яка дивувала світ. Генерал Шарль де Голль говорив: „Якби Франція мала таку армію, як УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би французької землі“.

24 серпня 1991 року було проголошено Самостійну Україну. А тепер про партії. Спочатку була сильна організація Народний Рух. Добре слово треба сказати і про Українську Республіканську партію. Рух та УРП діяли разом. Їхня згуртованість відчувалась і у Верховній Раді України.

Минали роки після проголошення незалежності України, й ставало гірше та гірше. Зате Україна мала великий успіх у кількості партій, яка невпинно збільшувалась. Навіть членам НРУ стало затісно в одній партії. Маємо тепер лідерів кількох рухів. Не втрималась й УРП. А найбільше партій християнських. Навіть є зовсім нехристиянські християнські партії. І таке буває в Україні. Що більше партій, то гірше стало для нас. Відчуваємо це й на регіональному рівні.


Минуло вже десять років, як у Львові утворилась Спілка політв’язнів, а трохи пізніше створюється ще й Товариство політв’язнів та репресованих. Ярослав Малицький та Петро Франко керують політв’язнями Львівщини, але різними організаціями. Чи є в цьому потреба?

Не відстає від Львова й Трускавець, де є не менше як 20 партій та організацій. Чи будуть вони одностайними? Чи будуть знову йти разом у різні сторони до нової поразки на наступних виборах? Невже історія нас нічому так і не навчила?


ВІЙНА «ВЕТЕРАНІВ» З БАНДЕРІВЦЯМИ
ПРОДОВЖУЄТЬСЯ…


Ветерани! Є дві категорії ветеранів. Це ветерани, які пройшли важкими дорогами війни з 1941 до 1945 року. І є „ветерани“, які всю війну не бачили фашистів, були далеко від фронту. Але ці „ветерани“ не дармували. Вони всі роки війни завзято боролися із „зрадниками“. Найбільше „зрадників“ було в Україні. Такими зрадниками були мільйони. Їх безпощадно мордували, виселяли в Сибір. У Західній Україні „ветерани“ воювали з бандерівцями. І як воювали! Тисячі людей, що й не бачили бандерівців, були замордовані, розстріляні цими катами. Сотні тисяч зовсім невинних людей було відправлено в Сибір.

Дві категорії ветеранів. Одні з них воювали з фашистами, другі мордували своїх людей. І яка між ними відмінність навіть тепер! Чи однакову пенсію отримують одні і другі? Яку пенсію одержують ті, що воювали з фашистами? Дещо більшу від звичайної. А ветерани-кати? У Трускавці їх чимало. Недавно політв’язні Трускавця звернулися в собез, щоб взяти списки всіх ветеранів і які пенсії вони отримують. І яке було здивування, коли довідались, що ветеранів-катів у цьому списку зовсім не було. „А вони в нас пенсію не одержують“,– відповіли нам працівники собезу. Потім довідались, що ці душогуби одержують пенсію в Ощадному банку. Звернулися до Ощадного банку. І ще більше здивувались. Адже в Ощадному банку нам відповіли: „Ми не маємо права повідомити вам, яку пенсію одержують ці ветерани“. Совєршенно сєкрєтно! Чому? То яку пенсію отримують кати? За кров, за сльози, за руїну їм зараз у незалежній Україні дають велику пенсію! Це справжній абсурд!


Собака завжди віддячує господареві за шматок м’яса. Не відстають від собак і кати-ветерани. Вони й зараз продовжують завзяту боротьбу з бандерівцями. Правда, вже не в катівнях, як у 40-ві та 50-ті роки.

Я хочу запитати цих ветеранів, чи зможуть вони назвати хоч один великий народ, який би був у страшній неволі понад три століття! 337 років без перерви Україна перебувала в московській неволі. Блідне перед цією неволею татаро-монгольське іго. Хотів би я ще запитати ветеранів, які так завзято звинувачують бандерівців, називають їх тільки бандитами і вбивцями, чи називали бандитами і вбивцями в історії СРСР Пугачова, Разіна, Булавіна? Чи називали в цій же історії бандитом генерала Власова? Ні, не називали. Так чому тоді в цій же історії СРСР називали зрадниками Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Павла Полуботка, Петра Дорошенка? Кого ж вони зраджували? Український народ чи московську імперію? Хіба ж борців за волю свого народу можна називати зрадниками цього народу? Скажіть, ветерани, в якій країні є щось подібне! Я хотів би почути відповідь від усіх тих ветеранів, які так „переконливо“ обвинувачують бандерівців. А кого зраджували Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Євген Коновалець? Адже історія СРСР всіх їх називає зрадниками.

Уже минає десятиліття, як була проголошена незалежна Україна 24 серпня 1991 року. Та захисники большевицько-московської імперії набирають сміливості й тепер переходити в атаку проти ОУН-УПА. Коли йде мова про реабілітацію ОУН-УПА, то навіть у залі Верховної Ради України комуністи скаженіють. Вони так кричать, що й у будинках для божевільних такого крику ніколи не чути. Так що в божевільних є більше культури, як у депутатів-комуністів.

А тепер буду конкретно називати тих, хто звинувачує бандерівців у тяжких злочинах. Ось колишня жителька Рівненської області, яка зараз живе на Херсонщині із засекреченим прізвищем, говорить, що бандерівці вбивали комуністів. Бандерівці ніколи не вбивали людину тільки за те, що вона була комуністом. Якщо бандерівці й карали, то карали в бою, карали сексотів, карали співробітників НКВС. Чи могли бандерівці таких не карати? Скажіть мені, шановна добродійко, хто і коли щадив стукачів? Ви жили в той час і повинні пам’ятати, скільки горя принесли такі люди мешканцям Західної України. Чия заслуга в тому, що півтора мільйона жителів Західної України відправлено в Сибір? Чи скажете ви, що це неправда? Та в кого шукати правди? У співробітників НКВС? А ці органи боротьби з бандерівцями розуміли по-більшовицьки: „Якщо ми вбиваємо, то ми герої. А якщо нас б’ють, то це вже бандити і вбивці“. Ще один автор з Рівненщини у своєму листі розповідає, що бандерівці вбили його маму, двох братиків і двох сестричок. А чому не назвав свого прізвища цей чоловік? Він розповів про надзвичайно трагічну подію, достовірність якої ніхто не зможе перевірити. Де конкретно відбулась ця подія? І я дуже хотів би зустрітись з обома авторами з Рівненщини в їхніх рідних селах. Хотів би конкретно поговорити з ними про діяльність ОУН-УПА. Адже вони були свідками цього всього. Та чомусь ті, хто говорить про злочини, не дуже спішать зустрітись. Поговорити зі своїми односельцями, перед якими кожен буде змушений сказати правду. Переконаний, що два автори цих листів ніколи не захочуть такої зустрічі. Чому? Наведу такий приклад, який буде конкретною відповіддю на запитання. Коли я їхав у вересні позаминулого року із Запоріжжя до Львова, то у вагоні почув надзвичайну історію. Розповідав її один з пасажирів, родом з Тернопільщини. В одному із сіл цієї області бандерівці на чолі із самим Бандерою спалили село і повбивали всіх мешканців. І це за те, що вони записалися в колгосп. Я відразу запропонував цьому пасажирові зійти разом з ним з поїзда в Тернополі і заїхати в це село. Та брехун не зміг навіть назвати цього села. Адже історія була видумана. І тому брехун втік з вагона ще до прибуття поїзда в Тернопіль. До речі, батько цього пасажира колись так само втік з Тернополя. Він зараз вчителює на Кіровоградщині. Це колишній стукач і співробітник НКВС. І синок не кращий.


Так переконайте мене в цьому, що й ви не такі, автори двох листів. Про себе. Я зараз живу в Трускавці по вулиці Гоголя, 9. Це на Львівщині. А народився і виріс у селі Старуні Богородчанського району Івано-Франківської області. Був свідком кривавих подій у Західній Україні.

