litceysel.ru
добавить свой файл
1
ДРЕВЛЯНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА.


Проблема української державності має кілька вимірів. Хтось бачить сучасну Україну спадкоємицею Київської держави, інші вбачають попередників у Понтійській державі (розквіт за Митридата Євпатра ІV). Бажаючі відсунути українську державність у глиб століть знаходять її і в грецьких містах-колоніях, і у трипільців, а найбільш запопадливі відносять появу української держави до часів індоаріїв. Але для початку потрібно визначитися, що ми називаємо державою.

Державою називають не будь-яке об’єднання людей, а таке об’єднання, що має характерні і невід’ємні риси. Такими ознаками є:

- наявність території

- наявність населення ( громадянство, для монархії – підданство),


  • суверенітет

  • система права

- система управління, апарат держави.

- система збору податків

Ці ознаки є основними, без них держави не може бути. Інша справа герби, гімни, грошові одиниці, навіть постійне військо. Без таких атрибутів, як показує історичний досвід, держави можуть існувати протягом тривалого часу. Правову систему держави не всі визнають невід’ємною ознакою. Історично це дійсно так, бо власна правова система є досить пізнім продуктом суспільного розвитку. Держави існували використовуючи звичаєве чи релігійне право.

Суперечки стосовно виникнення держави , яку називають Київська Русь , точаться навколо того чи була державність принесена зовні (греки, готи, хозари, нормани), чи держава утворилась під впливом внутрішніх чинників (автохтонна теорія). На жаль проблема походження держави у східних слов’ян свого часу потрапила з сфери науки до сфери політики. Політична заангажованість дослідників не сприяє об’єктивності. І норманісти (Байєр, Міллер, Шльоцер), і їх противники (Ломоносов,Грушевський,Костомаров) крім наукових переслідували і певні політичні цілі. І якщо бути відвертими, то противники норманістів були більш політично заангажованими. Ще більше заідеологізованою була історія радянських часів.


Російсько-українське протистояння в пострадянські часи теж не сприяє науковій об’єктивності. Одним дуже хочеться бачити Україну батьківщиною аріїв і колискою європейської цивілізації, інші ніяк не хочуть бачити серед попередників Російської імперії Волжську Булгарію ( тюрки) та Хозарський каганат (та ще й з іудаїзмом, як державною релігією!).

Але крім політичної заангажованості ці теорії мають ще одну ваду: це “києвоцентризм”. В наших літописах просліджується як воля замовника (хтось стає “Мудрим”, а хтось “Окаянним”), так і місцевий патріотизм. Центральне становище Києва і його визначна роль в історії державності у східних слов’ян зробили полян-киян (іноді з “домішкою” варягів) єдиними державотворцями. Решта племен слов’янського світу якщо чимось і знамениті , то це своїми антидержавницькими виступами проти Києва. Цей “киевоцентризм” можна знайти скрізь: від ” Повісті минулих літ” до сучасних теорій. Спроби новгородців якось повернути історію східних слов’ян до північних регіонів чітко просліджуються в усіх письмових джерелах до яких доклали рук новгородські книжники та князі - вихідці з Новгорода. А чи тільки Київ був осередком , в якому формувалася наша державність?

Географічна теорія походження держави (Мечніков, Гумільов) стверджує, що держави виникають у народів, які опинилися в певних географічних умовах, а саме: наявність великої річки (іноді кількох) чи зручних бухт на морському узбережжі. Очевидно, що наявність сприятливих географічних умов - це лише один із багатьох факторів, які впливають на формування держави у того чи іншого народу. Держави виникали не лише завдяки наявності родючого шару (мулу), що приносила річка, а й завдяки використанню ріки чи моря як торгівельного шляху. Географічні умови були завжди, але лише з появою товарного виробництва виникла необхідність у використанні їх в якості торгівельних шляхів. Де є товаровиробник там з’являється і торгівець-посередник. В античні часи багато держав чи міст-держав з’явилося не стільки завдяки власному товарному виробництву, скільки завдяки посередництву та експлуатації вигідного торгового шляху. Ця тенденція збереглася і у середні віки . Не зникла вона і в часи новітні.


