litceysel.ru
добавить свой файл
1



Розділ 1
теоретичні засади дослідження
РЕГІОНАЛЬНОЇ господарської системи




1.1. Регіон як господарська система


У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі немає чіткого визначення поняття «регіон», що є однією з причин різноманіття направлень і методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Саме цим і викликана необхідність розкриття змісту цієї категорії на основі критичного аналізу теоретичних поглядів. Проте, дослідження не ставить на меті огляд усіх існуючих наукових поглядів та концепцій регіону, а тільки тих, що безпосередньо, на думку автора, мають відношення до наукового завдання щодо формування регіональної моделі ефективного господарювання. Отже, на наш погляд, поняття «регіон» в рамках означеної проблеми має відбивати морфологічну та функціональну єдність.

Не зважаючи на різноманіття визначень поняття «регіон», їх можна розділити за такими науковими підходами. Первинно виник і використовується багатьма науковцями територіальний підхід, у рамках якого під регіоном розуміють територію із зосередженими на ній природними, кліматичними, економічними, політичними та іншими ресурсами. Із застосуванням цього підходу сформульовані визначення в роботах Некрасова Н.Н. [1, с.19], Алаєва Е.Б. [2, c.86], Лисенка Ю. та Сергеєвої Л. [3, с.37], Невелєва О.М. [4, с.3], Долішного М.І. та Мошинця О.С.[5, с.8], Дібердєєва В.І. [6, с.31], Гутмана В.Г. [7, с.12], Воротіна В.В. [8, с.151], Амоші О.І., Вишневського В.П., Землянкіна А.І. та ін. [9, с.45].

Якщо йти за логікою цих визначень, то регіоном може виявитися будь-яка частина поверхні Землі, що відрізняється від інших за певними ознаками. Проте, як справедливо зазначає Калюжнова Н.Я., «розглядання регіону як території обмежує його можливості, оскільки територія має певні постійні характеристики й не може їх змінити у відповідь на динаміку зовнішнього середовища» [10, с.15-16]. Тому інший підхід до визначення поняття «регіон» полягає в тому, що останній «розглядається як соціальна конструкція, наукова абстракція, що відбиває наявність спільних рис, об’єднаних цим поняттям. Трактування регіону як соціальної конструкції дозволяє поглянути на регіон з іншої точки зору – як на активний суб’єкт господарювання. При такому підході територія є однією з рис у сукупності характеристик соціальної конструкції, яка названа регіоном, і кордони якої зумовлюються дослідницьким завданням» [10, с.16-17; 11, с.12].


В той же час, розуміння під регіоном соціальної конструкції, в свою чергу, носить статичний характер, адже конструкція сама по собі не може функціонувати, розвиватися. Тому, на наш погляд, такий підхід є доволі абстрактним і не дає можливості встановити специфіку регіонального утворення для цілей економічного дослідження. Крім того, він певною мірою вміщується в існуючі відомі парадигми регіону, сформульовані Гранбергом О.Г., згідно з якими «регіон як квазідержава є відносно відособленою підсистемою держави і національної економіки... Регіон як квазікорпорація являє собою великий суб’єкт власності та економічної діяльності... Підхід до регіону як до ринку, що має визначені кордони (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань тощо. Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що живуть на визначеній території) висуває на перший план відтворення соціального життя й розвиток системи розселення» [12, с.83-84].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

До специфічних властивостей регіональної системи господарювання необхідно віднести такі:

регіональна господарська система є динамічною, складною, цілеспрямованою та відкритою системою, що проявляється в постійній зміні зв’язків та структури останньої, а також у наявності не тільки міжнародних, але й міжрегіональних взаємодій за різними напрямками функціонування;

системоутворюючим фактором регіональної господарської системи крім людини є територія із наявними на ній природнокліматичними ресурсами, що в більшості випадків визначає її тип;

суб’єктні підсистеми не мають чітких границь функціонування, адже той самий суб’єкт господарювання може бути учасником різних господарських процесів, а також може бути як елементом системи, так і елементом середовища одночасно;


регіональна господарська система не піддається точному й детальному прогнозуванню та моделюванню, тобто є стохастичною системою;

регіональна господарська система є типологічним об’єктом, в залежності від її типу в системі переважають ті чи інші зв’язки, ресурси та суб’єкти.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке
.