У 1944 році мені вже було 15 років. На моїх очах вмирали ровесники. І гинули вони не від рук бандерівців, а від катів НКВС. Не вірите? То я вас запрошую в Старуню. І в Старуні переконаєтесь, що я говорю правду. Так що, сподіваюсь, зустрінемось: чи в Рівненській області, чи в Старуні на Івано-Франківщині. І я надіюсь, що редакція газети „Дзвін Севастополя“ допоможе нам зустрітися в присутності свого журналіста. Я переконаний, що це буде цікава зустріч для всіх нас. Це коли ми зустрінемось і з правдою.

Хочу згадати й голову голопристанської ради ветеранів війни С. П. Мелащенка, що живе на Херсонщині. За дорученням 400 ветеранів він протестує проти героїзації та реабілітації вояків ОУН-УПА. Бо не добро і волю, на його думку, а горе і смерть несли вони українському народові.

Тов. Мелащенко! Тов. ветерани Голопристані! У 1939 році в Західній Україні встановилася совєцька влада. У той час бандерівців зовсім не було. Ніхто тоді не провокував органи НКВС до тотальних репресій. Так чому ж тоді з перших днів після „возз’єднання“ західноукраїнських земель кати НКВС заповнювали тюрми тими людьми, яких визволили? Чому нещадно розстрілювали і мордували невинних? Чому по-ординськи вивозили в Сибір сотні тисяч мешканців Західної України? Чому тільки в червні 1941 року в тюрмах Західної України закатовано 50 тисяч людей? Чому? Тепер вам відомо, тов. ветерани, хто ніс горе і смерть українському народові, хто полив невинною кров’ю і вистелив кістками землю не тільки Західної України, а й землю безмежного Сибіру.

Тоді могли в Західній Україні 1944 року зустріти більшовицькі орди, зустріти кривавих „визволителів“, які вже показали себе напередодні, хто вони такі? Західну Україну в 1944 році звільнили червоні окупанти від коричневих. І що ж принесло народові Західної України це звеличуване „визволення“? Знову кати НКВС тисячами мордували невинних людей. Знову тисячами вивозили на вірну смерть у Сибір. То хто ж приніс горе і смерть народові Західної України після її визволення? І чи не був хто-небудь із вас, тов. ветерани, тим катом, хто ніс горе і смерть на мирну землю Західної України? То було від кого захищати цей народ? Адже кати НКВС зовсім не різнилися від фашистських катів. Тому бандерівці майже десять років захищали свій народ від неперевершених катів НКВС. Це був справжній визвольний рух.


Тов. ветерани заперечують боротьбу УПА проти фашистів: „УПА, створена 1942 року, була оснащена і озброєна вермахтом, ніколи не виступала проти фашистів“. Гарно співають ветерани. Ця пісенька нам добре відома вже десятки років. Адже вони знають тільки історію СРСР. Але є ще історія України. Прочитайте її. Якраз відділи УПА не допомагали фашистам, а вели з ними безперервні бої. Таких боїв було сотні. У цих боях загинули тисячі фашистів. Ось місця лише окремих боїв: Володимирець, Висоцьке, Оршев, Деражня, Людиполь, Костопіль, Шкробатівка, Цумань, Бороздово, Острог, Загорів. Візьміть у руки історію України, тов. ветерани. Про все це ви довідаєтесь.

І зброю бандерівцям не давали німці. Цю зброю здобували в жорстоких боях з німцями. То звідки ви взяли, що бандерівці не боролися з фашистами?

У зверненні ветеранів говориться: „Якщо ви чесні перед народом, то відкрито виступіть проти бандерівщини, засудіть її, як ми засудили злодіяння сталінщини“.

Знову цинізм! Засудили злодіяння сталінщини! Як ви сталінщину засудили? На словах. Ви добре пам’ятаєте, як після закінчення війни судили фашистських злочинців. А хіба ж кати НКВС і КДБ здійснили менші злочини? Ви засудили сталінщину символічно, засудили саме поняття. А хто хоч одне слово з вас сказав про те, що всіх злочинців, які діяли в період сталінщини, теж треба судити? А ці кати зараз стверджують, що вони виконували волю партії. Чому не судили і зовсім не думають судити сотні тисяч вишколених катів НКВС і КДБ? Вони ще й сьогодні виблискують державними нагородами за свої криваві подвиги на українській землі. А які високі пенсії вони сьогодні одержують! За що? Чому ми не судимо, а нагороджуємо катів? Скільки мільйонів жертв вони замордували! А якщо своїх катів порівняти з фашистськими! Хто з них завоює пальму першості? Я віддаю перевагу неперевершеним катам НКВС і КДБ. А що скажете ви, тов. ветерани? А якщо ви чесні перед народом, то зверніться до Верховної ради України з вимогою віддати всіх злочинців НКВС і КДБ до суду.


В усі часи були злодії, грабіжники, ґвалтівники. Є вони й тепер. Були вони і в той час, коли діяли бандерівці. Та тоді всі ці злочини грабіжників, злодіїв, ґвалтівників приписували тільки бандерівцям. Так було вигідно комуністичній пропаганді. Ось і в Старуні Богородчанського району на Івано-Франківщині самі бандерівці покарали двох грабіжників, які називали себе бандерівцями. А скільки було таких справжніх грабіжників і злодіїв? А скільки злочинів скоїли спецгрупи НКВС та ястребків, переодягнених на бандерівців! Кілька таких прикладів я особисто можу назвати. Дехто з вас, тов. ветерани, у той час служив в органах НКВС і прекрасно про це знає. А для прикладу я вам наведу з газети „Вінницькі вісті“ статтю інваліда війни І. Полянського „Як ми захищали населення від бандерівців“.

Не один з вас, тов. ветерани, знає подібні факти, але мовчите. Ось якби таке вчинили бандерівці! А подія ця сталася восени 1945 року в селі Козовій, що біля Тернополя. Наведу уривок з цієї статті: „Одного разу два солдати, один з них на прізвище Тур, зайшли до хати селянина Йосипа. Сім’я Йосипа: жінка, дочка і немовля дочки. Зайшовши в хату, Тур почав приставати до дочки Йосипа. Щоб залякати жертву, Тур кладе на стіл бойову гранату і загрожує зірвати її в хаті, якщо дочка не стане з ним любуватися. Дочка зуміла вирватися з хати і втекти. Почали втікати Йосип і жінка з немовлям. Солдат Тур, зрозумівши, що допустив беззаконня, вирішив знищити сім’ю і звернути все на бандерівців.

Тур вибігає з хати і пускає автоматну чергу по Йосипові. Втікач упав мертвим на стерні. Жінку з немовлям Тур розстріляв ще на подвір’ї.

На цьому недолюдок Тур не зупинився. Він підпалив будівлю, клуню і два хліви. І щоб цей злочин від себе відвернути, посилає свого напарника до найближчого гарнізону, мовляв, напали бандерівці“.

Ось якими словами закінчує свою статтю І. Полянський: „Мені й досі не дає спокою цей кошмар. Такими діями ми робили ворогами радянської влади навіть тих, хто добре ставився до неї. Вважаю, що злочин Тура не може мати строку давності. І коли він, можливо, ще живий, то повинен понести суворе покарання“.


А скільки було таких Турів? І чому ви, тов. ветерани, про такі трагедії не згадуєте? Я зовсім не вірю, що жодному з вас такі трагедії невідомі. А особливо тим, хто в той час служив в органах НКВС. До речі, І. Полянський був свідком цієї трагічної події, яку він описав у своїй статті „Як ми захищали населення від бандерівців“.

Ветерани війни! Хто вони зараз? Вони самі себе називають будівничими демократичної української держави.

Який парадокс! Та саме слово „самостійна“ і зараз приводить їх до втрати свідомості, вони скаженіють, почувши це слово. Вони й зараз активно звинувачують борців за волю України – вояків УПА. Вони хочуть такої України, яка б і далі була колонією кривавої Москви. Та цього вони вже ніколи не діждуться.


ОДНІ БАВЛЯТЬСЯ, ІНШІ ГОЛОДУЮТЬ


Коли за незалежність свого народу виступає молодь, тоді можна надіятись на перемогу. Авангардом молоді є студенти. Приклади сьогодення в цьому переконують. Студенти були першими в рядах борців проти антинародних урядів Румунії, Чехословаччини, Болгарії, Польщі.