Київ та князівство полян постали на знаменитому водному шляху “із Варяг у Греки”. Але знаменитим він став, здається, вже в наш час, серед дослідників. І назвав його так автор за пунктами призначення. Тобто це не є власна назва шляху.

Літописець подає його як частину водного шляху навколо Європи: з Варяжського моря до Риму , з Риму до Царгороду, а звідти до Дніпра. Літописцю відомий і шлях Волгою до Хвалиського (Каспійського) моря. На цьому шляху утворилося дві держави Волжська Булгарія та Хазарський каганат. Хазари намагалися поставити під свій контроль і частину шляху Дніпром. Саме хазарам платили данину поляни перед Олегом. Ось якраз в цей час стали з’являтися ознаки державності у полян. По-перше , це своя територія. Бо літопис подає нам опис швидше мандрівного князя і його роду , але не осілого народу. І тільки після тривалих мандрів до Дунаю, до Царгороду та ще невідомо де, “кияни” осіли на місці сучасного Києва.

Спочатку слов’яни прийшли невідомо звідки на Дунай. Потім, якщо йти за “Повістю…”, на Дунай прийшли волохи , за ними болгари, за ними угри . Появу угрів літописець датує правлінням царя Іраклія та появою обрів (аварів). Полян літописець , мабуть, вважав за вигнанців з Дунаю. У всякому разі він повідомляє про похід Кия до Царгорода, про його спробу знову осісти на Дунаї та вимушене повернення на береги Дніпра, очевидно, під владу хозар. Це був період розселення слов’янських племен, пошук свого “місця під сонцем”. Так поляни отримали територію. Інша ознака державності - система збору податків з’явилась у них під впливом хазар, яким довелось платити данину , що підтверджується історією про двосічний меч в наших літописах та хозарськими джерелами. В своєму листі до одного з придворних кордовського халіфа Ібн-Шафрута каган Хазарії Іосиф повідомляє, що данину він збирає і з слов’янських племен: полян, сіверян, в’ятичів, радимичів.[1.с.5-13] Почала складатися і система влади. У всякому разі Кий “правив у роді своєму”. Отже, такі ознаки державності як населення, територія, систематичний збір податків, система організації влади у полян з’явилися до варягів. Навіть про міжнародні зв’язки можна говорити, бо “велику честь мав “ Кий від якогось царя в Царгороді. Проте це ще не була держава, бо не мали поляни того, що ми називаємо суверенітетом.

Про реальну картину переселення слов’янських племен можна судити враховуючи появу однакових племінних назв у віддалених частинах Східної Європи. Сіверяни є у нас, а також на Дунаї та в Польщі (верхів’я Варти), дуліби - в Чехії та у східних слов’ян, поляни - польські та київські, хорвати карпатські та адріатичні, древляни поліські та приельбські, дреговичі поліські та родопські. Так що пошуки кращих місць розкидали одноплемінників досить далеко. І вибирали вони для поселень тогочасні міжнародні торгові шляхи. Не дуже подобалось полянам їх залежне становище і вони намагаються перебратися на Дунай. Але не тільки залежність від хозар не задовольняє полян. У їхньої частини шляху “із Варяг у Греки” були сильні конкуренти. Інше слов’янське плем’я - древляни , контролювало зручніший шлях. Шлях цей розпочинався з того ж лиману що і шлях Дніпром. Відомий він був ще древнім грекам. Саме в гирлі Південного Бугу заснували вихідці з Мілету свою колонію - Ольвію. Шлях цей давав багато можливостей. З верхів’їв Бугу можна було перебратися волоком до Збруча і Дністром знову до моря. Інший варіант шляху дозволяв потрапити до Варяжського моря. Для цього потрібно перебратися з верхів”їв Бугу до Случа . Звідти через Горинь та Прип’ять - до Дніпра, і далі шляхом вказаним у літописі. Прип’яттю можна добратися і до іншого Бугу - і ним потрапити до Вісли та до Балтики. В “Повісті..” немає згадки про альтернативний шлях древлянськими ріками. Крім основного шляху Дніпро-Ладога, згадується як варіант шлях до варягів Західною Двіною. Але слід пам’ятати, що літопис складався вже значно пізніше часів активної експлуатації цих шляхів. Крім того, вже давно відмічено що літопис є компіляцією різних ранніх джерел. Необхідно звернути увагу на основну мету укладача цієї частини “Повісті..”. Він зовсім не збирався написати путівник, чи розповісти про торгові шляхи древніх слов”ян. Це ми вишукуємо у древніх текстах інформацію що нас цікавить. Розповідь укладача –християнина - про появу на київських горах Андрія Первозванного. Саме його бажання потрапити в Рим таким кружним шляхом навколо Європи і спонукало укладача вставити уривок про шляхи сполучення тих часів. Тому автор і називає шлях “Із Варяг у Греки” бо Андрій за його версією саме від варягів помандрував до Риму., навколо Європи. А.Рибаков пропонує назву змінити : “Із Грек у Варяги”. Але по-перше в літописі написано саме “Із Варяг..”, а по-друге потрібно, мабуть, не підправляти літопис під власні погляди, а намагатись зрозуміти чому літописець написав саме так. Отже, поява цього опису шляху навколо Європи пов’язана насамперед з намаганням літописця пояснити причину появи апостола в далеких на той час краях . І названий шлях так, тому що літописець прослідкував саме шлях до Риму і далі. А найвіддаленішою точкою, до якої добрався апостол і були землі варягів. Звісно, якщо поставити у центр дослідження тільки частину описаного шляху (тобто Дніпро-Нева) - то важко зрозуміти чому літописець розпочинає назву не з греків, а з варягів. Крім нашого літопису більше ніде не зустрічаємо такої назви цього шляху. Швидше всього ця назва використана лише для опису лише цієї мандрівки апостола і не була загальновживаною. Можливо цей складний шлях взагалі не мав назви, яка б поширювалася на всю його протяжність.


