litceysel.ru
добавить свой файл
1 2 3


О.К. Мелещенко,

д.філол.н., проф.,

Б.І. Черняков,

д.філол.н., проф.


УДК 070 (410.1) : 016


Журналістика Франції


Поява друкованої періодики у Франції, як і в усій Європі, пов’язана з винаходом книгодрукування, яке стало не просто звичайним прискоренням тиражування книжкової продукції, а зміною способу життя й мислення європейців. Друковане слово зробило насущною потребою поширення грамотності, що викликало революцію в освіті та змінило соціальну структуру суспільства. Друковане слово стало першим засобом масової інформації для тодішнього спільноти, тому що доступ до знань отримали й ті, хто не належав до церковної чи світської еліти. Якщо до винайдення друкарського верстата Й. Гутенбергом (1445 – 1450 рр.) в Європі функціонувало близько 30 тис. книг, то до 1500 р. їхня кількість зросла до 9 млн.

Перша друкарня у Парижі, як і перша книга, видрукована в ній, з’явилися 1470 р. Слід зазначити, що хоча потреба в одержанні оперативної інформації була високою, однак процес виникнення друкованих періодичних видань розтягнувся більш ніж на півтора сторіччя. Перші газети були рукописними, залишаючись такими протягом усього ХVІ ст., й існували паралельно з друкованими і в ХVІІ ст.

Ускладнення економічного та політичного життя Європи наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст., розширення торговельних і культурних контактів між європейськими країнами вимагали створення нової системи обміну інформацією. Налагоджені морські та сухопутні комунікації, інтенсивне використання річкових систем, будівництва каналів створили умови для відносно швидкої передачі новин з одного регіону в інший. У ХVІ – ХVІІ ст. у багатьох країнах Європи з’явилися державні поштові служби, що прискорили процес обміну інформацією. Від щорічників до щотижневиків – через таку періодичність пройшли практично всі перші друковані газети.

Літочислення французької газетної преси ведеться з початку XVII ст., коли з’явилися “La Gazette Francaise” (“Французька газета”, 1604 – 1914), яка ще не мала періодичності як такої, і “Le Mercure Francaise” (“Французький Меркурій”, 1611 – 1644) – щорічник. Перші друковані газети часто змінювали свою назву, місце видання та прізвище редактора-видавця зазвичай не вказувались. Розташування новинного матеріалу залежало не від ступеня важливості самої події, що описувалась, а від дня надходження цієї інформації. Самі новини практично не коментувалися й подавались без усяких рубрик, політичні події перемежовувалися з далеко не завжди достовірними сенсаціями.


До 1630 р. щотижневі газети з’явились уже в 30 містах Європи. Швидке поширення друкованих періодичних видань пояснювалось зрослим рівнем друкарської справи, зростанням міст і збільшенням попиту на різну інформацію з боку міського населення – основним споживачем цього типу друкованої продукції.

Однак процес появи перших газет у ряді країн стримувався суворими цензурними порядками, що регулювали виникнення друкованої продукції. Повсюдне запровадження інституту попередньої цензури, який з’явився майже відразу після винаходу книгодрукування, стало реакцією держави на непідконтрольне розповсюдження ідей, думок та інформації.

Так, у Франції закон 1561 р. зобов’язував лупцювати поширювачів й авторів “наклепницьких” листків і памфлетів. У випадку повторного порушення закону винні каралися смертною карою.

У 1629 р. Людовик ХІІІ підтвердив чинність попередньої цензури. Згідно з її вимогами, “ніщо не могло бути надруковано” без санкції поліції та цензора, категорично заборонялася друкована продукція, “ворожа релігії, королю, державі, чистоті моралі, честі й репутації приватних осіб”.

Спочатку офіційна преса Франції була представлена “Le Mercure Francaise” – політичним і літературним виданням, заснованим Жаном Рішаром. Ставши першим міністром Франції у 1624 р., кардинал Рішельє прибрав до рук це видання, поставивши редактором-видавцем падре Жозефа. Діючи за кулісами великої політики та виконуючи делікатні доручення свого патрона, падре Жозеф користувався при дворі не меншим впливом, ніж кардинал Рішельє – фактичний керівник країни. З огляду на таку роль падре Жозефа сучасники уже тоді придумали йому прізвисько, що пережило віки, – “сірий кардинал”.

Але малотиражний “Le Mercure Francaise”, що виходив у світ один раз на рік, не відповідав політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.

Рішельє звернув увагу на Теофраста Ренодо, який добре зарекомендував себе вдалою журналістською роботою у “Le Mercure Francaise”. Саме Теофрасту Ренодо належало створити першу національну французьку газету. Перший номер нової офіційної французької газети побачив світ 30 травня 1631 р. Її назву – “La Gazette” (“Газета”) – дослідники міжнародної журналістики пояснюють усе тією ж назвою дрібної срібної монети (gazzetta), яку платили венеціанці в ХVІ ст. за кожне рукописне оголошення або новину. З легкої руки Теофраста Ренодо слово “газета” увійшло до багатьох європейських мов.


“La Gazette” виходила один раз на тиждень на 4 сторінках. Перший номер містив новини (в основному двотижневої давнини) із Рима, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатичні відомості. Наклад “La Gazette” перших років видання не перевищував 1200 прим., зберігалася суцільна пагінація випусків, а після закінчення року видавався “Річний збірник “La Gazette”.

“La Gazette” сприймалася як друкований орган уряду, і з 1762 р. почала виходити як офіційне видання під назвою “La Gazette Francaise” (“Французька газета”), проіснувавши загалом до 1944 р. За допомогою “La Gazette” Рішельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що державі потрібна лише та інформація і тільки в тому висвітленні, які вигідні урядові й відповідають інтересам його політики. Як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн підлягали найретельнішій обробці. Кардинал не лише сам дописував у “La Gazette” (анонімно), а й залучив до “журналістики” самого Людовика ХІІІ.

За багатотемністю інформації, літературним рівнем, регулярністю і тривалістю видання щотижнева “La Gazette” вважається кращою серед друкованої преси ХVІІ ст.

Умови виникнення перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням у ХVІІ ст. інтелектуального середовища, яке увійшло в історію під назвою “La Republique des Lettres” (“Республіка листувальників”). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських просвітників, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне “братство літераторів”, об’єднаних завданням пошуку істини в “невидимі коледжі”, вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени “La Republique des Lettres” потребували наукового листування, без якого важко уявити духовне життя Європи цього періоду. Листування це було іншого гатунку, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя чи Ренесансу. Справа в тому, що кожний, хто прагнув знання, повинен був орієнтуватися тепер не на засновника того чи іншого вчення та його інтерпретаторів (тобто не на готове знання), а на самого себе та своїх однодумців, які б усі разом брали рівну участь у формуванні нового знання. Почали створюватися наукові товариства, здатні до залучення та акумулювання коштів на видання (у тому числі і періодичні).


Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило до комунікації велику кількість учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання було незміримо вищими.

Перший європейський журнал – “Le Journal des Savants” (“Щоденник учених”, 1665 – 1828) було створено за ініціативою французького міністра фінансів Жана-Батиста Кольбера, котрого часто порівнюють із кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б висвітлювало наукові, критичні та літературні проблеми, що стояли перед інтелектуальною елітою Європи.

“Le Journal des Savants” побачив світ у Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора та видавця було запрошено радника парламенту Дені де Салло. Журнал виходив спочатку щотижня, потім раз на два тижні на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити прогалину в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, у плідних дискусіях. Матеріали мали жанрову форму листів. Журнал було орієнтовано на наукову полеміку, на “провокації” диспуту. У виданні журналу Дені де Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль та Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло до рук абата Жана Галлуа, професора грецької мови, котрий залишався на посаді редактора до 1674 р.

На початку ХVІІІ ст. слово “журнал” (щоденник) розумілось як періодичний твір, який, з’являючись регулярно через певний час, повідомляє про нові чи знову перевидані книги, розкриває їхній зміст або сповіщує про відкриття у науці; коротше кажучи, твір, у якому хтось висвітлює все, що щодня відбувається в “La Republique des Lettres”.