Україна віками веде боротьбу за незалежність. Особливо вона набрала сили у XX столітті. Листопад 1918 року. Юнаки стали на захист української землі від польських окупантів. Вони в жорстоких боях проявили чудеса хоробрості.


А там українські стрільці січові –

Палкі усуси — юнацтво безусе…

Франкові сини, його мрії живі…


І це „юнацтво безусе“ вкрило себе невмирущою славою, їм ми і завдячуємо в тому, що не втратили вільного руху, не втратили сили боротися й сьогодні за незалежність України.

Не осоромили пам’яті січових стрільців і молоді вояки УПА. Ось що розповідає Анна Плечій із села Головецького Сколівського району:

„6 січня 1951 року загинув мій брат Іван Плечій із своїм побратимом Лук’яном Марочковичем. Десятки автоматників оточили будинок, де знаходились повстанці. Хлопці відбивали ворожі атаки. Тоді енкаведисти підпалили будинок. Відступати не було можливості. Лук’ян підірвався гранатою, а мій братик застрілився. В останні хвилини свого життя хлопці заспівали „Ще не вмерла Україна“, гукнули востаннє „Слава Україні!“ і вмерли, та не здалися ворогам“.


Так боролись і вмирали тисячі синів і дочок України в нерівному бою з більшовицькими ордами за незалежність України.

І сьогодні замучена Україна може всміхнутись. Десятки тисяч студентів, десятки тисяч юнаків і дівчат знову стали на прю з безличними і безсердечними кам’яними фігурами із групи „239“. І сьогодні ми можемо сказати: „Ще не вмерла Україна і не вмре“.

У середині жовтня тисячі трускавчан прийшли на площу Січових Стрільців відзначити ювілей утворення УПА, вшанувати пам’ять повстанців, які загинули за незалежність України. Відрадно, що на мітингу були юнаки і дівчата. Хочеться щиро подякувати батькам, які виховують молодих патріотів України.

Але мушу згадати й болюче. Саме в той час, коли на площі Січових Стрільців проходив мітинг, немало хлопців і дівчат проводили інший „мітинг“ у „Червоній руті“ та в „Старому дубі“. Свій „патріотизм“ вони проявляли біля чарок, наповнених хмільним. Лунали пісні „Ще не вмерла Україна“, „Гей, у лузі червона калина“. Та чи знають ці хлопці і дівчата, що в той час, коли вони розкошували в барі чи ресторані, сотні їхніх ровесників у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах голодували? А коли й знали, то як вони могли пояснити свою поведінку? Хоч особисто собі дати відповідь на це запитання.

Шановні батьки цих синів і дочок! Мабуть, немало вас 14 жовтня було на площі Січових Стрільців, слухало виступи старих учасників УПА. Слухали й розповіді про голодуючих студентів, захоплювались їхнім героїзмом. А що ви самі думали про своїх дітей, які в той час веселились у „Дубі“ та „Червоній руті“? Як же ви їх виховували? Чи доцільно вам бути на мітингу, на якому йде мова про долю України, коли ваші діти зовсім байдужі до цієї долі? Подумайте над цим. Звичайно, ніхто не забороняє молоді відвідувати веселі місця. Я не закликаю хлопців і дівчат голодувати. Але розкошувати в той час, коли їх ровесники голодують?! Розсудіть самі.


ГУК Є ВОРОГОМ

КОМУНІСТІВ І ОЛІГАРХІВ



Розповсюджую газету „Дзвін Севастополя“. Ніхто мені не заперечить, що це одна з найкращих патріотичних газет в Україні. Ця газета закликає підтримувати блок Віктора Ющенка „Наша Україна“. Візьміть у мене газету № 10–11 за 2001 рік, і кожен з вас у цьому переконається. Але якраз від прихильників Віктора Ющенка я несподівано почув такі слова: „Не роздавайте газети „Дзвін Севастополя“, не агітуйте за Гука, адже Гук є противником Петра Димінського“.

Що я міг відповісти? Я сказав так: „Шановні прихильники Петра Димінського! Дай нам, Боже, щоб ми завжди мали таких противників, як Микола Гук“.

Микола Гук увійшов у моє життя з першим номером газети „Дзвін Севастополя“ ще в березні 1995 року. А в березні вже цього року вийшов 74 номер газети, її читають не тільки у Севастополі та Криму, але й по всій Україні.

Про те, що Микола Гук буде балотуватися до Верховної Ради України, я довідався ще 2 грудня 2001 року. У той час про Петра Димінського не було ще й мови. То що мені тепер робити? Покинути Миколу Гука і переходити до Петра Димінського? Я сам себе назвав би негідником. І він теж мене не похвалив би.

Тепер ще хочу вас дещо запитати. Зараз на Дрогобиччині 12 кандидатів ведуть завзяті бої, щоб уже в квітні зайти до сесійної зали Верховної Ради України. Як довідатися, хто з них справжній патріот України? А якби сьогодні чи завтра треба було захищати Україну від ворогів зі зброєю в руках, хто з цих кандидатів пішов би на барикади? Я назву одного такого кандидата. Таким є Микола Гук. Кого ви ще назвете? Я залишаю вам ще 11 кандидатів, є з кого вибирати. Ось тоді ви, шановні друзі, переконаєтеся, хто такий Микола Гук.

Кожен з вас пам’ятає попередні вибори. І чомусь ми боїмося самих себе. Я не говорю про своїх і чужих. У мене такого поняття немає. Є вороги, які явно проти незалежної України. Є свої, хоч вони з Криму, Луганщини, Івано-Франківщини чи Львівщини. Мене дивує, чому ми не обираємо галичан? Виходить, зневажаємо самих себе. І навіть тепер галичанина називаємо противником. Бійтеся Бога, люди! Добре думайте, коли щось говорите. Та цього разу галичанин повинен бути депутатом Верховної Ради України. Це буде Микола Гук. Допоможіть йому в цьому, галичани Дрогобиччини! І хоч раз Дрогобиччина буде мати депутатом галичанина.



ДЗВОНАР МИКОЛА ГУК


Хто не знає сили дзвону! Щонеділі і кожного свята дзвін скликає всіх християн на Службу Божу. Дзвін завжди попереджав про небезпеку. Дзвін бив на сполох, коли в далекому минулому татари підходили до села чи міста. Коли новітні татари – дикі московські орди – несподівано хотіли вдертися в наш край, знову дзвін давав знати про біду. Велика відповідальність лежала на дзвонарях. Про них говорить народна мудрість: „Якщо ти навіть не вмієш дзвонити, то негайно дзвони, коли наближається небезпека“.

Є дзвін, що пробуджує людську свідомість, закликає до боротьби. Таким дзвоном, безперечно, є газета „Дзвін Севастополя“, яка кличе севастопольців і всіх українців до боротьби за українську Україну з березня 1995 року. До кожного дзвону треба свого дзвонаря. У талановитого дзвонаря від дзвону лине музика скрипки. А чарівна мелодія „Дзвону Севастополя“ вже сім років лунає по Україні. Гідним дзвонарем цього „Дзвону“ є старший офіцер Військово-Морських сил України Микола Гук.

„Дзвін Севастополя“ найперше гуртував не лише патріотів Севастополя. Патріотична мелодія „Дзвону“ доходила до Запоріжжя, її чули у селах і містах на Черкащині, у Києві, у селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області, на Львівщині і Донеччині, у Тернополі і Херсоні, у Дрогобичі і Харкові.

Тепер „Дзвін Севастополя“ закликає мешканців Дрогобиччини до вирішального бою, який відбудеться 31 березня 2002 року. Готується до цього бою і сам „дзвонар“, справжній патріот України Гук Микола. Багато кандидатів у депутати на зустрічах із виборцями стільки обіцяють, що їм навіть самим смішно стає. Виконати цих обіцянок вони не зможуть, хоч би й хотіли. Але майже ніхто з кандидатів у депутати не говорить, що він зробив до цього часу. І не говорить тому, що не має про що сказати. Того не скажеш про Гука Миколу. Він не тільки сім років видає газету, але увесь час виступає проти антиукраїнської влади на чолі з Леонідом Кучмою. Найбільше в газеті є виступів проти комуністів. Чого варті тільки слова, надруковані в одній із статей газети „Дзвін Севастополя“: „Хто вірить у комунізм – є свідомим злочинцем проти самого себе, своєї родини, свого народу. Хто славить комунізм – той дурень. А хто надіється, що комунізм зміниться – ідіот. Комунізм є зараза. Де він ступає, там смерть“.