Підсумовуючи результати розв’язання задачі визначення регіону в трактуванні систем, слід відзначити, що в цьому контексті регіональна господарська система є абстрактним типологічним поняттям. Перелічені вище її специфічні властивості охоплюють лише ті, що виявляються загальними для різних типів господарських систем. Поставлена ж в даній роботі мета формування регіональної моделі ефективного господарювання потребує більш детального аналізу в рамках типології систем, яка в свою чергу базується на понятті модель господарювання. Тож наступною задачею дослідження є синтез основних типологічних рис моделей господарювання.


1.2. Типологічні риси макромоделей господарювання


Поняття «модель» (від латинського modulus, modus – міра, зразок) спочатку застосовувалося як еквівалент понять «зразок», «еталон». Зараз сфера його використання значно поширилася: у багатьох випадках закони, теорії, наукові картини світу розглядаються як моделі.

В наукових дослідженнях зустрічаються такі визначення цього поняття. «Модель – це абстракція (відображення) реального явища, що зберігає його суттєву структуру таким чином, щоб її аналіз дав можливість визначити вплив окремих сторін явища на інші чи на явище в цілому. Основне призначення моделі – це пояснення закономірностей розвитку явища для подальшого використання їх в управлінських цілях та для наукового передбачення» [47, с.24]. «Модель – це своєрідна абстракція, проміжна ланка між теоретичним абстрактним мисленням й об’єктивною дійсністю. Модель є засобом виділення певної об’єктивно діючої системи закономірних зв’язків і відношень, які мають місце в реальній дійсності, що вивчається» [48, с.32]. «Модель – це такий матеріально чи подумки уявлюваний об’єкт, який в процесі дослідження заміщує об’єкт-оригінал так, що його безпосереднє вивчення надає нові знання про об’єкт-оригінал в роботі» [49, с.32].


Тобто в сучасному науковому розумінні модель – це образ об’єкта чи процесу, який представлено в матеріальній чи знаковій формі, який відбиває суттєві для дослідження властивості і заміщує його
в процесі цього дослідження.

Важливим моментом при формуванні моделі є форма її представлення. Узагальнюючи характеристику моделей за формою представлення, наведену в роботах Венікова В.Л., Гранберга О.Г., Клебанової Т.С.[50-52], можливо виокремити матеріальні та абстрактні (ідеальні) моделі. Матеріальні моделі – це предметні (фізичні) моделі, які завжди мають реальне втілення і відбивають зовнішній та внутрішній устрій вихідних об’єктів, сутність процесів та явищ об’єкта-оригінала. Абстрактні чи ідеальні моделі не мають реального втілення, їхню основу складає інформація, тобто вони застосовуються як інструмент теоретичного пізнання навколишнього середовища.

Характерною рисою економічної науки є те, що тут розробка та використання матеріальних моделей принципово обмежені [49, с.25]. Саме тому при вивчені об’єктів та процесів у економіці найчастіше використовується клас уявних моделей. В контексті мети даного дослідження, автор погоджується з таким визначенням моделі господарювання (економічної моделі). «Поняття «економічна модель» – ієрархічне... Під моделлю економіки розуміють комплекс ідей, положень, співвідношень, які дають змогу визначити оптимальне поєднанні різних елементів економічної системи» [53, с.19]. Оскільки в економічних дослідження поняття моделі як певної абстракції має специфічний сенс, то виникає необхідність розкриття особливостей моделей господарювання на основі синтезу типологічних рис як реальних макромоделей, так і тих, що існують як наукові абстракції.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке
.