Цензурні переслідування, що мали місце у більшості держав Старого Світу, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань у Голландії. Впливовий французький філософ-скептик П’єр Бейль, котрий емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, розпочав друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання “Nouvelles de la Republique des Lettres” (“Новини літературної республіки”). У передмові до першого номера П. Бейль писав, що “ми вільні від нерозумної пристрасності. Ми виступатимемо швидше у ролі доповідача, аніж у ролі судді, і ми наведемо уривки з книг, спрямованих проти нас, так само сумлінно, як і книг, що виступають за нас”. Видання Бейля мало широкий резонанс, ствердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах. У Франції розповсюдження “Nouvelles de la Republique des Lettres” було заборонено. У журналі Бейля містилися рецензії на книги з питань філософії, богослів’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характеру. Але навіть у терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привів до того, що незалежний редактор позбувся місця професора історії та філософії в Роттердамському університеті.


Нападки недоброзичливців і проблеми зі здоров’ям змусили Бейля через три роки припинити видання. Згодом Бонаж де Боваль продовжив справу Бейля, переіменувавши журнал на “Histoire des ouvrages des savants” (“Історичні твори учених”, або “Літопис творінь учених”). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.

У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, здійснив в Амстердамі видання журналу “Bibliotheque universelle et historique” (“Загальна історична бібліотека”). Цей журнал проіснував п’ять років і прославився тим, що уже в перших номерах Леклерк опублікував великі фрагменти фундаментальної праці Джона Локка “Дослід про людський розум”, викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть початок від періодичного видання “Le Mercure Galant” (“Галантний Меркурій”), заснованого в 1672 р. Королівський “привілей” на видання цього журналу отримав популярний на той час драматург і полеміст Жан Донно де Візе, літературний противник Мольєра. У перші роки “Le Mercure Galant” виходив нерегулярно, однак з 1677 р. де Візе зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом у читачів користувався розділ світської хроніки. Містилися невеликі віршовані твори.

Під рубрикою “Листи до Мадам” де Візе публікував останні новини королівського двору та паризького бомонду. Розрахунок де Візе був правильний. Розмови та плітки салонів і двірського середовища ставали відомими широкому колові читачів, що цікавилися інфрмацією такого роду.

Реакція сучасників на це періодичне видання була неоднозначною. Жана де Лабрюйєр вважав, що “Le Mercure Galant” “стоїть нижче цілковитого нікчемства; втім, таких видань у нас чимало. Той, хто примудряється нажити статок на поганій книзі, такою ж мірою при своєму розумі, якою нерозумний той, хто її купує; однак, знаючи смак публіки, важко часом не підсунути їй якої-небудь дурниці”.

Варто відзначити, що в 1696 р. у “Le Mercure Galant” з’явилася чудова казка Шарля Перро “Спляча красуня”, яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов’язувати своє ім’я з твором, написаним (згідно з канонами класицизму) у “низькому жанрі”.


У подальшому королівський привілей на видання журналу “Le Mercure Galant” перейшов до рук Шарля Дюфрені, котрий поєднував у собі багато талантів – драматурга, поета, музики, маляра, романіста, журналіста й комерсанта. Згодом тижневик змінив назву на “Le Mercure de France” і видавався до 1830 р.

Дюфрені увійшов в історію французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких часописів. Він уперше застосував прийом показу французької дійсності очима чужинця, такого собі мешканця Сіаму, котрий випадково потрапив у Париж (“Серйозні та комічні розваги сіамця”, 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з мораллю й побутом тодішнього європейського життя, постійно потрапляє у комічні та безглузді ситуації, які в свою чергу привертають увагу читачів на непривабливі сторони повсякденного життя.

Прийом, використаний Дюфрені, став дуже популярним у публіцистиці епохи Просвітництва. Шарль Монтеск’є використав його у “Перських листах”, Олівер Голдсміт – у “Громадянині світу, або Листах китайського філософа, котрий проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході”, І.А. Крилов – у “Пошті духів” тощо.

У ХVІІІ ст. Європа зробила рішучий крок до переходу до нових економічних, соціально-політичних та ідеологічних форм. Абсолютистські режими почали змінятися демократичними. Феодальні економічні відносини поступалися місцем капіталістичним, у науці та філософії стверджувався раціоналізм, у політичному та релігійному житті – принципи толерантності (одержали філософське, юридичне оформлення концепції “природних прав людини” й демократії). Окреслені явища торували собі шлях надзвичайно важко: ХVІІІ ст. – епоха кривавих революційних потрясінь та війн за незалежність.

Соціально-економічні та політичні досягнення були пов’язані з рухом у духовній сфері, який сам собі дав назву “Просвітництво”. “Просвітництво за допомогою світла розуму” – таке було гасло прогресивних сил Європи.

Просвітництво збіглося зі становленням й розквітом журнальної періодики, і в цьому збігові є своя закономірність. У період, коли володарями думок були філософи й письменники, роль друкованого слова у формуванні громадської думки зросла багаторазово. Цей період іноді називають епохою персонального журналізму – практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий проводив свою ідеологічну політику. Письменники й філософи часто створювали журнали для пропаганди власних поглядів. Журнали, як концептуальні періодичні видання, стали одним з основних комунікаційних каналів для поширення просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.


Початок європейського Просвітництва пов’язаний з ідеями англійських деїстів та філософів кінця ХVІІ ст. Прийняття у 1689 р. “Білля про права” (цей документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало знаменною подією не лише для Англії, а й для усієї Європи, тому що в “Біллі про права” була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави. Висловлене Локком (у роботі “Про цивільне правління”, 1690) положення про те, що “ми народжуємось вільними, так само, як ми народжуємось і розумними”, для багатьох звучало справжнім одкровенням. Вольтер писав, що Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму, як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла. Багато французьких просвітників (Монтеск’є, Вольтер, Прево) вирушили до Англії, щоб на місці ознайомитися з тим, що здалося їм найпередовішим і плідним у галузі культури, ідеології та державного устрою.

Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства за допомогою пізнавальних і розважальних публікацій. Тому мова просвітницьких видань вирізнялася простотою та ясністю, щоб бути зрозумілою й дохідливою максимально більшій кількості читачів.

У Франції ці ідеї були реалізовані П’єром де Шамбленом де Маріво та абатом Прево. П. де Маріво видавав перший в історії країни приватний щомісячний журнал “Le Spectateur Francaise” (“Французький глядач”, 1722 – 1723), пізніше журнали “L’Indigent philosophe” (“Незаможний філософ”, 1728) та “Le Cabinet du philosophe” (“Кабінет філософа”, 1734). Творчість П. де Маріво користувалася великим успіхом як на батьківщині, так і в Європі: вишукано-метафорична, повна неологізмів мова його журналів одержала назву “маріводаж”.

Антуан Франсуа Прево, більш відомий під іменем абата Прево, творця знаменитого роману “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”, також здійснив внесок у розвиток французької журналістики. Змушений з 1728 по 1734 рр. переховуватися то в Англії, то в Голландії, Прево познайомився з методами та прийомами англійської журналістики. У 1733 р. Прево в Лондоні заснував за зразком “The Spectator” щотижневий журнал “Le Pour et le Contre” (“За і проти”, 1733 – 1740). Журнал, який створювався в Англії, але поширювався в Парижі, став помітним явищем у журналістському світі Франції. Заголовок журналу Прево маніфестував прихильність до об’єктивності. Достовірність і надійність інформації, якість критичних виступів викликали довіру. Сам Вольтер добивався того, щоб рецензії на його твори вміщувались у журналі абата Прево.


У цілому в Європі ХVІІІ ст. щодо періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження, і, якщо навіть у ліберальній Англії свободу преси доводилось виборювати у досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції, стан справ був набагато гірший, оскільки журналісти в цій країні зазнавали позасудових переслідувань. У дореволюційній Франції цензурна заборона носила “драконівський” характер – одна з королівських декларацій (1757) оголошувала смертну кару “усім, кого буде викрито у написанні й друкуванні творів, що містять у собі нападки на релігію чи які схиляють до збурення умів, ображають королівську владу та руйнують чи порушують порядок й спокій держави”.

Цензурних переслідувань зазнала знаменита “Journal encyclopedique” (“Енциклопедична газета”, Льєж, 1756 – 1759; Буйон, 1760 – 1773) Дені Дідро та Жана Д’Аламбера. У 1759 р. генеральний прокурор Франції оголосив це видання державною змовою, націленою на підрив суспільного ладу та знищення релігії. Загалом у період з 1711 по 1775 рр. цензурна заборона торкнулася 364 творів, причому після 1770 р. основних переслідувань зазнали книги, брошури та памфлети політичного змісту. Збільшилася й кількість “королівських цензорів” – якщо в 1742 р. їхня кількість становила 78, то до 1774 р. ця цифра зросла до 119.