У кожному номері „Дзвону Севастополя“ викриваються криваві злочини комуністів. Розповідається і про антиукраїнські дії сучасної КПУ. Ось чому комуністи по-зміїному сичать. Не зміг такої образи знести лідер КПУ Петро Симоненко. Він подав Миколу Гука і газету „Дзвін Севастополя“ до суду. Метою Петра Симоненка було зліквідувати газету „Дзвін Севастополя“. Майже рік продовжувався судовий процес. Битва в суді проходила з перемінним успіхом. За образу комуністів Петро Симоненко вимагав у Миколи Гука 120000 гривень. Мабуть, такої суми Микола Гук й не бачив ніколи. Але все добре, що добре закінчується. Петро Симоненко не зміг поласувати тими грішми. Він не виграв цього судового процесу.

Микола Гук створив і очолює Севастопольське товариство „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка. Роботу цього товариства не можна переоцінити. Проводиться боротьба проти русифікації. Севастопольських дітей тепер чекає рідна школа. Класи з українською мовою навчання є в українській школі-ліцеї № 8, в українській школі-гімназії № 53, в українській школі-інтернаті № 7, у загальноосвітніх школах № 37 і № 34. І це в Севастополі! При Севастопольському державному технічному університеті відкрито факультет української філології.

Хочеться згадати українські бібліотеки в Севастополі. Це бібліотека Українського Культурно-інформаційного центру, Українсько-Канадійська бібліотека, бібліотека Севастопольського товариства „Просвіта“, філія бібліотеки Севастопольського товариства „Просвіта“ у Вільному гуманітарному коледжі.

Помітною подією минулого року було святкування 10-ї річниці Незалежності України. У цей день Севастополь подав приклад духовного єднання нашого народу. У цей день зібрались українці і священики УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. Вони разом провели Службу Божу за Україну. Де ж було щось подібне? І все це – плід роботи Севастопольського товариства „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка, яке очолює Микола Гук.

Минулого року проведено фестиваль української пісні, у книжковому магазині відкрито відділ української книги. Севастопольські патріоти пікетували міську раду, протестуючи проти будівництва у Севастополі пам’ятника катові українського народу Сталіну.


Це аж ніяк не все, що зробили у Севастополі просвітяни та Микола Гук. Я особисто розповсюдив сотні книг, виданих у Севастопольському видавництві „Просвіта“.

Тепер я хочу звернутися до всіх українців на Дрогобиччині. Назвіть мені таку людину, яка зробила для України більше за останні роки. Хто знайде таку людину, я нагороджу того своєю одноразовою пенсією, яка становить 139 гривень. Якщо таке станеться, то буду дуже радий, що є ще один такий патріот, як Микола Гук. Але шукайте цих активних патріотів не в Дрогобичі, Стрию, Івано-Франківську чи Львові. Шукайте їх у Запорізькому краї, на Херсонщині, Донеччині, Луганщині. Не знайдете, я в цьому переконаний. І я, на жаль, збережу свою пенсію.

А тепер подумайте, мої українці, всі чесні патріоти Дрогобиччини, чи не заслуговує Микола Гук своєю активною життєвою позицією, своєю працею бути депутатом Верховної Ради України? То чи знайдеться такий патріот Дрогобиччини, який не проголосує за Миколу Гука? І хто не проголосує за нього, той матиме не покутний гріх. Такий виборець зробить велике зло для України. Як він буде сповідатися перед Великоднем? Священик йому дасть прощення від імені Ісуса Христа. А Україна?

Дорогі дрогобичани! Не грішіть хоч перед Великоднем! Адже 31 березня відбудеться священний бій за Незалежну Соборну Україну. Голосуймо за Україну, за українську Україну, за Україну для себе і своїх дітей. Нехай допоможе нам у цьому Бог!


ЧИ ВБИВАЛИ БАНДЕРІВЦІ ВЧИТЕЛІВ?


Чи є хтось страшніший від комуніста? Таких не було і немає. Навіть змія кусає, обороняючись. Комуніст є гіршим від змії. Адже він може мордувати й безборонну жертву. Комуністи можуть знущатися й з мертвих. Скільки розрито могил цими нелюдами XX століття! До такого варварства не доходили навіть гуни, хазари, печеніги, половці, татаро-монголи…

Я хочу сказати про сьогоднішніх комуністів. Одні з них відкрито й тепер називають себе комуністами. Але є й друга категорія. Вони себе зараз називають „ветеранами отечественной войны“. А скільки таких ветеранів ніколи не бачили фашистів! Вони тут мордували своїх людей. Та для тих ветеранів ці люди були „ізмєннікамі родіни, бандітамі“. І ось справжні бандити і вбивці називали і називають себе „визволителями“. На їхніх грудях ордени та медалі. Якби вони тільки правду розказали, за що вони одержали ці ордени та медалі! І якщо колись про свої криваві подвиги відкрито говорили, то тепер уже не згадують. А ось про „злочини бандерівців“ вони говорять і сьогодні. Навіть сотні тисяч своїх власних жертв вони щедро дарують бандерівцям. Тепер колишні кати НКВС та КДБ відмовляються від своїх жертв і в Пасічній на Івано-Франківщині, і в Золочеві, і в селі Головецькому на Сколівщині, й у всіх інших селах та містах Західної України. А коли люди розкопали жертви комуністичного терору, то червоні кати стверджують, що це справа рук бандерівців.


Ці виродки в ролях „ветеранов отечественной войны“ ще й не таке говорять. Один такий ветеран зі Львова у вагоні електрички Львів-Трускавець стверджував: „Повідкопували кістки худоби і тепер кажуть, що це кістки людей, яких ми мордували“. Це вже виходить за всякі межі. Такої нісенітниці не може придумати й божевільна людина. А він має вищу освіту. Так що це розумний дурень.

Тепер хочу згадати й трускавецьких „ветеранов отечественной войны“. Буду говорити тільки про те, що сам чув. Один такий ветеран говорить, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали сюди зі Східної України. Я цьому ветеранові вже говорив, щоб він назвав факти. За його словами, вбивали вчителів тільки тому, що вони були комсомольцями. Цьому ветеранові і всім іншим ветеранам я хочу запропонувати поїхати в моє рідне село Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. Чому якраз в Старуню? Та тому, що в Старуню зі Східної України було скеровано 15 вчителів. Це Калайда Віктор та Калайда Віра з Мелітополя, Бірка Ганна з Харківщини, Хмарна Ганна з Вінниччини, Фафлей Ганна та Пилип’юк Олена з Київщини, Камчатний Іван та Камчатна Ганна з Чернігівщини, Куцарьов Олександр та Войтюк Віра з Кіровоградщини. А також Казаренко Марія, Сав’юк Надія, Василець Галина, Шевчук Степан, Глодан Олена. Більша частина вчителів Старунської школи була зі Східної України. Чи є потреба питати, чи були вони комсомольцями? Адже в Західну Україну посилали тільки комсомольців. А раз так, то бандерівці повинні були їх повбивати. Та вони не вбили жодного вчителя.

Шановні ветерани! Хто з вас хоче переконатися в цьому, поїдемо в Старуню. Поговорите з тими вчителями, які ще живуть у Старуні, яка стала для них рідним селом.

Я готовий кожного дня поїхати туди. То коли поїдемо? Можливо, що ви виберете інше село, в якому бандерівці повбивали вчителів із Східної України. Я з вами поїду і туди.

Чи були випадки, коли бандерівці вбивали вчителів із Східної України? Такі випадки були. Траплялися вчителі, які були радянськими активістами. Такі вчителі в позаурочний час брали в руки автомати і разом з енкаведистами йшли проти бандерівців. Правда, особисто я таких випадків не знаю. То як повинні були чинити з такими „вчителями“? Та не тільки із вчителями, а й з головами сільських Рад, головами колгоспів, лікарями, які співпрацювали з НКВС.