Наступною групою моделей господарювання обрано ті, що ґрунтуються на національних чи регіональних особливостях. Виходячи з того, що «модель економіки характеризується співвідношенням форм власності й заснованих на них секторів економіки або укладів господарювання; ринкових механізмів державного регулювання; централізму й децентралізму в управлінні економікою; конкуренції та монополізму; лібералізованості й соціальної орієнтованості економіки» [64, с.456], можна заключити, що типологічні ознаки моделей господарювання та економічних систем в загальному випадку являють собою синонімічні поняття.


Більше того, визначення типологічних ознак економічних систем дозволяє окреслити найбільш прийнятні методи управління й регулювання для конкретної регіональної господарської системи.

Наприклад, Прокоф’єва Т. пропонує характеризувати економічні системи за такими узагальненими критеріями класифікації: структуроутворюючі, тобто критерії на основі виокремлення структурних елементів економічної системи; соціально-економічні, що ґрунтуються на виокремленні ключових змістовних сторін економічної системи; об’ємні, що характеризують складність системи; динамічні, що зумовлюють ступінь та характер рухливості економічної системи [65, с.33].

В економічній теорії існують більш детальні класифікації національних економічних систем за такими критеріями: пануюча форма господарювання (товарна або натуральна); основні форми власності (общинного типу; приватновласницького типу; кооперативно-суспільного типу; змішаного типу); спосіб (механізм) координації економічних суб’єктів та дій (традиційна, ринкова, централізовано-планова економічна система); переважаючий спосіб розподілення доходів (суспільно-зрівняльного типу; із розподіленням доходів за землею, за факторами виробництва (земля, праця, капітал), за кількістю, якістю та ефективністю праці); тип державного втручання в економіку (вільна (ліберальна), адміністративно-командна, регульована, мішана економічна система); участь економіки у світогосподарськіх зв’язках (закрита і відкрита економічна система); рівень розвитку продуктивних сил (аграрна, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна економічна система) [66, с.209-212].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке
.

Плеханов Д.О. в результаті дослідження спільних рис національних моделей економіки визначив, що останні зараз виявляються соціально орієнтованими, а основні їх властивості зароджувалися переважно еволюційним шляхом як результат стихійного розвитку відповідних господарських систем [70, с.15]. Автором також встановлено, що найважливішою економічною ознакою сучасних моделей господарювання є плюралізм відносин власності і господарювання. При чому форма власності визначає форму господарювання та впливає на ефективність виробництва [70, с.15].


Цивілізаційний підхід до розуміння національної моделі економіки пропонує Ясін Є.Г. [72, с.7-20; 73, с.12-27; 74, с.7-32]. В цьому контексті автор виокремив п’ять цивілізацій, які схожі за культурними особливостями, історичним розвитком, інститутами та цінностями. Слід відзначити, що в результаті проведеного дослідження вказаних особливостей автор сформулював імовірний сценарій розвитку кожної з групи країн. Згідно з ним європейська цивілізація (Європейський Союз, США, Канада, Австралія і Нова Зеландія) через демографічно слабкі позиції буде відстоювати лідерство в процесах генерації інновацій і технологій, східноазіатська (Японія, Китай, Корея, Гонконг і Тайвань, Сінгапур, Таїланд, В’єтнам, Філіппіни), південноазіатська (Індія, решта Південної Азії), латиноамериканська (Бразилія, Аргентина, Мексика, решта Латинської Америки ) цивілізації будуть використовувати перевагу дешевої робочої сили і також конкурувати за позицію інноваційного лідера світу. Проте в цьому намаганні ключову роль відіграватиме швидкість інституційних і культурних змін. Ісламська цивілізація (Близький Схід, Північна Африка, Індонезія, Малайзія) через найбільший консерватизм ісламських інститутів і ментальності намагатиметься виживати за рахунок наявних природних ресурсів.

В теорії регіональної економіки загальноприйнятим є розділення регіонів на три основних типи, а саме: функціональні регіони, гомогенні регіони та адміністративні регіони [68, с.2-3; 75, с.16-20; 76, с.6].