Недаремно перша французька щоденна газета “Le Journal de Paris” (“Паризька газета”) з’явилася лише в 1777 р. – на сімдесят п’ять років пізніше, ніж в Англії та Росії, і майже на 130 років пізніше, ніж у Німеччині (виходила до 1811 р.).

До Французької революції про незалежну пресу говорити практично не доводилось – вона просто не могла існувати в умовах тотальної попередньої цензури, але просвітницькі ідеї знаходили свій шлях до читацької аудиторії. “Володарями думок” були філософи, а філософія французького Просвітництва була публіцистичною, надихалася ідеєю історичного прогресу та бачила в історії “школу моралі й політики”.

Вчення про політичну свободу, яке розробляв Шарль Луї Монтеск’є й розвивали енциклопедисти, набувало особливого смислу в умовах монархічної держави. У своїй головній праці “Про дух законів” (1748) Монтеск’є поєднував поняття свободи із концепцією розумно встановлених законів. Він писав, що “для громадянина політична свобода є душевний спокій, що грунтується на переконанні в своїй безпеці. Щоб мати цю свободу, необхідне таке правління, при якому один громадянин може не боятися іншого громадянина”. Тому потрібні межі втручання державної влади в справи приватної особи й розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.


Зерна просвітницьких ідей падали на підготовлений грунт – збільшувалася кількість просвітницьких гуртків і салонів, зростала кількість підпільних видань, більше з’являлося сміливих рукописних трактатів. Водночас посилилися репресії влади, усе складніше стало отримувати “королівський привілей” на друковані книги; авторів, видавців, друкарів кидали до в’язниці й засилали на галери – у Венсенському замку чи в Бастілії побували Вольтер і Дідро, Кребійон-молодший і Мармонтель, а також багато інших діячів.

Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики. Як писав Гюстав Лансон, основне “явище цього періоду – народження газетної літератури. Були й раніше газети, але їхня влада починається з революції”.

Проте “справжню” історію французької преси пов’язують з Великою французькою революцією (1789 – 1799), яка стала колискою політичної і революційно-демократичної журналістики, трибуною громадської думки, надбанням народу.

Політична газета народилася у Франції саме в 1789 р., коли практично кожна політична партія усвідомила важливість періодичної преси. Майже всі лідери революції виступали в якості редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен.

Так, Мірабо випускав газети “Les Etats Generals” (“Генеральні штати”) і “La Poste de Province” (“Пошта Прованса”).

Жак П’єр Бріссо – газету “Le Patriot Francaise” (“Французький патріот”).

Каміль Демулен – газети “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”) і “La Vieux Cordelier” (“Старий Кордельєр”).

Жан Поль Марат – газету “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”).

Один з найбільш талановитих журналістів цього періоду, Каміль Демулен, писав у своїй газеті “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”):

“Сьогодні журналісти – громадська влада. Вони викривають, декретують, управляють найдивнішим чином, виправдовуючи чи засуджуючи. Щодня вони піднімаються на трибуну… вони серед тих, чий голос чують 83 департаменти.


За два су можна почути цього оратора. Газети кожного ранку сипляться як манна небесна і… подібно до сонця, щодня виходять освітлювати горизонт”.

Журналістська діяльність Демулена показова для революційної епохи. Він заявив про себе в період так званого “дощу памфлетів” напередодні взяття Бастілії. Його памфлет “Вільна Франція”, який несе на собі печатку риторики Ціцерона, і памфлет “Промова лихтаря”, що малює образ ідеальної республіки, зробили ім’я Демулена популярним серед республіканців.

Це був час гучних гасел і швидко спалахуючих зірок журналістського світу. Так, памфлет [абата] Сійєса “Що таке третій стан?..” (1789) – з історичними словами “що таке третій стан? Ніщо. Чим він має стати? Усім” – зробив безсмертним ім’я автора.

Почавши з памфлета, Демулен пройшов журналістську школу в газетах самого графа Мірабо, одного з кращих ораторів революції. Публіцистика Мірабо вирізнялася логікою – “стислою, сильною, часом софістичною з відтінком відвертості, завжди впевненій у собі і яка схоплювала скрізь головні аргументи та корисні докази”.

Цій залізній логіці і вчився у нього Демулен, ставши видавати власний щотижневик “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”, 1789 – 1791).

На першому етапі Французької революції (травень 1789 – серпень 1792) відбулася подія, що стимулювала життя періодичних видань. Свобода преси 26 серпня 1789 р. була юридично закріплена в “Декларації прав людини й громадянина”, де говорилось, що “вільне повідомлення думок є одним з найдорогоцінніших прав людини; а тому кожний громадянин може вільно говорити, писати й друкувати, лише за умови відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом”. Це ж положення було відображене в Конституції 1791 р. Підсумком стало кількісне зростання періодики – якщо в 1788 р. в усій Франції було 60 періодичних видань (у Парижі 27 газет), то в період з 1789 по 1792 рр. виникло більше 500 газет.


У цей період повернувся до країни з Америки Жан-П’єр Бріссо, котрий став одним з лідерів революційної преси, а його газета “Le Patriot Francaise” (“Патріот Франції”, 1789 – 1793) стала символом нових перетворень. Відомим став Жан-Поль Марат, вустами якого “заговорив четвертий стан”. Марат максимально використав можливості свого друкованого органу “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”, 1789 – 1793) для впливу на громадську думку.

Луї Антуан Сен-Жюст писав: “Преса не мовчить; вона є безпристрасний голос, який лунає безперервно, зриває маску з честолюбця, викрикає його хитрощі, робить його предметом загального осуду; преса – це палаючий погляд, що бачить усі злочини та відтворює їх незмивними фарбами; це зброя як істини, так і брехні. Із пресою справа така ж сама, як і з дуеллю: якщо видати закони, спрямовані проти неї, це будуть погані закони; вони вдарять по злу на великому віддаленні від його джерела”.

Починаючи з 1793 р. Французька революція перейшла у фазу “поїдання власних дітей”. Згідно з одним з нових декретів Конвенту, смертної кари зазнавали автори й видавці всілякого роду творів преси, які висловлювалися за розпуск народного представництва чи на користь відновлення королівської влади. Один за одним піднімалися на ешафот ті, кому ще недавно аплодував Конвент. У період якобинського терору було страчено Бріссо. За ним пішов у небуття видавець дуже популярної газети “Le Pere Duchesne” (“Татко Дюшен”, 1790 – 1794) Жак Рене Ебер, видання якого брати Гонкури вважали “єдиним по-справжньому виразним у революції”. Потім настала черга й Демулена, котрий виступив проти якобинських репресій у своїй новій газеті “La Vieux Cordelier” (“Старий Кордельєр”, 1793 – 1794) і гільйотинованого разом із прибічниками Дантона у квітні 1794 р.

Як образно висловився з цього приводу Сен-Жюст, “ці письменники і ці оратори встановили цензуру, яка була деспотизмом розуму і майже завжди – істини; стіни заговорили, інтриги незабаром стали явними для всіх, носіям чеснот чинили допит, душі плавилися в горнилі”.


Якобинська диктатура не змогла довго протриматись. Її крах 27 липня 1794 р. (9 термідора за революційним календарем) означав кінець преси революційного напрямку. Настав період Директорії (1794 – 1799), встановленої так званою Конституцією ІІІ року (1795), яка виявила по відношенню до періодичної преси не меншу жорстокість, аніж її попередники. Указ Директорії від 16 квітня 1796 р. передбачав смертну кару за виступи в пресі проти не лише режиму Директорії, а й приватної власності; по суті, вважалися однаково злочинними будь-які “конспірації” як за відновлення старої монархії, так і якобинської конституції 1793 р. У 1797 р. було видано указ, що передбачав розстріл кожного, хто зробить спробу відновити королівську владу. У цей період було заарештовано багато письменників, звинувачених у змові проти республіки. Сорок п’ять газетних видавців і редакторів були вислані без усякого суду, а 42 газети закриті. При цьому в Конституції ІІІ року були знову проголошені основні принципи свободи слова й преси.