Шановні ветерани! Ви повинні відгукнутися на мою статтю. Переконайте мене в тому, що бандерівці вбивали вчителів зі Східної України тільки за те, що вони були комсомольцями. Адже особисто мені про це ви говорили. Правда, не могли тільки знайти конкретних прикладів. То знайдіть ці приклади. Хто кого переконає? Ви мене чи я вас? Та переконати можна тільки правдою, фактами, а не брехнею.

Та від кого ждати правди? Від тих, що десятки років безсоромно брехали? То чи можна ждати, що хтось із цих брехунів відгукнеться на мою статтю? Ніхто не відгукнеться. Ніхто не запропонує поїхати зі мною в Старуню чи якесь інше село. Я в цьому переконаний. Та брехати ці негідники й далі будуть. Це їхня професія. Але чому вони не відповідають перед Законом за цю безсоромну брехню? Хто на це може дати відповідь?!


УКРАЇНА ЄДИНА


Підполковник у відставці з Радомишля Микола Крепченко, який півтора року воював з бандерівцями, говорить: „Коні колишніх солдатів Червоної Армії і вояків УПА вже долітають до останньої межі. Пора перестати шукати поміж себе ворогів. Змиритися, простягти один одному руки і залишок дороги віддати чесному служінню нашій одній Матері – Україні“.

Люди в Україні прозрівають всюди. У цьому я переконався, коли недавно побував у Запоріжжі. Я спілкувався із сотнями людей. Вони дуже незадоволені діями депутатів нашої Верховної Ради. В основному я не зустрічав таких, які звинувачують у наших негараздах незалежність України. Декому здається, що у Запоріжжі, Харкові чи Дніпропетровську більшість проти незалежності України. Неправда. Хто не вірить, поїдьте у Запоріжжя, поспілкуйтеся з людьми, і ви у цьому переконаєтесь. Опитав я 200 запоріжців, з якими спілкувався, і 144 із них переконані, що Україна повинна бути незалежною державою.

Та не буває села без болота. Це народне прислів’я. У Запоріжжі є радянські українці, для яких незалежність України є сіллю в оці. Одним з таких є мешканець Запоріжжя Микола Жало. Це він після війни служив у органах НКВС і катував людей у Бібрці, що на Львівщині. Часто називає себе партизаном, який полював на бандерівців. Чи потрібна йому зараз незалежність України? Ясно, що ні.


Тільки ненормальні люди можуть зараз прославляти комуністичну партію. Тільки фанати та божевільні можуть закликати, щоб на Україні знову відновити соціалістичний лад. А Микола Жало і Ко видають себе за нормальних людей і намагаються це робити.

Цікавим було свято першого дзвоника в Запорізькій СШ № 109, де я був присутнім. Школа № 109 є українською. Свято пройшло в національно-патріотичному дусі. Нічим воно не відрізнялось від такого ж свята у трускавецьких школах. Вносили синьо-жовтий прапор, лунав славень „Ще не вмерла Україна“. Були патріотичні виступи вчителів, батьків та учнів. Усі виступаючі говорили про Україну.

Був я на першому уроці у вчительки першого класу Наталії Неділько. Я був зачарований. Зовсім не перебільшую. Як називається наша Батьківщина? Хто ми є? Назвіть національних героїв нашого краю? Чому наше місто називається Запоріжжя? Ще десятки подібних запитань поставила вчителька першокласникам. Вона говорила про любов і повагу до батьків, до дідусів та бабусь. Адже вони теж були на цьому уроці.

Мав я розмову з іншими вчителями. І я переконаний, що вони виховають справжніх патріотів України. У цьому сумніву немає.

Єдина Україна від Трускавця до Запоріжжя. Віками москалі роз’єднували її на ворожі табори. Та прийшов цьому кінець. Ніхто її тепер не роз’єднає! Ніколи!


ПАТРІОТІВ ВИХОВАЮТЬ ТІЛЬКИ ПАТРІОТИ


Кожен є таким, яким його виховали батьки і школа. Ще велике значення у вихованні молоді має художня література, телевізор, радіо. Часто можна почути, що виховує вулиця. Але це тільки тоді, коли відсутнє виховання батьків та вчителів.

Хочу згадати свої дитячі роки. Дай Боже, щоб всі так виховували тепер своїх дітей, як мене виховали мої тато й мама, хоч моя мама була малограмотна. А вчителі? Пригадую ще з першого класу вчительку Сушко. Такі, як мої тато, мама, вчителька Сушко виховувала в нас дитячий патріотизм. Ми тоді зовсім не мали поняття про патріотизм, навіть слова такого не знали. Але були справжніми патріотами.


Хочу згадати один випадок. У школі села Старуні, в якій я навчався, були вчителями і польські шовіністи. Кожного дня перед першим уроком ми молились. Одного ранку першим був урок польської мови. Завжди вчителька починала, а ми повинні були за нею повторювати:

– Ojcze nasz,– проказала вона.

– Отче наш,– проказали ми.

– Ręce! (Руки),– зарепетувала вчителька.

І посипались удари лінійкою по наших долонях. Але вибити з нас перші слова молитви „Отче наш“ вчителька не змогла. Хіба ж це не патріотизм? А хто в нас виховав цей патріотизм у восьмирічних хлопчиків та дівчаток? Це тато, мама і перші вчителі, які були патріотами. Ми теж виховували один одного. І виростали свідомими українцями. Моїми ровесниками були й поляки, які жили в Старуні, але ми зовсім не ворогували. Навіть були друзями.

Дочекались ми 1939 року, коли прийшли „визволителі“. Вперше в школу зайшов радянський офіцер. У класі він побачив ікону.

– Хто це такий на іконі? – запитав вчительку Сушко офіцер.

– Це Ісус Христос,– відповіла вчителька.

– А ви Ісуса Христа бачили? Він не існував.

– А я Сталіна теж не бачила, але вірю, що він є.

Офіцер замовк. Він не мав що відповісти.

Ми з перших днів відчули, що до нас прийшли вороги. І як не розхвалювали радянську владу, але ми бачили зовсім протилежне. Старунців вивозили в Сибір. За яку провину? Московський окупант був набагато жорстокіший від варшавського.

З нас намагалися зробити піонерів. Але з цього нічого не вийшло. Лиш один серед нас хотів стати піонером. Але ми його набили і тим врятували від кривавого піонерського галстука. Навіть пісеньку склали:


Ой у лузі галстука мотуззя

Висить на кущах.

Згадую минуле і звертаюся до Бога: „Боже! Допоможи, щоб і тепер наші вчителі виховували таких свідомих українців, якими були мої десятирічні та дванадцятирічні друзі“. Хочу згадати їх поіменно. Це Стефуняк Федір, Грицюк Петро, Грицак Юрко, Андрусяк Дмитро, Фафлей Дмитро, Грицак Катерина, Іванюк Михайло, Лукач Михайло, Лукань Іван, Ців’юк Василь. Я назвав тільки своїх однолітків, з якими найбільше спілкувався.


Чи можна порівняти теперішнє виховання з вихованням у 30-і та 40-і роки? Тепер часто кажуть, що всі негаразди у вихованні через бідність. Неправда. Я вас у цьому хочу переконати. Згадую роки фашистської окупації. У Старунській школі вчителями були Грибик Василь та його дружина. Як вони жили, то не тільки Бог знав, а й люди в Старуні. Тому й носили їм продукти. Носили, що хто міг. Я особисто вліті та восени носив своїм дорогим вчителям печериці, які росли на великому пасовиську, на якому я пастушив. Чому лише печериці? Тому що я сам для себе збирав лободу, листочки з буряків, молоді листочки капусти. Всю цю зелень мама варила з молоком. Це й були мої делікатеси і на сніданок, і на обід, і на вечерю. І своїм вчителям зовсім не заздрив. Вони жили на жебранину. Пригадую, як сусіди приготували для Грибиків сир, яйця, масло, хліб. І мене попросили, щоб я це все їм заніс. Але сталось лихо. Це був червень 1944 року. У селі були мадярські солдати. Вони й пограбували мене. Правда, пограбували не зовсім. Хлібину залишили. Ще й свою солдатську хлібину мені дали. Дали мені й сигарети.