Так, функціональні регіони являють собою організаційну єдність взаємопов’язаних компонентів простору, яка сформувалася навколо певного вузла чи ядра. Прикладом такого регіону є область країни чи місто, розташоване в центрі торговельного ареалу. Ідею функціональних регіонів покладено, наприклад, в основу моделі регіонального розвитку Китаю [77, с.186-188; 78, с.38]. Тут виокремлено ядра зосередження банківської, фінансової, інформаційної, організаційно-управлінської та інших видів сервісної діяльності; промислові та транспортні вузли супутникового типу; високо-інтенсивні аграрні господарства та зони пріоритетного розвитку. Означені складові моделей господарювання виконують такі функції: ядра – розширення масштабів зовнішніх економічних зв’язків, збереження високих темпів зростання; реструктуризація господарства з ухилом на капіталомісткі та техномістки виробництва; супутники – розвиток інфраструктури, перебазування індустріальних підприємств.


Адміністративні регіони формуються для управлінських та організаційних цілей. Головною їх відзнакою є наявність чітких нормативно закріплених границь, оскільки їх створено для розмежування діяльності бізнесових та державних управлінських структур.

Гомогенні регіони відзначаються тим, що в їх границях, які доречи виявляються досить умовними, уся територія визнається однорідною за певними ознаками. При цьому як показує аналіз теоретичних досліджень з питань визначення типологічних характеристик різних регіонів, дослідники, як правило, використовують групування територіально-адміністративних одиниць у гомогенні регіони.

Так, Герасимчук З.В. класифікує регіони України за швидкістю та темпами сталого зростання [79, с.35]. Основою його класифікації є інтегральні темпи індексів сталого зростання й ранжування регіонів за рівнем сталого розвитку. Ознаками ж виокремлення гомогенних регіонів виступають проблеми, які призводять до дисбалансу економічних, екологічних та соціальних інтересів і порушують рівновагу відтворювального циклу. Дана методика дозволила автору розбити регіони на лідируючі, середньорозвинені і проблемні.

Основною метою типології країн світу, розробленої Вольським В.В., є систематизація країн світу як об’єктів країнознавчих досліджень, встановлення зв’язків і взаємозалежностей між країнами як частинами світової системи [80, с.165-190]. Типологію побудовано на основі 18 основних ознак, серед яких є демографічні, соціальні, ті, що характеризують ринок праці, економічні, фінансові, структурні.

Типологія регіонів Російської Федерації, розроблена колективом науковців з Інституту економіки перехідного періоду, яку представлено в роботі [81], включає класифікацію за трьома критеріями – рівнем життя населення, інвестиційною діяльністю та економічним потенціалом. Групування регіонів за даними критеріями дозволяє виокремити схожі за рівнем розвитку регіони.

Качаєв Ю.Д. представив типізацію регіонів України за інвестиційною активністю на основі аналізу трьох типологічних ознак: рівня інвестиційної активності; ступеня диверсифікованості структури видів інвестиційної діяльності; типу сполучень основних видів інвестиційної діяльності в регіоні [82]. На основі аналізу 548 регіонів (з яких 489 – це адміністративні райони; 59 – найбільші за територією та економічним потенціалом міста України) автор доходить висновку, що більшість регіонів України характеризується низьким ступенем інвестиційної активності. При цьому з підвищенням рівня інвестиційної активності регіону зростає частка інвестицій у виробництво, а також рівень економічного і соціального розвитку. До групи ж регіонів із дуже високою інвестиційною активністю та високодиверсифікованою структурою видів інвестиційної діяльності входять в основному великі адміністративні центри України, які історично концентрують значні фінансові й інвестиційні ресурси, а також індустріально розвинуті центри України, де базовими є таки види економічної діяльності, як електроенергетика, металургія та видобуток і переробка нафти та газу.