Революційний генерал Бонапарт, улюблений полководець Директорії, практично без спротиву захопив владу 18 брюмера 1799 р., оголосивши себе першим консулом Франції. Поспіхом складена “Конституція VІІІ року” (1799) заснувала консулат, питання про пресу взагалі обійшла мовчанкою. “Консульський указ про газети”, що вийшов 17 січня 1800 р., призвів до закриття 60 з 73 газет, які видавалися в Парижі, а на міністра поліції було покладено обов’язок стежити, щоб на території Парижа та Сенського департаменту не з’явилося жодної нової газети, а “редактори газети були непідкупної моральності й патріотизму”.

У Бонапарта на початку його правління не було бажання відновити цензуру, але він прагнув поставити під свій контроль усі друковані видання. Чудово розуміючи силу преси, він якось сказав, що “чотири ворожо налаштовані газети небезпечніші за сто тисяч штиків”, і ця його позиція багато в чому пояснює дальший розвиток ситуації з періодикою у Франції.

Переможні війни Бонапарта в Швейцарії та Італії привели його до ідеї оголосити себе прижиттєвим консулом, а в 1804 р. сенат проголосив його імператором французів під ім’ям Наполеона. До Конституції імперії, прийнятої 18 травня 1804 р., були включені чотири статті, покликані гарантувати свободу преси, які насправді практично анулювали цю свободу.

Політична опозиція владі першого консула несподівано була виявлена в сенаті та академії наук, у середовищі людей, котрих називали “ідеологами”. Майже всіх ідеологів (на чолі з Дестютом де Трасі) можна було назвати молодшим поколінням “енциклопедистів”, які зберігали республіканські ідеали. “Ідеологи” знайшли себе в періодичній літературі, створивши зусиллями П’єра Луї Женгене свій друкований орган – журнал “Decade philosophique, litteraire et politique” (“Філософські, літературні та політичні декади”, 1794 – 1807). Цей журнал захищав ліберальні ідеї в епоху Імперії, залишаючись органом духовної опозиції, коли пряме політичне протистояння було практично неможливе. Наполеон вкрай негативно сприйняв діяльність “ідеологів”, і в 1807 р. за височайшим повелінням цей журнал було з’єднано із “Le Journal de L’Empire” (“Газета Імперії”).

Найбільш помітним явищем періоду Імперії слід назвати газету Франсуа Луї Бертена, яка залишила яскравий слід в історії французької журналістики ХІХ ст. Бертен у період Революції співробітничав у таких періодичних виданнях, як “Le Journal Francaise” (“Газета Франції”), “L’Eclair” (“Блискавка”). Його політичним ідеалом була конституційна монархія, у своїх статтях Бертен активно підтримував роялістський рух часів Директорії. У 1797 р. газета “Блискавка” була заборонена, а сам Бертен був змушений переховуватись, щоб уникнути арешту.

У 1800 р. він разом з братом П’єром Луї Бертеном, котрий також був залучений до журналістської і політичної діяльності, придбав “Le Journal des Debates politiques et litteraires” (“Газета дебатів політичних і літературних”, Париж, 1789 – 1942). Видання “Le Journal des Debates politiques et litteraires” було позбавлене можливості відкрито критикувати дії уряду, але ніколи не схилялося до оспівування існуючого режиму, чим придбало незвичайний авторитет. За свою незалежність і ледь приховані роялістські натяки Бертен потрапив на 9 місяців до в’язниці, а потім був висланий до Італії, де подружився з іншим вигнанцем – Франсуа Рене де Шатобріаном.


У 1804 р. Бертен отримав дозвіл повернутися до Франції, але його газета була перейменована на “Le Journal de L’Empire”, і до неї було приставлено спеціального цензора (спочатку ним був Ф’єве), якому видавці повинні були виплачувати величезний гонорар (24 тис. франків щороку).

Газета Бертена цікава не лише своїм протистоянням режимові Наполеона, але й запровадженням нових журналістських форм і жанрів, які в подальшому увійшли в практику усієї європейської журналістики. Йдеться про фейлетон. Самого слова “фейлетон” ще не було у французькій мові ХVІІІ ст., воно з’явилося лише в 1800 р., коли Бертену спала на думку ідея випускати додаткові полоси до свого видання “Le Journal des Debates politiques et litteraires” (feuilleton – листок, листівка).

Потім у 1803 р. він змінив формат газети – подовжив його, і додаткова частина, відокремлена від газети “лінією відрізу” (білим пробілом), стала називатися фейлетоном. У подальшому термін “фейлетон” використовувався у значенні: а) літературного матеріалу “підвалу” газети; б) літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, вміщеного або у “фейлетон” газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). Саме у другому значенні цей термін закріплюється й одержує широке розповсюдження у Франції, потім у Німеччині і в Росії, але сам процес трансформації фейлетону з рубрики в жанр зайняв досить тривалий проміжок часу, остаточно визначившись у жанровому аспекті лише на початку ХХ ст.

У “Le Journal des Debates politiques et litteraires” становлення фейлетону пов’язується з іменем Жюльєна Луї Жоффруа, театрального критика. Жоффруа повернувся після еміграції до Франції в 1800 р. і зайняв місце фейлетоніста-критика “Le Journal des Debates politiques et litteraires”. Смакові пристрасті Жоффруа були доволі одноманітні, але в своїх судженнях він був рішучим і спирався на здоровий глузд. Це імпонувало й привертало увагу тим, що він включав до театральних оглядів політичні натяки.


У рік “великої чистки”, якої зазнала французька журналістика в 1807 р., цензора Ф’єве у бертенівській газеті було замінено на цензора Етьєнна. Але Наполеону і цього здалося мало, і в 1811 р. газета, тираж якої досяг 32 тис. прим., був конфіскований на користь держави, а Бертену було оголошено, що “він уже достатньо збагатився”.

Запровадження усе більш жорстких заходів проти газети “Le Journal des Debates politiques et litteraires”, перейменованої на “Le Journal de L’Empire”, було пов’язано із запровадженням у 1810 р. Наполеоном відразу двох декретів про пресу, які поставили під цілковитий контроль “головного управління справами книгодрукування й книжкової торгівлі” (при міністерстві внутрішніх справ) всю періодичну пресу. За виразом В. Гюго, французька періодика познайомилась із “цензурним кляпом”. Як наслідок жорсткої цензури, фактично до початку 1811 р. у Парижі виходили лише чотири щоденні газети “Le Journal de Paris” (“Паризька газета”), “La Gazette Francaise” (“Французька газета”), “L’Monituer” (“Наставник”) і “Le Journal de L’Empire” (“Газета Імперії”).

Наполеонівська політика по відношенню до преси позначилася і на німецькій журналістиці. Дія французьких декретів про пресу 1810 р. не лише поширювалась на окуповані території Рейнського союзу, а й впливала на сусідні держави. Так, уряд Пруссії заборонив щоденну газету Генріха фон Клейста “Berliner Abendblatter” (“Берлінські вечірні листки”) за політичні коментарі. У самій же Німеччині усім газетам було наказано передруковувати політичні новини тільки з офіційної французької газети “L’Monituer”. В Італії, яка також знаходилася під французькою окупацією, могли діяти лише проурядові видання, типу “Monitore di Roma” (“Римський наставник”), скопійовані з французьких зразків.

Таким чином, у період Консульства (1800 – 1804) та І Імперії (1804 – 1814) не допускалось у принципі існування газет, які не відповідали б “добрим звичаям і принципам уряду” і не виявляли “поваги до громадської угоди, народного суверенітету і до слави французької зброї”, а також до “держав, дружніх Франції”.


Після поразки Наполеона при Ватерлоо до Франції повернулися Бурбони. Період Реставрації (1814 – 1848) “дарував” французам “право публікувати й друкувати їхні думки” в умовах “свободи преси”, проте лише “відповідно до законів, котрі повинні попереджувати й придушувати зловживання “цією свободою”. У 1814 р. Конституційна хартія відновила у Франції свободу слова, яка тут же була перекреслена законом від 21 жовтня 1814 р. Цей закон сильно здушив пресу: він звільнив від попередньої цензури лише твори розміром менше 20 друкованих аркушів; для газет і періодичних видань вимагався спеціальний дозвіл короля тощо. Але навіть ці обмеження порівняно з антижурналістською наполеонівською політикою здавалися послабленнями, і до 1824 р. на 600-тисячне населення Парижу припадало 12 щоденних газет, дозволених владою, загальний разовий тираж яких становив 54 тис. прим. Найбільші з них – “Le Constitutionel” (“Конституціоналіст”) і “Le Journal de Debates” (“Газета дебатів”) мали відповідно 16 і 13 тис. прим. У цілому ж, у період з 1814 до 1830 рр. французький уряд сім разів змінював цензурні правила.