Шановні сьогоднішні вчителі не тільки в Старуні та Трускавці! Ви не заздрите Грибикам? Переконаний, що ні. А ось Грибик Василь та його дружина вчили нас не лише географії, фізики, хімії, математики. Вони вчили нас бути українцями, більш за все на світі любити Україну. І хоч минає з того часу вже 60 років, ми й сьогодні згадуємо наших любих вчителів.

Колись будуть згадувати й вас, сьогоднішні вчителі. Але як і за що? Про це самі зробите висновок.

А тепер конкретні факти „патріотичного“ виховання в школах. Приклади будуть не з однієї школи. Читаю лекцію в Кричківській школі, що на Івано-Франківщині. Після лекції попросив директора школи дати мені списки учасників УПА. І хто б міг подумати! Директор дає мені списки ястребків. А про учасників УПА у школі зовсім нічого немає. У селі Кричка жив юний герой Івась Рінь. Коли в сусідньому селі Яблуньці його оточили кадебісти, він підірвав себе гранатою, відправивши на той світ і кадебістів. І скільки я не звертався до кричківських вчителів, але й до сьогоднішнього дня не можу довідатись від цих вчителів про легендарного юного героя Івася Ріня. Добре, що про це розповіли мені в Яблуньці свідки цього подвигу. Правда, вони так боялися, що просили мене не згадувати їхніх прізвищ. Я дав слово виконати їхнє прохання. Історію в цій школі вчать за старими радянськими підручниками. То ж яку історію вчать? Правда, це було в 1994 році. Я вислав їм книжки з історії України.


До однієї із шкіл Богородчанського району (Івано-Франківська обл.) я приходив три рази. Але жодного разу мені не дозволили зустрітися з учнями. Чому? Нехай відповість на це запитання дирекція цієї школи.

Читаю лекцію ще в одній школі на Богородчанщині. Учні одинадцятих класів не знають нічого про гетьманів України Івана Виговського, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Павла Полуботка. За 300–500 метрів від школи жили повстанці, які загинули в боях з московськими катами. Я вже не дивуюсь, якщо не знають про цих повстанців діти. Але дивно, що про них не знають і вчителі. То що ж такий вчитель розкаже цікавого своїм учням? Хіба що пояснить теорему Піфагора. За радянської влади як у школу приходив навіть рядовий учасник війни, то в актовому залі школи збирали всіх учнів і вчителів, перед якими виступав цей ветеран. Тоді інакше й не могло бути.

Усе пізнається в порівнянні. Порівняємо і зробимо висновок. У Трускавецькій школі відбулася зустріч з Юрієм Шухевичем – сином генерала УПА Романа Шухевича-“Чупринки“. Про цю зустріч у Трускавці було повідомлено заздалегідь. Скажу кілька слів про Юрія Шухевича. Юрій Шухевич став національною легендою. На його долю випав героїзм особливого виміру. 41 рік із своїх сімдесяти він провів у тюрмі й на засланні. Якщо врахувати, що вперше його як сина „ворога народу“ заарештували в 15 років, а до по-справжньому вільного життя він повернувся аж у 1989 році, то виходить, що все своє свідоме життя він провів у большевицьких катівнях, до яких його кинули ще дитиною, а випустили інвалідом. Але людина власне тому має образ і подобу Божу, що, крім фізичної, виступає ще у двох іпостасях — духовній та інтелектуальній.

Інтелектуальний потенціал Юрія Шухевича надзвичайно високий. Він чудово знає політику Бісмарка, Черчіля, де Голя, Аденауера, генералісимуса Франко, до дрібниць знає стратегію і тактику змагань Мазепи, Коновальця, Бандери за українську державу, добре орієнтується у вітчизняній та світовій історії, розуміється на літературі, музиці. А духовно цей чоловік твердий як криця.


І ось відбувається зустріч. Зустріч у школі. Кращого й не придумаєш. Сотні учнів, десятки вчителів могли побачити цю легендарну людину, почути її виступ. Я радів, що ця зустріч відбудеться в школі. І ось вона почалася о 14-й годині. Якраз тоді, коли закінчуються уроки. І хто б міг подумати! Ні учнів, ні вчителів на зустрічі не було. Трохи помиляюсь. Було шість учителів та внуки політв’язнів. Чому ні один класний керівник не привів своїх учнів на зустріч з Юрієм Шухевичем? Що зробив для цього директор школи, щоб учні та вчителі побачили і почули цю людину?

Що ви на це скажете, шановні вчителі, шановні мої колеги? Чи будете виправдовуватись? Зголодніли, бідненькі, тому й спішили додому! Адже була вже 14 година. Я вам співчуваю. Прийміть мої „щирі“ співчуття. Більше нічим я вам не можу допомогти.

Який висновок із цього можна зробити? Патріотичне виховання в школі „на висоті“. Тому тут є юні рекетири, які вимагають навіть у своїх однокласників гроші, забирають мобільні телефони.

Не сердьтеся на мене, шановні колеги. Ви можете все спростувати, і мені ще доведеться просити у вас пробачення.

Таких прикладів виховання я можу навести десятки. Але для чого це?

Ще розповім про школу, але вже за межами школи. У квітні в міській раді Трускавця зібрались учні, вчителі, батьки, представники міської влади, журналісти. Нагороджували найкращих учнів трьох трускавецьких шкіл. Це було свято учнів та батьків. Вони й раділи найбільше. Привітав обдарованих учнів і міський голова Лев Грицак. Наприкінці свого виступу він сказав: „Коли я ще вчився, то мене виховували на прикладах Леніна, Павки Корчагіна, Павлика Морозова… А тепер? З кого брати приклад?“

Дайте відповідь Левові Грицаку. Є з кого зараз учням брати приклад чи немає? Я звертаюсь до вчителів. Це ви повинні дати відповідь на запитання. А на чиїх прикладах виховували Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Романа Макомацького? Чи не є вони зараз прикладом для наслідування?



ЮНІ ГЕРОЇ


Дуже мало ми знаємо про юних месників, які разом із своїми батьками та старшими братами боролися проти німецьких фашистів та московських ординців. Скільки таких дітей, яких можна заслужено назвати героями? Таких було сотні. Я зовсім не перебільшую. А чи знаємо ми про них? Скільки книжок надруковано? Я знаю тільки одну прекрасну книжечку „Михайлик“, яку написала вояк УПА Марія Дмитренко. Вона загинула 29 грудня 1948 р. у боротьбі з московськими варварами.

Таких, як Михайлик, багато. То чому не надрукувати про них велику книгу, в якій би розповідалось про десятки таких Михайликів.

Одним з таких героїв є Богдан Цицик. Він народився 1934 р. в селі Солоноватка на Старосамбірщині. У сім’ї було п’ятеро дітей: двоє хлопців і троє дівчаток. Батько Григорій був освіченою людиною. Він займався господарством, знаходив час і для просвітянської діяльності. В сім’ї були газети та книги. Ними користувалися і всі бажаючі односельці. Читав ці книжки і Богдан.

Скоро в сім’ю прийшло велике горе. Богданові виповнилося заледве п’ять років, як у нього померла мама. Батько одружився вдруге. Його дружина не стала мачухою. Вона настільки пригорнулася до дітей, що вони називали її мамою, не відчували її за нерідну. А батькова любов до України, його патріотичні почуття передавалися і Богданові. Він був дуже допитливим, цікавився історією України. Страшні події червня 1941 р. пером не описати. Більшовицький терор набував фатального розмаху. У дитячу свідомість Богдана не вкладалося побачене страшне видовисько того, як більшовицькі кати сотнями кидали невинних людей у соляні шахти. Дитячий страх переплівся з ненавистю до тих, хто зі звірячою жорстокістю убивав беззахисних, приречених на мученицьку смерть простих сільських людей, яких більшовики зганяли до соляних шахт на страту.

І ще одне горе увірвалося до Богданової родини в 1945 році: енкаведисти заарештували його батька. Після тортур у львівських катівнях, батька було відправлено етапом до Білгородської в’язниці в Росію, де з невідомих причин обірвалося його життя.