Іншим підходом до виокремлення типових рис регіонів є класифікація регіональних економічних систем за таксономічною співпідпорядкованістю, наведена в роботах Василенка В.М. [83, с.26-34; 84, с.43-52]. Так, автор виокремлює три їх типи. Найвищі за ступенем підпорядкованості є економічні регіони, що являють собою значні за розміром території, де розміщено декілька соціально-економічних територіальних систем, які спеціалізуються на певних видах виробництва й відрізняються комплексністю в розвитку продуктивних сил. Основним критерієм економічного регіону є відтворювальна цілісність та наявність основної цільової функції, направленої на утворення й забезпечення комфортних умов життєдіяльності та існування усім суб’єктам, що знаходяться на його території. На відміну від економічних регіонів, соціально-економічні територіальні системи являють собою великі за розміром і складні соціально-економічні системи з великою кількістю складових елементів, що відрізняються не тільки поліструктурністю та багатофункціональністю, але і множинністю їх взаємодії, значущістю й закономірностями функціонування. Основним критерієм соціально-економічної територіальної системи є окресленість крупного територіального утворення і наявність на даній території повного циклу відтворення. І, на решті, функціонально-територіальні системи – це системоутворюючі компоненти даної території, що зумовлюють вирішальною мірою масштаби й межі її розвитку, привнесення специфічних особливостей у взаємовідносини як всередині самої структури, так і за її межами.

Згідно з діючим в Україні Порядком здійснення моніторингу показників розвитку регіонів [85], класифікація усіх адміністративних регіонів України провадиться за критерієм частки зайнятих у промисловості та сільському господарстві. Відповідно регіон визнається промисловим, якщо частка зайнятих в промисловості перевищує частку зайнятих в сільському господарстві. Якщо спостерігається зворотне, то регіон визнається сільськогосподарським. Крім цього, в Порядку перелічено такі умови визнання регіону промисловим: відношення обсягу реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) на одну особу наявного населення до обсягу реалізованої сільськогосподарської продукції (робіт, послуг) на одну особу наявного населення перевищує 1; обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) на одну особу наявного населення становить не менш як 50% середнього показника в

сукупності регіонів.

Відомим є виокремлення регіонів, що базуються на старих галузях промисловості. Старі базові галузі промисловості, як правило, характеризуються низькою нормою прибутку й частковим занепадом, до них належать текстильна промисловість, галузі паливно-енергетичного комплексу, металургія, хімія, складання машинобудівних та електронних виробів. Як відзначає Еккарт К. та інші [86, с.5-9], основними характеристиками моделі господарювання в таких регіонах є висока щільність населення; значні розміри регіональних центрів; підвищена інфраструктурна забезпеченість відповідних видів промислової діяльності; надзвичайно висока частка економічної діяльності, в якій важка промисловість є замикаючою у виробничому циклі; домінування крупних підприємств; неможливість виробництва без власного енергетичного забезпечення. Головною проблемою старопромислових регіонів виявляється інерційна траєкторія розвитку, з якої вони не можуть зійти в результаті тривалої спеціалізації на одному виді діяльності.

Горська О. пропонує групувати регіони України за критерієм реального виробництва [87, с.96]. В результаті дослідження регіони України розбито на три групи, які різняться за структурою регіонального економічного виробництва, на основі коефіцієнта, розрахованого як відношення частки реального сектора в регіональному виробництві до середньої в Україні частки реального виробництва в економіці. Також у даній роботі вказано на можливість застосування ще одного критерію – переважання в структурі реального виробництва первинних галузей, до яких належать сільське господарство, мисливство, рибальство й добувна промисловість; вторинних – обробної промисловості, виробництва та розподілу електроенергії, води й газу, а також будівництва, і третинних – сфери послуг.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Відповідно до нормативно-правових та політико-правових актів [95-, 101], розпорядчі регіональні моделі господарювання в Україні слід спрямовувати на досягнення таких цілей: ефективне використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних та інших ресурсів; оптимальна спеціалізація регіонів у виробництві товарів та послуг; підвищення рівня життя людей; розвиток сучасної технологічної основи суспільного виробництва та досягнення на цій основі високої продуктивності виробництва та повної зайнятості працездатного населення; реструктуризація економічної бази окремих регіонів на новій технологічній основі; збільшення обсягу інвестицій в основні сфери економіки регіонів, які визначають стратегічні пріоритети їх розвитку; розвиток виробничої та соціальної інфраструктури загальнодержавного і міжнародного значення; розвиток інфраструктури науки і освіти, науково-дослідної діяльності, формування інституцій технологічного розвитку та інновацій.