У період Реставрації Бертен повернув собі газету, відновив її колишню назву, зробивши “Le Journal des Debates politiques et litteraires” важливим органом роялістської преси і опорою монархічної влади аж до 1823 р. Однак у цьому році війська Людовика XVІІІ придушили революцію в Іспанії, що викликало гостру політичну боротьбу у Франції та прискорило падіння Бурбонів. На троні Людовика XVІІІ заступив Карл Х, який не бажав засвоювати будь-яких уроків і продовжував ризиковану для монархії політику. За статтю проти Карла Х, яка закінчувалася словами “Нещасна Франція! Нещасний король!”, Бертена було притягнуто до суду, але виправдано. А після відставки Шатобріана з посади міністра газета “Le Journal des Debates politiques et litteraires” перейшла в “конституційну” опозицію і сприяла падінню Бурбонів.

Новий закон про свободу преси від 1827 р. встановлював сувору цензуру та великі штрафи для авторів, видавців і друкарів. В офіційному видання уряду – “La Gazette Francaise” – у статті, яка захищала цей закон, він був названий “законом про справедливість і любов”. Опозиція прийняла цю назву, надавши їй іронічного відтінку. Закон було прийнято палатою депутатів, але уряд, побоюючись, що він буде провалений у палаті перів, у квітні 1827 р. узяло його назад. Натомість французький парламент прийняв фактично цей же закон, щоправда, у дещо “пом’якшеній” редакції.


Проте ця “м’якість” спричинила такі політичні хвилювання, що, побоюючись нової революції, парламент 16 липня 1828 р. прийняв новий закон про пресу, який скасовував встановлені суворі цензурні формальності, високі штрафи для авторів, видавців і друкарів.

У Франції гарантій свободи слова вдалося добитися після подій липня 1830 р., коли було видано п’ять указів, в яких король своєї особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а також запровадив вкрай суворі цензурні правила відносно книг і особливо газет.

За ініціативою редактора газети “La National” (“Національна”) Армана Карреля журналісти оголосили, що не будуть коритися незаконним ордонансам Карла Х і випустили газети без цензурного дозволу. Париж почав будувати барикади. Карл Х поспішив відізвати свої укази, зняв найбільш одіозних міністрів, але було пізно. Тимчасовий уряд, який становили провідні журналісти й депутати, прийняв рішення передати королівську владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претендував на абсолютну владу. Розпочався період Липневої монархії, і була прийнята нова Конституційна хартія, в якій було записано, що “цензура не може бути ніколи відновлена”. Незважаючи на цензурні послаблення, у 1831 – 1832 рр. у Франції було розпочато 411 судових справ проти преси та її діячів. Широко практикувалися ув’язнення журналістів і редакторів, система застав, штемпельних зборів і штрафів (так, газета “La Tribune” – “Трибуна” за сукупністю була засуджена до… 49 років в’язниці і 160 тис. франків штрафу).

На тлі революційних подій сталася важлива комунікаційна інновація у вигляді першого в світі інформаційного агентства. Його заснував у Парижі у 1835 р. Шарль Луї Авас, іспанський перекладач і журналіст. Він і розпочинав свою діяльність у Франції з “бюро перекладів Аваса”. До завдань цього бюро входило оперативне забезпечення перекладів зарубіжної преси для потреб місцевої періодики. У подальшому інформаційне агентство Аваса одержувало новини із зарубіжних газет, а також від широкої мережі власних кореспондентів, продаючи отриману інформацію в паризькі газети, потім у провінційні, а потім і в зарубіжні видання. Для швидкого отримання інформації в період, коли залізниці були ще вкрай повільним засобом повідомлення, а телеграф тільки почав входити у газетну та інформаційну практику, агентство Аваса з успіхом застосовувало голубину пошту. (Агентство існувало до 1940 р.; 1944 р. на його базі засновано агентство Франс Прес).


У Аваса з’явилися два здібних послідовники – Б. Вольф та П.Ю. Рейтер, які слідом за вчителем створили власні інформаційні агентства преси відповідно в Німеччині та в Англії.

Технологічні нововведення у видавничому процесі та запровадження в європейських країнах у широких масштабах початкової освіти стимулювали появу “масових”, недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але великої читацької аудиторії.

Лідером французької “penny press” був Еміль де Жірарден – один з найбільш яскравих журналістів і редакторів Франції ХІХ ст., котрий вловив тенденції розвитку сучасної йому газетно-журнальної періодики. Він починав з випуску журналу мод “La Mode” (“Мода”, 1829 – 1854). Журнал “La Mode” спочатку виходив як суто великосвітський журнал. Незабаром де Жірарден надав йому рис політичного видання, але зберіг розділ мод з картинками із життя вищого світу, враховуючи інтереси реальної читацької аудиторії видання.

Найуспішніший видавничий проект де Жірардена – заснування ним у 1836 р. нової політичної газети “La Presse” (“Преса”), річна передплатна ціна якої (40 франків) була удвічі нижча за інші видання. Де Жірарден вірно розрахував, що за великої кількості передплатників оголошення друкуватимуться в його газеті і плата за них покриє низьку передплатну ціну. Нова газета де Жірардена привернула читачів не тільки низькою передплатною ціною, а й блискучими журналістськими іменами (наприклад, Теофіля Готьє, котрий вів розділ художньо-критичного фейлетону).

Де Жірардену вдалося перетворити свою газету на незалежне видання, і публікації в газеті “La Presse” нерідко викликали роздратування влади. За опубліковані слова “ми знову потрапили під деспотизм шаблі” де Жірарден у 1848 р. був заарештований за розпорядженням генерала Ежена Кавеньяка – голови виконавчої влади, а видання його газети було призупинено. Випущений на свободу після 9-денного одиночного ув’язнення та 11-денного перебування під домашнім арештом де Жірарден помстився Кавеньяку, відчайдушно борячись проти його кандидатури на посаду президента республіки. При цьому він прийняв бік принца Луї-Наполеона. Однак, ставши членом законодавчих зборів, де Жірарден став противником бонапартизму. В якості народного депутата де Жірарден постійно виступав на захист повної свободи преси.


З ім’ям де Жірардена пов’язується і перша поява в європейській періодиці “прихованої реклами”. Виникнення подібної реклами відзначається фахівцями іще в газетах ХVІІІ ст., але подібні повідомлення приватних осіб було легко відрізнити від редакційного тексту, хоча б за місцем публікації в газеті і за спеціальними позначками-маркерами типу N.B. чи P.S. Проте на початку ХІХ ст. стали з’являтися такі повідомлення рекламного характеру, які важко було відрізнити від редакційного тексту. Оскільки до редакційної частини читаюча публіка ставилась з великою увагою та довірою, ніж до відділу оголошень, то такі оголошення для того, хто рекламував, мали велику цінність. Де Жірарден враховував це і брав за рядок повідомлення значно дорожче, ніж за рядок оголошень. Ці повідомлення траплялися двоякого роду: в одних наприкінці замітки, цікавої самої по собі, наводилася фраза чи кілька фраз рекламного характеру, в інших не було навіть натяку на рекламу, хоча фактично уся замітка публікувалася в цілях реклами.

У французькій масовій пресі з’явився і такий цікавий газетний феномен, як “роман-фейлетон”. Його функціонування базувалося на винайденій 1829 р. газетою “Revue de Paris” формули “продовження буде”. Відтак газети почали використовувати великі літературні твори. Приклад в утвердженні белетристичної традиції у французькій пресі подала “Journal de Debat”, яка з 1830 р. публікувала романи Е. Сю, а пізніше – О. Дюма-батька. Такий підхід знайшов продовження у діяльності Луї Верона, журналіста та публіциста, котрий в 1835 р. відмовився від прибуткової посади директора Гран-опера, ставши головним власником газети “Le Constitutionel”. Верон зміг зробити газету популярною, запропонувавши читачеві роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю “Вічний жид”.