Так чи інакше, але цей опис є лише побіжною згадкою для підтримки іншої ідеї автора. Тому вимоги до літописця не можна порівнювати з вимогами до укладачів атласу торгових шляхів. Він і так досить детально описує частину шляхів. Крім основного , він згадує варіант шляху Двіною та говорить про шлях Волгою до Хвалиського (Каспійського) моря. Але, звісно, літописець змалював картину шляхів відомих на час укладення літопису. І до того ж лише найбільших шляхів. Для побіжної згадки цього більш ніж досить. Тому дослідники мають досить простору для фантазії і в дослідженнях обговорюються інші можливі варіанти. Але ці варіанти стосуються лише північної частини шляху. Обговорюється також економічне значення шляху на Новгород та шляху Західною Двіною.

На перший погляд, нібито «шлях з Варяг в Греки...» описаний Нестором, дійсно найкращий. Але це не зовсім так. Проїхати з волоками можна практично і багатьма іншими шляхами і теж дістатися з Фінської затоки до Чорного моря..

Крім того, щоб цим шляхом ходили досить великі, здатні витримувати морські шторми і нести значний вантаж судна (як у варягів), повинні бути й сприятливі фізико-географічні умови, гідрографія. Сліди його мали залишитись не тільки в гео­морфології, а й так чи інакше у біогео­графії, археології, нумізматиці, народ­ному епосі, зрештою — в історичних матеріалах. Складається враження, що значення цього шляху як транзитного і торговельного дуже перебільшено вже сучасними істориками і сумнівно, щоб він грав якусь дуже значну роль у загальному обігові міжнародної торгівлі.

Критично розглядаючи текст Нестора, бачимо: головною ланкою цього шляху є Дніпро, але між Дніпром і Ловаттю літописець описав лише один значний волок. Насправді ж тут була ще й Західна Двіна, проминути яку було неможливо. Отже, виходить, що він не досить чітко знався на географії регіону і замість кількох волоків написав про один — довжиною майже 130 кілометрів. Для волока це забагато.