Також в результаті аналізу вказаних документів, можна дійти висновку, що формування регіональних моделей господарювання як траєкторій розвитку відповідних господарських систем має базуватися на комплексному аналізі демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної економіки, результатах оцінки досягнутого рівня розвитку економіки і соціальної сфери та з урахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.

Виходячи з вищеозначеного, особливої уваги в класі розпорядчих моделей заслуговує перш за все так звана інноваційна модель господарювання, яка передбачає відповідну політику регіонального розвитку, засновану на державних і регіональних пріоритетах організаційної та структурної переорієнтації системи наукових досліджень, створення нових національних та регіональних структур науково-технічного змісту [102, с.10].

Принципи, цілі, проблеми та інструменти побудови національної інноваційної системи та відповідної моделі господарювання досліджуються Голіковим В.І. [103], Гриньовим Б.В., Губенко П.Т., Гусєвим В.А. [104], Захарченком В.І. [105-107], Івченком В.А. [108], Мунтіяном В.І. [109], Налівайченком С.П. [110], Самойликом К.С.[111], Федуловою Л.І. [112-113]. Аналіз вказаних робіт дозволяє дійти висновку, що основою формування і запровадження інноваційної моделі господарювання в Україні та її регіонах є, перш за все, інвестиційне її забезпечення.

Отже, в умовах об’єктивної необхідності інноваційного спрямування суспільного, технологічного та економічного розвитку особливої важливості набуває інвестиційна модель господарювання, яка по суті означає всебічне та ефективне використання інвестиційного потенціалу регіонів для досягнення стратегічних цілей національного та регіонального розвитку, що передбачає «інноваційну наповненість інвестицій» [93, с.194]. Необхідність першочергового формування саме інвестиційної регіональної моделі господарювання в промислових регіонах України підтверджується також і результатами аналізу світового досвіду формування та реалізації державної регіональної політики, зробленого авторським колективом Інституту стратегічних досліджень НАН України [114, с.42-51].

Наявність визначеного зв’язку між описаними типами моделей господарювання дає підстави, наприклад, Гуревичеву М., Гальчинському А. та Льовочкину С.[115-116] об’єднати їх до складу однієї інноваційно-інвестиційної моделі, основою якої ці дослідники пропонують обрати
інституційне забезпечення.

Бутко М.П. також вказує на те, що пріоритетом розвитку є затвердження моделі інноваційно-інвестиційного розвитку. При цьому «основним фактором розвитку виробництва в регіонах виступає наявність та ефективне функціонування організаційного механізму запровадження нових технологій, нагромадження основного капіталу на основі оптимального для кожного регіону співвідношення великих, середніх та малих підприємств з урахуванням регіональної спеціалізації та особливостей виробничого процесу» [117, с.10].


Таким чином, виходячи із сказаного вище можна зробити висновок, що клас розпорядчих моделей ґрунтується фактично на необхідності розвитку певних елементів продуктивних сил у регіоні. При цьому формування моделі господарювання певного регіону зумовлює врахування його специфічних характеристик, а сам процес формування необхідно здійснювати в три етапи. Перший етап полягає у виявленні особливостей функціонування регіональної господарської системи досліджуваного регіону (адміністративного чи гомогенного). Другий етап передбачає безпосереднє формування моделі господарювання, яка сприяє усуненню «вузьких місць» у господарських процесах регіону та забезпечує належний рівень ефективності. Третій етап спрямовується на розробку відповідного організаційного забезпечення, необхідного для успішного впровадження розробленої моделі.