Цікаво відзначити, що майже всі романи Ежена Сю (“Агасфер”, “Таємниці Парижа” та ін.), починаючи з 1837 р., публікувалися спочатку як романи-фейлетони. Вони знаходили доступ до читача, який нерідко не брав до того книги в руки, і в свою чергу залучаючи його до газети. Верон знав читацькі смаки і зробив вірну ставку на новий роман Е. Сю.


Під час друкування “Вічного жида” у “Le Constitutionel” кількість передплатників піднялася з 3 тис. до 40 тис., у читальнях вишуковувались черги, неграмотним читали вголос порт’є та сусіди.

Звернення до масового міщанського читача, необхідність протягом ряду місяців тримати його в постійному очікуванні продовження, поспішність самого процесу написання народили характерну для роману-фейлетону техніку: спрощеність психологічних мотивувань, сентиментально-мелодраматичний добір персонажів, складність інтриги при безлічі кульмінаційних пунктів, які подекуди зводили виклад до монтажу розрізнених виразних ситуацій, розтягнутість, зрештою, емоційність і неохайність мови.

Діяльність таких видавців і редакторів, як Верон чи де Жірарден, свідчила про наступ нової ери в журналістиці – ери, в якій основний акцент робитиметься на смаки масового читача.

На зламі 1830 – 40-х рр. посилились реалістичні тенденції в літературі та образотворчому мистецтві, що приходили на зміну романтизмові. Це справляло помітний вплив на формування проблематики і жанрів періодичної преси. Розквітнув “фізіологічний” нарис, одним з батьків якого вважається Брійа-Саварен – автор широко відомого твору “Фізіологія смаку” (1825). Стрімко розвивалися ілюстровані журнали, наприклад, “Magazin Pittoresque”, відбувся синтез творчості художників-публіцистів з нарисовою літературою. Найвищим досягненням цього періоду став дев’ятитомний альманах “Les Francais peiats par eux-memes: Encyclopedie morale du ХІХ siecle” (“Французи у їх власному зображенні: Енциклопедія моралі ХІХ сторіччя”, Париж, 1840 – 1842).

Преса відіграла важливу роль у підготовці так званої європейської “Весни народів” – Лютневої та Червневої революцій 1848 р. У цей період спостерігався широкий розвиток демократичної преси, кількість читачів якої була значно більшою, ніж кількість передплатників, зміцнювався і множився її живий зв’язок з народом і з практикою політичної боротьби. Серед них виділялися республіканські газети “La Reforme” (“Реформа”), “Le Journal Respublicaіne” (“Республіканська газета”), “La Tribune” (“Трибуна”), “La National” (“Національна”), “Les Temps” (“Часи”), особливо щотижневик “La Carricature” (“Карикатура”) і щоденна газета “Le Charivari” (“Суміш”) Шарля Філіпона, “L’Uvinale Carricature” (“Ювенала карикатури”) і “Napoleon Satire” (“Наполеона сатири”), близькі до революційного руху. У лютому-червні 1848 р. журналістика у Франції користувалася майже повною свободою: за кілька тижнів у Парижі виникло 200 нових періодичних видань.


Після придушення Червневої революції у Парижі жорстоких репресій зазнала також преса. Так, 25 червня 1848 р. “тимчасово” були закриті одинадцять газет. Крім того, декретом Установчих зборів від 11 липня 1848 р. відновлювалася скасована у лютому грошова застава для преси. Арешт Еміля де Жірардена, а також питання про закриття 11 газет стали приводом для запиту урядові і дебатів, що розгорнулися слідом за цим. Наприкінці дебатів узяв слово палкий письменник, поет і публіцист Віктор Гюго. Його промову “За свободу преси та проти арешту письменників” Установчі збори не підтримали, і репресії проти преси тривали.

Через два роки, у липні 1950 р., в парламенті обговорювався новий закон про пресу, який підвищував суму грошової застави для газет до 25 тис. франків, відновлював скасований у лютому 1848 р. штемпельний збір (поширивши його при цьому і на брошури політичного змісту), забороняв друкувати політичні, філософські, релігійні статті під псевдонімами тощо. Цей закон завдавав чергового вдару по пресі, фактично ліквідуючи її свободу, проголошену у лютому 1848 р. й записану в конституції Другої республіки (1848 – 1851).

Кількагодинна промова депутата В. Гюго “Свобода преси” була виголошена 9 липня 1850 р., але переважна більшість його колег була настільки налякана “жахом революції”, що прийняла новий закон про пресу. А невдовзі Луї-Бонапарт після кількох невдалих спроб захопити владу здійснив у ніч на 2 грудня 1851 р. державний переворот і утворив режим Другої Імперії (1851 – 1870), ставши імператором Наполеоном ІІІ. Цей період відзначений новими жорсткими хвилями репресивного правління. Віктор Гюго, як і багато інших прибічників демократичної республіки, змушений був відправитись у вигнання, в якому не припиняв політичної боротьби проти узурпатора. Його уїдливі памфлети “Наполеон Малий” та “Історія одного злочину” зробили ім’я публіциста знаменитим не лише на батьківщині, а й в усій Європі.

Слід відзначити, що практично всі письменники та поети, котрі склали славу Франції ХІХ ст., або безпосередньо займалися публіцистикою, або їхні твори були наскрізь сповнені громадянського пафосу. Крім Віктора Гюго, згадаймо творчість Оноре де Бальзака, Олександра Дюма-батька, Жюля Верна, Гюстава Флобера. Гі де Мопассан, приміром, присвятив цілий роман “Любий друже” журналістові, в якому детально описав практику роботи тодішніх редакційних працівників.


Між тим під впливом суспільного та науково-технічного прогресу французька журналістика зазнавала великих змін. Винайдення фотографії (1839) призвело до прискорення розвитку зображальної журналістики, сторінки друкованих газет і журналів стали більш різноманітними та привабливими для читачів. Лише чотири роки знадобилось, аби з’явився журнал “La Illustration” (“Ілюстрація”, 1843), в якому текст посів другорядне місце по відношенню до візуального ряду. Цей тип видання стрімко поширився у світі, але саме Франція та її провідні журнали надовго стали еталонними в ілюструванні преси.

У 1850 р. Луї Ашетт заснував першу в історії Франції монополію з поширення й транспортування періодичної преси. У газеті “Le Constitutionel” у 1851 р. вперше вийшла суцільна шпальта реклами та з’явилася перша рекламна ілюстрація. Агентство Авас з 1856 р. почала використовувати для передачі новин “азбуку Морзе”, а з 1866 р. – постійний зв’язок між Європою та Америкою за допомогою підводного трансатлантичного кабеля.

Свій слід в історії журналістики Франції залишила Паризька Комуна 1871 р. Газети, що стояли на позиціях Комуни, при їхній загальній революційності характеризувались відсутністю єдності думки й слова, переважанням трьох основних політико-ідеологічних тенденцій – прудонізму, бланкізму та неоякобинства.

Тим часом запроваджені Е. де Жірарденом елементи масової культури почали активно виявлятись у другій половині ХІХ ст. У цій французькій пресі особливий акцент робився на описові сенсаційних злочинів. По цьому шляху пішла щоденна французька газета М.П. Мілло – “Le Petit Journal” (“Маленька газета”), заснована в 1861 р. Вона завоювала аудиторію завдяки ставці на моторошні вбивства. Чим жахливішими були описувані злочини, тим стрімкіше зростав тираж, наблизившись у 1869 р. до 470 тис. прим.

Преса швидко засвоїла і прийоми ілюстрованих видань, доповнивши сенсаційність відповідним образотворчим рядом. Той же Мілло на початку 1870-х рр. практично скупив усі паризькі ілюстровані видання, щоб створити першу у Франції щоденну ілюстровану газету з накладом, що наближався до 1 млн. прим. Для порівняння – перша щоденна ілюстрована газета в Англії “Daily Graphic” (“Щоденна графіка”) виникла лише в 1890 р.


Період з 1870 р. до початку Першої світової війни історики французької преси називають “золотим”. Саме цей час відзначений бурхливим розвитком преси, коли газети і журнали стають торговельно-промисловими підприємствами. Загальна кількість французьких періодичних видань лише за 1870 – 1880 рр. збільшилася з 900 до 2500 назв. Всеохоплюючого характеру набуває комерціалізація преси, а в масових газетах з’являється як обов’язковий і важливий компонент “кров на першій полосі”. У 1903 р. газета Жана Дюпюї “Le Petit Parisien” (“Маленький парижанин”) досягла рекордного тиражу в 1,3 млн. прим. і почала виходити з підзаголовком “Найбільший газетний тираж усього світу”. (1918 р. планка цього рекорду досягла більше 3 млн. прим.).