З огляду на всю сукупність історичних даних можемо припустити що розвиток військових і торговельних маршрутів скандінавів цим шляхом через Київську Русь охоплює період десь від 800 до 1150 років. У цей час варязькі купці з'являються в різних пунктах Чор­ного та Каспійського морів, доходять до Середньої Азії, Константинополя, Багда­да, Єрусалима і далі. І лише у другій половині XIІ століття зв'язки уриваються. Древлянська колонізація північних рік розпочалася з часів готського та аварського нашестя. Готів змінили гуни десь з 376 року. Авари пройшли степами в першій половині 6 ст. і до 791 року мали державу на Дунаї. Яких дулібів розбили авари-обри “чеських” чи “українських” незрозуміло. Існують різні думки. [ 2. с.13] . Так чи інакше, ці нашестя розірвали єдиний слов’янський ареал і змусили східних слов”ян, жителів лісової частини сучасної України колонізувати північну частину водного шляху до варягів та Західної Європи. А вже по їх поселеннях з півночі пішли варяжські дружини: де наймались на службу, де торгували, де захоплювали міста і лишались князювати в них протягом тривалого часу. Власне таких мандрівних князів-торгівців- воїнів і змальовує автор “Повісті минулих літ”. Рюрик-запрошений, Аскольд – сам осів у Києві (може захопив), Олег – прикинувся торгівцем, але захопив Київ. Ігорю та Святославу не сиділося в Києві. А найманими варяжськими дружинами руські князі користувалися протягом довгого часу і для захисту держави, і в міжусобній боротьбі.



Є на острові Готланді камені з рунічними написа­ми, присвячені воякам і купцям, які пішли на схід і не повернулися. Крім імен Інгварів, Егілів, Ормарів, Олафів, Рагнарів, Сігвідів, Гедінів, згадуються місця боїв та загибелі. Наприклад, згадка про дніпровський поріг Ненаси­тець, про далекі землі Гардарики (Ки­ївська Русь), Міклагард (Константино­поль), Месопотамію і т. ін. Деякі рунічні написи містять згадки про шлях вікінгів саме в Західну Двіну і далі на схід.

Саги, руни, інша фольклорна творчість скандінавів свідчать не про один, а про два шляхи на схід. Один з них пролягав від о. Готланд на Хольмгард (Новгород), інший — на Гардарики (Київську Русь) і Міклагард (Константинополь).

Отже, основний шлях проходив по Дніпру — частково Березині — далі За­хідною Двіною у Балтику. З Балтики, саме від тогочасного центру варягів — острова Готланд — існував самостійний шлях до Новгорода і далі на Київ, Константинополь.

Крім скандінавських, є чимало свідчень давніх слов'янських (літописи часів Київської Русі), арабських, німецьких та інших джерел.. Можна згадати арабського мандрів­ника Масуді, який писав, що Балтійське і Чорне моря з'єднані між собою річка­ми, а на деяких відрізках — каналом.

Інший арабський дослідник—Ібрагім Ібн Якуб — повідомляв: товари з берегів Балтики водою через суходіл достав­ляються через Київську Русь у Візантію. Адам Бременський свідчив, що кораблі з Балтики доходять до Києва

Шлях такий дійсно існував, але було багато варіантів його. Економічне значення шляху було в різні часи різним і найбільше він прислужився саме слов”янам : спочатку древлянам, згодом полянам.

Значення річкової системи для населення майбутньої України у всі часи було дуже великим. Спеціалізація та виробництво товару на обмін породили досить жваві торгівельні стосунки вже в кам’яному віці. У всякому випадку знахідки двох човнів-однодревок на Південному Бузі та Осколі свідчать про такі зв’язки і про те, що ріки служили транспортними артеріями древності. Частина дослідників відносить їх появу до періоду неоліту.[3,с.96] Тоді ж , очевидно, виник і наземний транспорт – лижі, сани і волокуші. Зафіксовано вживання саней з Х століття.(2) Можливо й раніше вони застосовувалися для зимової торгівлі, пересування по річковому льоду. Наскільки далеко розповсюджувалися такі торгові зв’язки сказати важко. Швидше всього торгівля велась з сусідами, а товари далеких виробників потрапляли через кількох посередників.


Щодо зв’язків з Грецією то тут сучасні дослідження археологічних культур пізнього періоду бронзового та ранньозалізного віків дають підстави стверджувати (О.О.Ієссен), що місцеве населення Північного Причорномор’я і Східного Середземномор’я підтримували постійні торгівельні та культурні контакти ще десь з серединини ІІ-тисячоліття до н.е.[4,с.324]

Особливо тісними ці контакти були між представниками сабатинівської культури та Ахейської Греції (ХУ-ХІІ ст..до н.е.)