При цьому відповідно до національних прагнень щодо побудови інвестиційно-інноваційної моделі, на регіональному рівні також необхідно спрямовувати усі модельні пропозиції в цьому напрямку. Проте, на наш погляд, будь-яка модель означеного характеру може бути прийнята до впровадження тоді тільки тоді, коли вона задовольняє певним критеріям ефективного господарювання. Тому наступним етапом дослідження є теоретичний огляд існуючих методів оцінювання ефективності господарювання в регіоні.


1.3. Методи оцінювання ефективності господарювання в регіоні


Теоретичне узагальнення методів оцінювання ефективності господарювання необхідно вести на основі визначення поняття «ефективність».

Економічна наука у визначенні ефективності виходить із принципу зіставлення результату та витрат на досягнення цього результату. Наприклад, Козаченко С.В. зазначає, що «категорія «ефективність», а також методи, показники, вимірники, що будуються на її основі, мають головною своєю функцією визначення економічної доцільності виконання тих чи інших робіт, проведення тих чи інших заходів, розробки й виконання проектів, програм, доцільності використання тих чи інших ресурсів, технологій, матеріалів, обладнання тощо. Визначення економічної та соціальної ефективності базується на порівнянні витрат та результатів безвідносно до особистісного фактору» [118, с.238]. Також витратний підхід до визначення ефективності використовують в своїх роботах Павлов К.В. та Ільін С.Ю. [119, с.79], Хачатуров Т.С.[120, с.26], Лопатинський Ю.М. [121, с.76], Мірошніков П. та Мірошников Л. [122, с.86], Шніпер Р.І. [23, с.171].


Схожим підходом до оцінки ефективності є ресурсний підхід, згідно з яким ефективність виробництва означає певний результат на одиницю використаних ресурсів [123, с.66]. Як зазначає Воронін О.О., «цей підхід ураховує всі чинники виробництва (основні засоби, обігові кошти, кількість працівників)» [124, с.23]. Ресурсний підхід до оцінки ефективності господарської діяльності використано в роботах Сендрякова В.Г.[125, с.133-134], Даренських Ю.А., Колотової Н.С., Храмової Л.Б. та Зиміної М.В. [126, с.11], Барсова А.А. [127, с.13, 17-18].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Орешин В.П. та Потапов Л.В. відзначають, що «ефективність економіки регіону має двосторонню направленість: по-перше, це співвідношення досягнутих результатів господарської діяльності регіону з величиною виробничих витрат (тобто внутрішня ефективність економіки регіону); по-друге, це ступінь участі даної територіальної одиниці в розв’язанні загальнонаціональних задач... Інтегральним показником економічної ефективності регіону є співвідношення обсягу валового регіонального продукту з величиною витрат (матеріальних, амортизаційних відрахувань, заробітної плати)... Поряд з узагальнюючими показниками використовуються часткові показники, що характеризують ефективність використання елементів виробничого потенціалу регіону: економія основних та оборотних фондів, матеріальних витрат, а також підвищення ефективності використання живої праці, виробничих фондів, природних і матеріальних ресурсів. До часткових показників відносяться продуктивність праці, матеріаломісткість, трудомісткість, фондомісткість» [140, с.169-170].

Дубров А.М. виокремлює в рамках проблеми оцінки ефективності такі показники, як темпи зростання продуктивності праці, частка приросту чистої товарної продукції в результаті підвищення продуктивності праці, економія живої праці, фондовіддача, оборотність оборотних коштів, відношення приросту чистої продукції до приросту капітальних вкладень, термін окупності капітальних вкладень, плановий чи нормативний рівень матеріальних витрат на 1 грошову одиницю товарної (валової) продукції, рівень матеріальних витрат за минулий період [141, с.128].