А Богдан? Він підростав осиротілий, а разом з ним зростала в його свідомості ненависть до більшовицького мотлоху, що глумився над невинним людом та знищив його тата – справного селянина, доброго господаря і батька багатодітної сім’ї. Помститися за батька, помститися за тих невинних, що просилися, складаючи на грудях руки: „Я не винна, у мене маленькі діточки, пощадіть, Бога ради. Невже у ваших грудях нема серця або не знаєте, що таке мама дітям“. І яка відповідь? Більшовик відповів по-сталінськи. Він прикладом з усієї сили ударив жінку в обличчя. Нещасна мати й не зойкнула, падаючи до глибокої шахти. Помститися більшовицьким зайдам за будь-яку ціну. Як це зробити? Треба мати зброю. Ця думка вже не покидала Богдана. Тому він спочатку добув револьвер з набоями. Маючи зброю, почав підготовку до помсти.

На початку 1949 р. в центрі Добромиля, за кільканадцять метрів від будинку міліції, Богдан перестрів начальника райвійськкомату майора Бугайова з його дружиною. Миттю вихопив з-за пазухи револьвер, впритул вистрелив у майора. Постріл був влучним, і Бугайов, колишній командир каральної групи НКВД, більшовицький кат, сконав на місці. Сам же Богдан безслідно зник. У тому ж 1949 р. він закінчив 6 клас і пішов вчитися на курси трактористів у село Підгірці Рудківського району на Львівщині. Але і тут Богдана не покидала думка про пошуки способів помсти більшовикам за батька, за його сирітську долю, за невинно убієнних, за страх і голод, завезений більшовиками до Богданової оселі, до кожної української родини. 1950 р. Богдан знову приїхав до Добромиля. Він безстрашно вистежував енкаведистів на вулицях міста. Одного дня лютий кат майор НКВД Скородєлов ішов з дружиною в будинок культури на виставу. Це вже після робочого катівського дня. Назустріч йому йшов хлопчина. Це був Богдан. Він пострілами з револьвера вбив Скородєлова. Сам знову зник.

З цього часу Богдан був змушений перебувати у підпіллі. Повстанців на той час у районі вже майже не було. Вони погинули в жорстоких боях з більшовицькими бандами. Але Богданові вдається знайти двох друзів і продовжити боротьбу. Трійка молодих месників проіснувала недовго. У 1951 р. їх було зраджено. Друзі гинуть. Богданові вдалося врятуватися. Він добирається додому. Переночував, а вранці, написавши на дверях „Або здобути, або вдома не бути!!!“, забрав свої речі і пішов. Вдома відчували, що Богдан задумав щось нове, але втримати, відговорити його було неможливо. Він пішов у село Конів, недалеко від Добромиля, щоб розквитатися із зрадником. Але тут на нього неначе чекали. Богдан потрапив у енкаведистську пастку. Діватися було нікуди. Він босим вискочив із явочної квартири і побіг до лісу. Біг по замерзлій землі. Болю зовсім не відчував. „Хоч би добігти до цього лісу“,– думав Богдан. А енкаведисти хотіли спіймати його живим. Вони були впевнені, що босий по примерзлій землі хлопчина далеко не втече. Тому енкаведисти гналися за ним, але не стріляли. Та коли побачили, що віддаль щораз збільшується і втікач добігає до лісу, лише тоді ординці випустили кулеметну чергу, після якої Богдан упав. Кулі попали у живіт.


Непритомного хлопця привезли в Добромильську лікарню. Лікарям було наказано будь-що врятувати хлопцеві життя. Енкаведисти розраховували з живого Богдана вибити на допитах зізнання. Операція пройшла вдало. Черговий лікар не відходив дні і ночі від пораненого. І коли, нарешті, Богдан опритомнів, то перше його запитання було, чи буде жити. Лікар відповів ствердно.

Довідавшись про це, що Богдана поранено, до нього в лікарню приїхала мама. Побачивши заплакані очі матері, він намагався заспокоїти її. Але після цього сказав, що буде вмирати. „Повстанці живими не здаються“,– говорив він матері.

Богдан добре знав, які страшні більшовицькі тортури чекають на нього після одужання. Його й тепер кожного дня прямо в лікарні мучать допитами. „Мене й так чекає смерть“,– думав Богдан.– То краще її самому собі заподіяти“.

Але як це зробити? І Богдан придумав. Вночі він зірвав з себе бинти. Тоді почав розривати рану. Шовкові нитки були міцні, їх не можна було розірвати. Він рвав живе тіло. Весь час сам до себе шептав: „Щоб тільки не закричати! Боже, допоможи мені перемогти біль!“ Богдан тільки стогнав. Боявся, щоб цього стогону не почув під дверима охоронець. Ще бачив, як зафонтанувала кров. Більше нічого не чув і не бачив.

Вранці до лікарні прийшов капітан, який допитував хлопця. Він спитав охоронця: „Як там Богдан?“. „Серед ночі стогнав, а потім затих. Зараз спить“,– відповів охоронець. Зайшли в палату і вжахнулися. Ліжко в крові. Рана розірвана, а Богдан лежить мертвий. Капітан, який в майбутньому мав катувати Богдана, тепер перед ним скинув шапку. „Герой! Справжній герой цей хлопець“,– сказав до охоронця.

Цей останній вчинок Богдана ніяк інакше, як геройським, не назвеш. Адже яку силу волі мусів мати хлопець, щоб у такий спосіб піти із життя. Правда, у Богдана іншого виходу не було.

Оскаженілі енкаведисти з нетерпінням чекали того моменту, коли разом із жилами витягнуть з Богдана зізнання. Все одно більшовицькі кати не помилували б. Та ж Богдан вбив двох душогубів, а більшовики такого не прощали. Але не дочекались помститись юному героєві: він своєю смертю їх перехитрив.


В СРСР десятки років найбільшим юним „героєм“ був Павлик Морозов. Сотні шкіл, вулиць, колгоспів носили його ім’я. За що? А за те, що він зрадив рідного батька і видав його на страту. Ось яких героїв виховувала радянська влада! Зрадник – і герой. А Богдан за страченого більшовиками батька відважився майже на неможливе. Відвага перемогла страх, а любов до України і ненависть до більшовицької голоти дали сили юному месникові звершити подвиг, про який має знати все українське юнацтво. А поки що 26 жовтня 1993 р. ім’я Богдана Цицика присвоєно Солоноватській школі Старосамбірського району. І це все. Чи знають хоч на Львівщині про подвиг Богдана Цицика? Мабуть, не знають.

У пошуках матеріалів про Богдана Цицика я відвідав голову КУНу м. Добромиля пані Марію Прокопець. Зустріч відбулася у неї вдома. Вона й розповіла героїчну історію Богдана Цицика.

Андрусяк Дмитро народився в с. Старуня Богородчанського району тепер Івано-Франківської області. Він бачив, що робили більшовицькі орди в Старуні. Тому й ненавидів більшовиків. У грудні 1945 р. Дмитро був на варті. Слідкував, щоб облавники несподівано не зайшли в село. І ось побачив, що до Старуні направляються новітні ординці. До речі, на село колись часто нападали татари. Навіть одна місцевість у Старуні називається Перебій. Тут старунці перебили татар.

Коли Дмитро побачив більшовиків, він кілька разів ударив по рейці. Це був сигнал тривоги. Після цього побіг у бік сусіднього села Монастирчани. Коли Дмитро опинився серед відкритого поля, він побачив, що з протилежного боку йдуть енкаведисти. Припав до землі. Але Дмитра побачили. До нього підбігли вороги. І в цей час вибухає граната. Дмитро гине разом з більшовиками. Недавно Дмитрова сестра Марія посвятила хрест пам’яті брата.