Фундаментальне і довготривале значення для режиму суспільного існування та функціонування преси Франції мав закон про пресу від 29 липня 1881 р., згідно з яким скасовувались попередня цензура, штемпельні збори, застави, офіційні попередження тощо, а “злочини преси”, “злочини проти держави”, “образа моралі” і т.п. остаточно передавалися у ведення судів присяжних.

Формуванню масової аудиторії преси сприяло розширення практики ілюстрованих видань. Технологія виготовлення напівтонових фотографічних кліше революціонізувало ілюстрування газет і журналів, на сторінки яких прийшов величезний масив фотоілюстрацій. В одній лише Франції на рубежі століть виходило близько 130 ілюстрованих газет і журналів. У 1905 – 1906 рр. газети починають широко використовувати подієву фотографію для висвітлення політичних і громадських заходів, спортивних змагань, катастроф, кримінальних пригод. Фоторепортери замінили художників, яких раніше великі газети направляли на місце подій для підготовки рисунків репортажного характеру. Після 1910 р. набуває поширення технологія багатоколірного друку журналів, яка дозволила значно підвищити якість відтворення ілюстрацій.

У 1910-х рр. почали утворюватись перші журналістські профспілки (синдикати). У Франції було утворено Національний синдикат журналістів. Поряд з діяльністю із захисту прав та інтересів працюючих журналістів, поліпшення умов їхньої праці, створення гарантій пенсійного забезпечення, синдикати сприяли розвиткові фахової підготовки працівників преси.


З появою в 1904 р. щоденної газети Жана Жореса “L’Humanite” (“Людство”), яка зіграла історичну роль в антивоєнному русі, а згодом стала головною друкованою трибуною французьких комуністів (1921), виникла і стала усе більш відчутною соціал-демократична тенденція у французькій журналістиці. Широкого національного значення ліворадикальна преса набула в період антифашистського Народного фронту (1934 – 1938), коли Французька комуністична партія (ФКП) або сама, або в союзі з іншими лівими силами – соціалістами, радикал-соціалістами, католиками, пацифістами та ін. – брала участь у виданні численних і типологічно різноманітних газет і журналів: щотижневики “Les Regards” (“Погляди”) і “L’Vendredi” (“П’ятниця”), щомісячники “Le Commune” (“Комуна”) і “L’Europe” (“Європа”) тощо.

Разом з тим “ренесанс французької преси” пов’язують з появою в 1931 р. у Парижі щоденної вечірньої газети “Le Paris-Sour” (“Паризький вечір”), яка являла собою “велику щоденну газету ілюстрованої інформації” і спиралася на новітні технічні досягнення, приваблювала публіку розмаїттям тематики і яскраво закличною манерою подачі матеріалу (наклад її в 1939 р. досяг 1,6 млн. прим.). Навколо “Le Paris-Sour” її засновник Жан Пруво створив цілий картель преси.

У цей період мас-медійний ландшафт Франції урізноманітнюється появою другого й третього після періодичної преси засобів масової інформації – радіо і телебачення. Становлення французького масового радіомовлення припало на початок 1920-х рр., а телебачення – на рубіж 20 – 30-х рр. ХХ ст. (утім, як і в більшості країн світу).

У метрополії до кінця Другої світової війни радіо існувало на приватній основі. У французьких володіннях в Азії і особливо в Африці перші радіостанції були покликані обслуговувати переважно французів: так, перша на Мадагаскарі радіостанція, яка вийшла в ефір у 1931 р., вела ретрансляції передач французького іномовлення – “Radio France Internationale” (“Французьке міжнародне радіо”), звертаючись переважно до французів, які мешкали на острові.


У лабораторії Рене Бартелемі, де проводилися перші експерименти з телебаченням, було змонтовано перший французький малорядковий телеприймач і в 1929 р. проведено перший публічний телесеанс. Із квітня 1935 р. передачі стали більш-менш регулярними – цей рік офіційно вважається у Франції датою народження ТБ. Репертуар паризької студії складався з номерів кабаре, цирку тощо. У 1937 р. телеглядачі побачили перший прямий репортаж з вулиці, який провів Жак Доно, перший репортер французького ТБ [1; 4].

У роки Другої світової війни, пов’язані з гітлерівською окупацією країни 1940 – 1944 рр. і опором загарбникам, що вилився в національно-визвольну війну французького народу за свободу і незалежність своєї країни, журналістика Франції опинилася розколотою на дві нерівні частини, розділені між собою стосунками ворожнечі й ненависті. З одного боку, переважна більшість видань “великої преси” (щоденні газети “Les Temps” – “Часи”, “L’Еchоs de Parі” – “Ехо Парижа”, “Le Petit Parisien” – “Маленький парижанин”, “Le Matin” – “Ранок” та ін.) опинилися на боці “могильників Франції” і, відповідно, на службі гітлерівських загарбників (“окупована преса”), а з другого – у ході збройної антифашистської боротьби французького народу зародилася й отримала значного розвитку “преса Опору”, яку становили патріотичні видання – передусім соціалістичної та лівокатолицької орієнтації поряд з газетами і журналами ФКП, що з’явилися уже на початку Опору: приміром, у 1940 – 1944 рр. вийшло близько 400 нелегальних номерів газети “L’Humanite”.

У березні 1946 р. французьке телебачення поновило мовлення. Щоб підняти популярність ТБ, було вирішено передавати прямі репортажі зі спортивних і політичних заходів. З’явилась і така передача, як телегазета. Ініціатором її створення був П’єр Сабах. У 1949 р. його група передала перший прямий репортаж для телегазети – змагання повітроплавців на повітряних кулях. Сам Сабах разом з оператором перебував на одній із куль, вони вели зйомку доти, доки несподівано не відбувся вибух і не розпочалась пожежа. Успіх телегазети був настільки великий, що уже до кінця року вона почала виходити двічі на день [2; 5].


Період Визволення, що передував створенню IV Республіки (серпень 1944 – листопад 1946 р.), був відзначений бурхливим розвитком політичної журналістики, лівої за своєю спрямованістю, що принципово відповідала “трипартізму” політичного та державного життя Франції цього періоду (при владі в цей період до травня 1947 р. знаходилася коаліція комуністів, соціалістів і католиків). Були заборонені видання колабораціоністської преси. Проте колишні, довоєнні концепції “інформаційної” західної журналістики, взяли вгору вже у 1950-х рр., що слід розглядати в загальному контексті реставрації влади монополій і банків в усіх життєво важливих сферах Франції і реальностей “холодної війни”.

Цей процес характеризувався інтенсивним науково-технічним прогресом у сфері ЗМІ, особливо аудіовізуальних засобів. Французьке радіомовлення у 1944 р. було націоналізовано. Лише в 1945 – 1958 рр. у країні 16 разів обговорювалися закони про радіо, а потім і про ТБ. Концентрація та монополізація ЗМІ, що весь час посилювалась, поступово охопила не лише саму систему мас-медіа, але й також систему поширення періодичної преси, виробництво газетно-журнального паперу і друкарського обладнання. Тільки в першому кварталі 1948 р. припинила своє видання кожна сьома з існуючих тоді газет, наприклад, “France Libre” (“Вільна Франція), “La Resistance” (“Опір”) і “Le Pays-Matin” (“Ранок країни”). У 1948 – 1964 рр. загальний тираж щоденних паризьких газет впав на 450 тис. прим., а провінційних навіть на 709 тис., хоча населення країни за ці роки зросло на 7 млн. чол. Спроби створення нових щоденних газет (“L’Express” – “Експрес”, 1953; “Les Temps de Paris” – “Часи Парижа”, 1956; “24 Heures” – “24 години”, 1965 та ін.) не увінчалися успіхом, хоча вдалося вижити заснованій у 1960 р. “Le Quotidien de Paris” (“Паризька щоденна газета”).