Археологічними знахідками ці контакти зафіксовано і для племен білозерської культури (фібули, скло, тощо). Ці знахідки датуються ХІІ-Х ст. до н.е.

Ростовцев М.І. та Ієнссен О.О. розробили теорію про двобічний колонізаційний процес . Звісно, можна стверджувати про взаємовплив культур в даному регіоні. Якийсь період, можливо це був двосторонній процес. Але дуже швидко він все-таки став одностороннім. Грецькі колонії виникли на землях таврів, скіфів та інших племен, а не навпаки. Греки перенесли в колонії свої закони, вірування, звичаї а не навпаки. Вихідці з Причорномор’я не могли стати громадянами грецьких міст. А от в якості рабів в Греції їх використовували. Греки гордували водитися зі скіфами (у всякому випадку у материковій Греції) . Потрібно було мати меткий розум Анахарсіса, щоб потоваришувати з Платоном.[5,с.86-87] Греки називали свої міста не колоніями, а терміном “опокій” - “переселене поселення”. На думку дослідників процес колонізації проходив у декілька етапів. Спочатку були епізодичні візити, потім організовувалися постійні торгівельні центри -“емпорії”. Згодом цей емпоріальний період змінювався періодом організації міста-колонії. З емпоріальним періодом пов”язують знахідки родосько-мілетських розмальованих ваз аж на території сучасних Вінницької та Київської областей і на Дону. Ці знахідки свідчать про найдавніші торгівельні зносини мілетських мореходів-купців з місцевим населенням. Відповідно греки мали зацікавленість у товарах , що вироблялися в цих краях, далеких від Північного Причорномор’я.


Щодо Бугу, то, очевидно, цей шлях був краще знаний древніми купцями , а відтак і Геродоту. Народи ,що живуть вздовж Бугу їм добре відомі : від гавані борисфенітів аж до землі неврів. А ось біля джерел Борисфена - пустеля, потім там живуть собакоголові люди, а потім знову пустеля. Ті торгівельні зв”язки, що почали складатися ще з кам’яного віку поступово розширилися до меж відомого грекам світу. І значна частина території майбутніх слов”ян вже мала стійкі торгівельні зносини з далекими (як на той час) куточками світу.

Шлях Буг - Прип’ять зберіг своє значення і в часи коли міста-держави Причорномор’я потрапили під владу Риму. Знахідки римських монет відомі вздовж усього шляху. В часи формування слов’ян цей шлях контролювали племена , яких древні автори називають “слов’яни і анти” (склавіни). Відома в історії боротьба готів з антами. Десь на околиці антського союзу у врхівях Бугу, Случа (Південного), Тетерева, Горині склався союз племен , що в літописі названий “древлянами”. Тут , очевидно, і з’явились перші древлянські міста. Ними були Деревич (нині с. Великі Деревичі Любарського р-ну, Житомирської обл..), Колодяжний(с. Колодяжне Дзержинського р-ну.), Губин (суч. Староконстянтинівський р-н), Корчеськ . (городище біля с. Теліжинці Сторосинявського р-ну), с. Привітів (Любарського р-ну), Мирополя (Романівського р-ну), Чуднова, Райківецьке городище на Гнилоп"яті. Що могло служити економічною основою процвітання цих городищ? Щодо політичної та військової ситуації - то тут більш менш зрозуміло : готсько-антські війни якщо і зачепили цей край –то лише частково. Обри теж сюди не добралися. Поліські ліси, які в ті часи займали значно більшу територію і межа з лісостепом проходила значно південніше сучасної, надійно захищали своїх мешканців. А от економіка цього краю була тісно зв’язана з торгівлею, вірніше з торговим шляхом що пролягав древлянськими ріками. Північна частина колишнього дулібо-антського племінного союзу переорієтовується на північ і захід (через Прип’ять – західний Буг, Віслу) Десь в цей час і розпочинається древлянська колонізація північної частини шляху “Із Варяг у Греки”. З”являються колонії, і на Ельбі та Віслі. Колонізація древлянами північної частини шляху “Із Варяг і Греки” відбувалася напевне у той же спосіб, що і грецька колонізація Північного Причорномор’я: спочатку виїзна прибережна торгівля, потім – заснування постійного торгівельного представництва і, нарешті, переселення і заснування нового міста.