Івась Рінь народився в с. Кричка Богородчанського району на Івано-Франківщині. Боровся проти більшовиків разом з рідним батьком. Одного дня 1946 р. Івась перебував у сусідньому селі Яблунька. Проходячи вулицею, несподівано побачив перед собою енкаведистів. Повернувся назад, але й там були вони. Забіг до першої хати і сказав господарям: „Втікайте з хати, бо зараз сюди прийдуть більшовики!“ Господарі вийшли. А на подвір’я увірвались непрошені гості. Вони бачили, куди забіг Івась. „Вихаді, бандіт. Здавайсь, щенок!“ – горланили справжні бандити. Івась не спішив виходити з хати. Тоді до хати зайшла частина облавників. І в цей час хату струсонуло від вибуху гранати. З хати виносили юного героя Івася і ненависних нападників. У 1946 р. вийшла книжечка про юного героя Івася. Книжечка називалася „Горда душа“. Добре було б перевидати цю книжечку. Він заслужив того, щоб про нього читали хлопці і дівчата не тільки Крички, а й всієї України.



БРЕХУНИ


Брехун – це професія комуніста. Як шила в мішку не заховаєш, так само не можна заховати й брехню.

Я почну з Леніна. То був перший дипломований брехун радянської влади. „Земля – селянам!“ – горланив на весь світ Ленін. І селяни повірили. А що з цього вийшло? Селян пограбували. У них насильно забрали останній клаптик власної землі. І ще до минулого року ця земля залишалася в колгоспній неволі. Сьогоднішні симоненки, мойсеєнки, марченки, вітренки у Верховній Раді України все робили для того, щоб колись пограбовану землю не приватизували селяни. Комуністам легко було грабувати поневолену колгоспну землю. Та урвалося. Тепер селяни не дозволять себе грабувати.

Комуністи обіцяли колгоспний рай. І деякою мірою не помилились. У 1933 та в 1947 роках понад 10 мільйонів українців опинилися в раю, але не на цьому, а на тому світі.

Таких прикладів комуністичної брехні не сотні, а тисячі. Я знову повернуся до теми про вчителів. Комуністи „переконливо“ вели і далі ведуть мову про те, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали зі Східної України. Наведу зовсім протилежні приклади. У моєму рідному селі Старуня, що на Івано-Франківщині, таких учителів було 15. І бандерівці ні одного з них не вбили. Та комуністи ніколи не здаються. Не здаються навіть у безвихідній ситуації. І один з них, який назвав себе Миколою Далеким, зараз говорить: „Те, що в Старуні бандерівці не вбили жодного вчителя, освітянам просто пощастило“. Яка „розумна“ відповідь! Я захоплююсь вашим розумом, товаришу Далекий!

Та перейдемо зі Старуні в Трускавець – місто, де зараз я проживаю. І в Трускавці були вчителі із Східної України. Кого з них убили бандерівці? Мабуть, і їм пощастило, товаришу Далекий? У Трускавці працювала вчителькою із Східної України Катя Юдіна. Вона була не тільки вчителькою, а й сексотом. Бандерівці знали про це. Але навіть Катю Юдіну не вбили, а тільки попередили. Прочитайте статтю на таку ж саму тему „Як я воював з бандерівцями“. Ця стаття була надрукована в газеті „Франкова криниця“, у стрийській газеті „Заграва“, у газеті „Дзвін Севастополя“, а також у книжці Юрія Борця „За Україну, за її волю“.


А ось енкаведисти вбивали і переслідували вчителів як прибулих із Східної України, так і місцевих. Конкретні факти не заперечиш. Адже не буде Далекий і тут викручуватись? Правда на комуністів навіть факти не діють. Так, у Трускавці був учитель історії зі Східної України Олексій Масюткін. Він мешкав на квартирі у Василя Бурика. Енкаведисти по-ординськи напали на хату Бурика. І ці московські ординці жорстоко побили вчителя Олексія Масюткіна. Не бандерівці, а енкаведисти. Був убитий енкаведистами місцевий учитель Роман Стеців. Він навіть не був в УПА. То за що його вбили?

Переслідувались енкаведистами й інші трускавецькі вчителі. Переслідували Стефанію Божик, Дарію Бурик. А вчителя Михайла Мендзата директор школи № 1 Дмитро Луцик звільнив з роботи за кілька днів до закінчення навчального року.

А скільки вчителів було вбито під виглядом бандерівців! Таких випадків сотні. Я не буду всіх їх перелічувати. Згадаю банду КГБ на чолі з Небелюком у Делятині, що на Івано-Франківщині. Ця банда діяла під видом бандерівців. Десятки жертв на рахунку цих провокаторів.

Не можна забути село Велику Тур’ю Долинського району Івано-Франківської області. У це село приїхала зі Східної України сім’я Божовських. Це Іван Божовський, його дружина Софія та син Володимир. Всі вони були вчителями. А на Долинщині діяла банда кагебістів під виглядом бандерівців. На чолі цієї банди був офіцер НКВД Галайда. Цей провокатор замордував всю сім’ю Божовських, називаючи їх заїжджими совітами. І це не поодинокі випадки. Ось хто вбивав учителів. Ці жертви, комуністе Далекий, ви дуже щедро приписуєте бандерівцям. І так переконливо стверджуєте: „Бандерівці вбивали вчителів!“. Чиїми руками, наклепнику Далекий? Скільки тих учителів, прізвища яких ви назвали в своєму листі до мене, вбили не бандерівці, а ординці з КГБ? Ви й користувались тільки архівами КГБ. А ви відвідайте особисто ті села, які назвали в листі. І переконаєтесь у брехні архівів.

Стала брехачкою і львівська комуністична газета „Вільна Україна“. Який цинізм: „Вільна Україна“! На сторінках цієї газети була надрукована стаття „Увічнюють пам’ять убивці“. Мова йде про легендарного національного героя з Трускавця Романа Макомацького. Це йому трускавчани спорудили пам’ятник. І ця антиукраїнська газета „Вільна Україна“ називає Романа Макомацького вбивцею. Автором цієї статті названо Степана Дурибабу. Він називає Романа Макомацького вбивцею свого батька. І треба ж так забрехатися! Адже Степан Дурибаба цієї статті зовсім не писав. Про це є його власна заява. На газету подано до суду. Львівський суд підтвердив брехню „Вільної України“. А батька Степана Дурибаби вбили самі енкаведисти, підло приписавши це вбивство Романові Макомацькому. Це вже вироблений стиль комуністів – безсоромно брехати.


У цій статті ще є один наклеп. Передаю фрагмент без змін: „Коли енкаведисти знешкодили Романа Макомацького, у нього було вилучено записник з переліком 47 чоловік, яких він власноручно позбавив життя, серед них значився і мій батько“. Мова йде про батька Степана Дурибаби.

Яка ж нахабна брехня! Де цей список? Де ці прізвища? Не сумніваюсь, що газета „Вільна Україна“ надрукувала б прізвища жертв Романа Макомацького із списку, якби вона тільки цей список мала.

А тепер газета „Вільна Україна“ змушена спростувати цю явну брехню. Це рішення Львівського суду, яке необхідно виконати.

Але газета „Вільна Україна“ не тільки брехунка, але ще й нахаба. Вона не хоче надрукувати спростування. Й до цього часу „Вільна Україна“ не виконала рішення суду. То як заставити брехуна спростувати його брехню?

На брехні ви їдете, нешановні далекі й недалекі, „Вільна Україно“, брехнею й поганяєте. І далі від смітника брехнею не заїдете. Щасти вам у цьому, брехуни.


МАТИ ВСЕ ПРОСТИТЬ.

(ЛИСТ ДО БОРИСА ОЛІЙНИКА)


Не можу точно згадати, коли саме Борис Олійник увійшов у моє життя. Це було несподівано. Так несподівано ввійшов поет і в українську літературу. Кожного року в школі я проводив літературні вечори, присвячені Борисові Олійнику. Чим мене так захопив поет? Він писав про Матір. Адже немає нічого святішого від матері. Це і рідна мати, це і мати Україна! Борис Олійник звеличував Матір у своїх поезіях. Збірка його поезій „Сива ластівка“ зворушувала і далі зворушує читачів.

Боляче втратити людину, яка разом зі святим образом Матері ввійшла в твоє життя. Борис Олійник несподівано увірвався в моє життя, несподівано я його і втратив. Та не тільки я втратив поета. Зовсім не перебільшу, коли скажу, що таких є мільйони. Серед них навіть і ті, які ще до сьогоднішнього дня зовсім нічого не


следующая страница >>