Протягом двох післявоєнних десятиліть духовно-ідеологічну і політичну погоду в щоденній пресі Парижа визначали, по суті, кілька газет: “Le Figaro” (“Фігаро”), “Le France-Soir” (“Французький вечір”), “Le Parisien Libere” (“Звільнений парижанин”), “L’Aurore” (“Вранішня зоря”), “Le Paris jour” (“Паризький день”) – справа, правоцентристські або лівоцентристські – “Le Mond” (“Світ”), “Combat” (“Боротьба”), “La Croix” (“Хрест”); “L’Humanite” (“Людство”), “Le Populair” (“Народна”) і “Liberation” (“Звільнення”) – зліва. У журнальній політичній пресі в період IV Республіки (1946 – 1958) і пізніше перебували на перших ролях праві щотижневики “Aspects de la France” (“Аспекти Франції”), “Rivarol” (“Рівароль”), “Carrefour” (“Роздоріжжя”), такі органи “некомуністичної лівої”, як “France Observateur” (“Французький спостерігач”), “Les Temps modernes” (“Нові часи”), щотижневик “L’Express”, який тривалий час претендував на приналежність до лівої преси.


Значну силу являла система друкованої інформації і пропаганди ФКП, котра до 1953 р. навіть мала в столиці свою вечірню газету “Се soir” (“Сьогодні увечері”) і яка доповнилася наприкінці 1940-х рр. новими виданнями – щомісячниками “Democratie Nouvelle” (“Нова демократія”) і “La Nouvelle Critique” (“Нова критика), щотижневиком “France nouvelle” (“Нова Франція”). Певні позиції в періодичній пресі зберігали й соціалісти із щоденною “Le Populair”, щомісячними журналами й групою провінційних щоденних газет.

Завдяки підприємницькій діяльності, передусім Чіно дель Дюка, виникла й швидко розквітла так звана “преса серця”.

Заслуговують на згадку літературні видання різної періодичності: “Les Lettres Francaise” (“Французька література”), “Le Figaro Literaire” (“Літературний Фігаро”), “L’Esprit” (“Дух”), “Revue de Paris” (“Паризький огляд”), “Le Mercure Francaise” (“Французький Меркурій”), “La Table ronde” (“Круглий стіл”), “L’Europe” (“Європа”), “La Nouvelle Equipe Francaise” (“Нова французька команда”).

У післявоєнний період концепція щотижневого ілюстрованого журналу новин (на кшталт американських видань “Time”, “Newsweek” і “United States News and World Report”) отримала широке поширення в світі.

У Франції сформувалася ціла група подібних видань. Першим концепцію щотижневого журналу новин в американському стилі сприйняв журнал “L’Express” (“Експрес”), створений у 1953 р. Ж.-Ж. Серван-Шрайбером. Наслідування заокеанського зразка особливо кинулось у вічі після реорганізації журналу в 1964 р. Ця ж редакційна формула надихнула групу творців журналу “Le Nouvel Observateur” (“Новий спостерігач”), який почав виходити у 1964 р. під керівництвом Ж. Даніеля – колишнього співробітника редакції “L’Express”, а також заснованого у 1972 р. близького за типом (який, проте, відрізнявся за політичною орієнтацію) журналу “Le Point” (“Момент”), що на початковому етапі свого існування цілком копіював свій американський прототип.

Із 1949 по 1953 р. обсяг телемовлення збільшився з 14 до 34 год. на тиждень. У 1950 р. у Ліллі було відкрито перший регіональний телецентр. У 1952 р. відбувся франко-британський телетиждень: по радіорелейній лінії Париж – Лілль – Лондон в обох столицях транслювалось по 13 год. прямих репортажів. Перші зерна Євробачення були кинуті у червні 1953 р., коли на Францію транслювалася коронація Єлизавети ІІ. За тиждень, поки тривали урочистості, у Франції було продано 5 тис. телевізорів [3; 5 – 6].


Післявоєнний хаос, спричинений політичною конфронтацією партій між собою, затягнувся у Франції до 1958 р., коли президентом країни став генерал де Голль. Він твердою рукою зупинив спад промислового виробництва, нескінченні страйки, зростання шовінізму, “відпустив на волю” більшість колоній, повернув Францію на перші ролі в світовій політиці. Проте послаблення уваги до економіки та соціальних питань, і, як наслідок, потужні страйки спричинили у квітні 1969 р. поразку президента на референдумі з питання про реорганізацію Сенату та про реформу територіально-адміністративного устрою Франції. Період V Республіки (1958 – 1969) закінчився.

Настали нові часи. У 1970-х рр. у Парижі виникли нові щоденні газети: правоцентристська “Liberation” (спадкоємниця колишньої соціалістичної “Liberation”, що перестала виходити в 1964 р., лише за назвою, але не за інформаційною політикою) і “La Matin de Paris” (“Ранок Парижа”, 1977 – 1988). У 1976 р. уперше в історії французької преси на перше місце в країні з поширення вийшла провінційна щоденна газета “Ouest-France” (“Західна Франція”) з її тодішнім разовим накладом близько 708 тис. прим. і розповсюдженням близько 626 тис. (м.Ренн). До 1980 р. до першої десятки найбільш читабельних у Франції газет входили 4 паризькі і 6 провінційних. В умовах безперервного спаду поширення щоденної преси провідні газети Парижа почали випускати наприкінці 1970-х рр. свої недільні видання: “Le Figaro Dimanche” (“Фігаро-неділя”), “Le Figaro Soir Dimanche” (“Фігаро-вечір-неділя”), “Le Matin Dimanche” (“Ранок неділі”).

Спостерігалось подальше зниження читання щоденної преси, особливо у читачів до 35 років. Якщо в 1970 – 1985 рр. населення Франції зросло з 50,7 млн. чол. до 55 млн. і помітно зріс його культурно-освітній рівень, то поширення щоденної преси в країні впало з 10 млн. прим. до 8,6 млн., тобто на 14%. За цей час разовий тираж столичної щоденної преси, як вважають, в основному внаслідок конкуренції з боку аудіовізуальних ЗМІ і через те, що преса не зуміла своєчасно відповісти на запити аудиторії, зменшився з 3,5 млн. прим. до 2,3 млн. Проте, скажімо, ціна на газетний папір за цей час зросла в чотири рази.


Нині всі “національні щоденні газети” публікуються та розповсюджуються майже виключно в Парижі та його передмістях; сам прикметник “національна” тепер відноситься переважно до змісту й читацької адреси газет, ніж до зони їхнього поширення. Видавці столичних газет намагаються знайти вихід у регіоналізації паризької преси, а саме у створенні місцевих випусків деяких паризьких щоденних газет і в публікації тематичних додатків до них, розрахованих на певну аудиторію.

У результаті технологічної революції та концентрації як у горизонтальній, так і у вертикальній формах, яка весь час посилюється, малі і середні газети, по суті, опинилися приреченими на зникнення, усе більш зростає залежність преси від реклами і, що ще гірше, – відбувається безперечна уніформізація стилю газет і обмеження їхньої редакційної незалежності. Щоправда, регіональним газетам, незважаючи на те, що їхня кількість зменшилася із 158 у 1945 р. до 71 в 1985 р., вдалося стабілізувати їх глобальний наклад.

Нині Франція посідає 31-е місце в світі за кількістю примірників газет на душу населення. А із щоденних видань, що вже побачили світ, у середньому майже третина накладу не розкуповується читачами, “іде під ніж”. Всеохоплююча криза преси стала загальновизнаним фактом.

Із 31 березня 1982 р. французький уряд надає фінансову допомогу “газетам загальної та політичної інформації французькою мовою”, тираж яких не перевищує 250 тис. прим., поширення – 150 тис., а прибуток від реклами не перевищує 25% загального прибутку (приміром, “L’Humanite”, “Le Croix”, “Liberation” і “Le Quotidien de Paris”), як, втім, і оплачує витрати усіх газет на пошту, телефонний зв’язок, поширення за кордоном тощо. У Франції 1985 р. було зареєстровано 15 тис. періодичних видань різного типу – від щоденної газети загальної інформації до журналу якої-небудь асоціації або вченого товариства з піврічною періодичністю.

При всій розпливчастості критеріїв прийнятої в країні класифікації періодичних друкованих видань чітко виділяються такі великі сектори, чи категорії.

1. Преса загальної або політичної інформації. Це передусім щоденна преса, яка нараховує близько 100 найменувань, включаючи 11 паризьких газет: “Le Mond”


следующая страница >>