Щодо літописів, то роль річкової системи в них відображена дуже виразно. І цілком ймовірно, що наявність розгалуженої річкової системи сприяла появі державності у східних слов”ян. Якщо брати слов’янські племена описані в “Повісті..” то не дуже вони схожі на осілий народ. Швидше навпаки - не сиділось їм на одному місці. Скрізь ми зустрічаємо племена чи роди (за літописом) які прийшли , осіли, переселилися, спробували осісти на новому місці. Осілий народ з розвинутим землеробством та скотарством будує своє життя відповідно до сільськогосподарського циклу. Релігійні свята та звичаї відображають цю астрономічно-сільськогосподарську циклічність. А велика кількість слов”ян в усі пори року кидала свою землю і вирушала в тривалі походи. Деякі з них тривали до року (через зиму). Як це сумістити з землеробством? Очевидно, крім постійного, осілого населення древні слов’яни мали прошарок воїнів-здобичників, мандрівних князів, тих що недовго сиділи на одному місці. Тільки за такої умови можна сумістити землеробство та здобичництво. Ріст населення міг сприяти потребі в постійних військових експедиціях. Зайві робочі руки відправлялись у військові походи, знімалась соціальна напруга, а здобич (якщо вона з’являлася) ніколи не буває зайвою.

Так чи інакше, але наші предки довго вибирали місця для постійного проживання, часто міняли їх, вступали між собою в боротьбу за кращі з них. І, звісно, найкращими місцями були торгові шляхи тобто ріки , якими пливли товари , Прибутки від мита, посередництва, торгівлі - ось що приваблювало слов”ян на береги великих та малих рік. Древлянські городища багатіли з торгівлі та мита, яке збирали з купців. Відповідно це була гарна можливість вигідно збути свої товари: мед, віск, хутра, можливо човни та інші вироби з дерева. Про те що древляни виготовляли човни для Києва, спускалися на них аж до Царгорода знаємо з літопису. Шлях Бугом та древлянськими ріками був безпечнішим, вигіднішим. Хозарське мито та побори підлеглих їм полянських князів, небезпека пограбування біля порогів не приваблювали торгівців на береги сучасного Дніпра. Вигідніше було обходити його древлянським ріками. Всі древлянські міста засновані на ріках що ведуть до Дніпра, але впадають до нього вище Києва. Саме древляни були однією з причин невдоволення полянами своїм становищем: “притісняли полян древляни та інші навколишні люди”.[6,с.29]. Саме з цих перших древлянських міст йшла древлянська колонізація північної частини Полісся і далі вздовж усього “шляху із Варяг у Греки”. Звідси ж древляни-колоністи переселилися аж на Ельбу.


Можливо древляни контролювали і сам Київ (чи чергувались з хозарами). На півночі постали і розбагатіли нові міста :Вручій (Овруч), Іскоростень (Коростень), Чорнобиль, Житомир, Коростишів. Звідси древлянська колонізація поширилась на лівий берег Прип’яті (землі майбутніх дреговичів) і аж до Ладожського озера ( по землях угро-фінських племен). Там постали нові міста : Ладога, Стара Руса, Коростень, Новгород. Так що саме древляни контролювали більшу частину шляху “із варяг у греки” і притісняли полян, вимушених перекочовувати в інші місця і намагатись осісти там. І тривало це аж до появи у полян варяжських дружин.

Саме з Олегом пов’язує літописна традиція виникнення держави у слов”ян . Варяги (нормани, вікінги) - “північні люди” стали засновниками багатьох держав Західної Європи. Воїни і купці, найманці і просто розбійники - вони на своїх кораблях проникали у найглухіші куточки Європи і досягли навіть Америки. Зрозуміло, що найперші контакти з варягами у східних слов”ян з’явилися на Півночі, де застрілилися два колонізаційні потоки - слов”ян та варягів. Угро-фінські племена витісняються ними. Якщо вже шукати витоки державності майбутньої Київської Русі , то варто звернути увагу на древлянський регіон. Тут існували городища, міста мали якесь правління, була система збору податків, територія не мінялась на іншу (як у полян) , а розширювалась завдяки колонізації. Колонізувалися прилеглі території і водні шляхи. Те, що древляни та дреговичі добиралися аж до Ельби та Родопів свідчить про те, що цей край переживав часи процвітання та економічного підйому. Народжуваність завдяки відсутності воєн та збільшенню доходів змушувала розширювати територію. Якби переселення було викликане військовими нападами чи утисками (скажімо, хозар , полян чи тих же варягів) , то древляни перебиралися б кудись далі, кидаючи власну землю як поляни. У випадку древлян ми бачимо щось на зразок союзу городищ, які експлуатують спільне багатство - річкові шляхи. Єдність етнічна та економічна і дає підстави стверджувати що тут почала складатися майбутня держава. І головне - древляни були незалежними, на відміну від полян, які змушені були коритися хозарам, тим же древлянам та варягам.


Колонізаційна хвиля древлян докотилася аж до Варяжського моря . На цьому шляху вони зустріли протилежну колонізаційну хвилю – з півночі на південь рухалися варяги, вікінги. Саме їх наші предки і назвали “русь” - так як вони називали всі неслов’янські угрофінські племена – чудь, водь,весь, голядь, жмудь та подібні назви. Це не самоназви народів, а назви дані їм слов”янами. Схоже на те, що слов’яни тут з”явилися першими і розповідь літописця про вигнання варягів за море підтверджує це. Стосунки варяжських дружин з слов’янськими поселеннями мабуть носили характер договору, як це спостерігалося у північних феодальних республіках пізніше. Саме так слід розуміти запрошення варягів на князювання. Звісно, ці “гілки влади”, не завжди мирно ділили між собою повноваження. Вигнання варягів за море – очевидно, наслідок “перевищення повноважень”

Крім географічного становища та згадок у літописних джерелах про торгівлю на ріках древлянського краю доказом древлянської колонізації північної частини Чорноморсько-Балтійського шляху є гідроніми. Гідроніми є найстійкішими в ономастиці. Назви рік древлянського регіону та навколишніх областей свідчать, що названі вони однією мовою, одним народом, і що Слов’янська традиція в цих місцях була безперервною. Маємо два Буги (Південний та Західний).

Названі, мабуть, по імені антського вождя. Хоч поширеної традиції називати ріки іменами вождів у ту епоху не було. Канали імені Леніна з’явилися пізніше. Можливо Бог (Бож) це був священний титул , а річці поклонялись як божеству ( Бог і зараз у нас одне із імен Творця, Всевишнього і т.п.) . Але дороги називали іменами - Апієва дорога у Римі, “тропа Трояна” у вітчизняній традиції. Якщо ці Буги були торговими шляхами - то назва по імені чи за титулом антського вождя цілкам вірогідна. Маємо також дві річки Случ (з’єднувати, злучати, сполучати) Південний в землях древлян та Північний в землях дреговичів. Обидва впадають в Прип”ять майже навпроти (Південний через Горинь). Очевидно це перенесення назв при колонізації. З таким переносом ми зустрінемося і при дослідженні назв міст , розташованих вздовж шляху “Із Варяг у Греки”. Люди,що вирушають за тридев”ять земель називають нові поселення старими назвами з додатком “ новий”. Так виник Новий Амстердам, що став згодом Новим (Нью) Йорком. Велика кількість прикладів таких назв свідчить, що ностальгія це не вигадка, а швидше одна із особливостей людської психіки. До слов”янських назв рік однозначно слід віднести такі як Уж, Горинь, Уборть, Тетерів, Гнилоп”ять ( кореляція з Прип’ять),Ірша, Деревичка, Норин, Ірпінь, Здвиж, Збруч,Случ,Смотрич.


Іранськими впливами пояснюють походження назв Дніпро, Дон, Донець, Дністер, Дунай , грецькими Гіппаніс, Борисфен, Танаїс, Істр. Іранські та грецькі назви чітко відділяються від безперечно слов”янських. Для прикладу три назви однієї річки : Борисфен, Дніпро, Славутич.


Спроби відсунути виникнення держави у Києві на якісь строки назад є більш патріотично-політичними ніж суто науковими. Насторожує також бажання (можливо неусвідомлене) відсунути створення держави саме у минуле - так, мабуть, престижніше. Але насправді це є ознакою відчуття меншовартості. Рідко хто наважиться зараз переносити створення держави з центром у Києві хоч на 100-200 років пізніше Олега. Політичні вітри дмуть в інший бік. Але наука, якщо вона хоче залишатись наукою, має вивчати об’єктивні закономірності та факти. Підлаштовуватися під погляди певної групи, партії, нації, раси , класу наука не може, бо перестає тоді бути наукою. А щодо престижності - то немає народу якого не можна було б прославити. Втім, зганьбити також. Це вже залежить від нас , а не від предків. Вони зробили що могли. Коли якийсь грек дорікнув Анахарсісу його скіфським походженням , той відповів: “Моя батьківщина - ганьба для мене, а ти - ганьба для своєї батьківщини”. Тож не будемо вигадувати історію – вона і без наших вигадок цікава.

Отже, річкова система, що служила торгівельними шляхами, справила значний вплив на формування державності та соціально-економічний уклад східнослов’янських племен.

- ці шляхи освоювалися ще з часів неоліту (човни - влітку, зимова торгівля -сани)


  • за часів грецької колонізації ці шляхи активно експлуатувалися

  • економічна доцільність їх використання у період появи обрів та готів на півдні була вища ніж у шляху Дніпром (у всякому разі не менша).

  • саме на цих шляхах і осіли предки сучасних східних слов”ян
  • ознаки держави : суверенітет, система управління, система збору податків, мита, територія, постійне населення (громадянство) з’явилися у древлян раніше ніж у полян.


  • Полянсько-древлянські війни були викликані боротьбою за контроль над товарними потоками і древляни на початку нашої історії “брали верх” над полянами.

  • Колонізецію північних районів шляху “Із Варяг у Греки” здійснювали жителі лісових районів ( сучасне Житомирське, Київське, Чернігівське Полісся)

- Варяжська колонізація з півночі на південь пройшла вже по слов’янських містах (Гардарики- “країна міст” з варяжких написів)

  • Древляни більше схожі на суверенне державне утворення у період до появи Олега у Києві, ніж поляни

  • Соціально-економічний уклад древлянських міст більше схожий на “торгівельну республіку”, ніж на князівсько-вотчинний уклад часів Київської держави.

Існує декілька варіантів першобатьківщини слов”ян. Якщо їх звести на одній карті, то вийде велика територія від Ельби до Дніпра. Але в усіх варіантах зустрінемо частинку спільну для всіх . Це, мабуть, і є безсумнівно визнана першобатьківщина слов”ян. І територія ця - правобережжя Прип’яті, сучасне Полісся.

У всіх варіантах до цих земель потрапляють землі літописних древлян. Тут знаходимо і найдревніші поселення, і характерну топоніміку і археологічні знахідки. Питання кому віддати пальму першості в творенні держави у східних слов”ян, за ознаками державності, вирішується все-таки, хоч і з незначною перевагою, але на користь древлян.


Література:


1. Плєтнева С.А. Хазары. М. «Наука» 1976 93с.

2. Енциклопедія українознавства т1. Львів 1993 399с.

3. М.О. Чмихов Суспільства перемагаючого відтворюючого господарства ( від неоліту до епохи бронзи) в кн. Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. Київ., “Либідь”., 1992., с.96., с.376.

4. Вовк Хведір. Сані в похоронному ритуалі на Україні. В кн. Студії з української етнографії та антропології. К «Мистецтво» 1995 С324 335с.

5. Діоген Лаэртский.О жизни учениях и изречениях знаменитых философов. М.»Мысль»1986. с86-87. 570с

6.Изборник. Сборник произведений литературы Древней Руси.М. 1969. с.29. 799с.

7.Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІвв. М.

«Наука» 1982. с.48 589с.

8.ЧмиховМ.О. Кравченко Н.М. Археологія та історія античних міст Причорномор”я в кн.. Археологія та стародавня історія України. С.215 376