Райхель Б.Л. і Вагонова О.Г. вказують, що ефективність відтворення у загальному випадку є функцією взаємодії початкової ефективності функціонування економічної системи та факторів виробництва. При цьому дослідники виокремили ефективність використання робочої сили, основних виробничих фондів, природних ресурсів і організації виробництва [142, с.44].

Павлов К.В. розглядає формалізований показник ефективності використання наявних економічних ресурсів у регіоні, який розраховується за формулою (1.2) [143, с.35]


,

(1.2)

де – кількість споживчих вартостей, вироблених у регіоні за рахунок наявних регіональних ресурсів;

– кількість економічних ресурсів, наявних у регіоні (капіталу усіх форм власності, економічного ресурсу «земля» у вартісному вираженні, людського капіталу).


Таким чином, ресурсно-витратний підхід, не зважаючи на його обмеженість, виявився досить універсальним та простим для розуміння відтворювальних процесів на будь-якому рівні господарювання. Саме через це пропонується до методики оцінки ефективності господарювання в регіоні включити такі показники, що відповідають ресурсно-витратному підходу: фондовіддача, продуктивність праці та матеріаломісткість валового випуску.

Друга група методів визначає показники ефективності з огляду на тип системного об’єкту (регіон). Наприклад, системний підхід до оцінки ефективності регіональної економічної системи викладено в роботі Саєнко Д.В. [144, с.76-77]. Тут запропоновано здійснювати оцінку ефективності з урахуванням функції регіону в макроекономічній моделі держави на підставі відповідних критеріїв, які повинні відображати результативність функціонування й розвитку регіональної економічної системи, виявляти ступінь раціонального використання ресурсів, результативність розміщення продуктивних сил, специфіку умов та факторів економічної діяльності в регіоні. До таких критеріїв Саєнко Д.В. відносить:


ступінь інтенсифікації використання ресурсів, які беруть участь у формуванні валової доданої вартості регіону, характеризується показниками фондомісткості, матеріаломісткості, зарплатомісткості, трудомісткості валової доданої вартості;

внесок регіону в кінцеві загальнонаціональні результати, характеризується системою показників участі регіону у формуванні загальнонаціональних відтворювальних ресурсів;

характер внутрішніх і міжрегіональних зв’язків, визначається показниками товарності, локалізації виробництва на одну особу населення;

рівень соціально-економічного розвитку регіону, визначається середньодушовими показниками соціально-економічного розвитку регіону, а також їх зіставлення з відповідними середніми національними показниками.

Підлісна О.С. пропонує методологію оцінки ефективності територіального утворення базувати на тому, що кінцевою метою функціонування останнього є соціально-економічна безпека [145, с.105, 114]. В цьому розумінні показниками ефективності виявляються параметри економічної безпеки.

Донченко Ю.В. пропонує визначати показник «соціально-економічної ефективності, який виражає ступінь відповідності рівня тривалості життя людини рівню добробуту й розвитку кожного члена суспільства, досягнутому економікою на певний момент часу» [146, с.48].

Аналіз наведеної вище групи методів оцінки ефективності господарювання дозволяє зробити висновок: якщо регіон – це специфічна система господарювання, а функцією цієї системи є створення умов для розширеного відтворення і розвитку людини в рамках територіального утворення, то відповідний показник ефективності належить визначати за результатами аналізу відтворювальних процесів. З цієї позиції серед підходів до оцінки ефективності функціонування регіональної господарської системи слід окремо охарактеризувати ті, що ґрунтуються на аналізі економічного зростання. Адже в умовах функціонування регіональних господарських систем в Україні економічне зростання є основним показником ефективності, а інвестиційне його забезпечення, як вказувалося в попередньому підрозділі, відіграє вирішальну роль у забезпеченні стійких темпів зростання.


Наголос на зв’язку між економічним зростанням та ефективністю господарювання можна знайти в таких наукових публікаціях. Так, Мельников Р.М. зазначає, що прискорення темпів розширення виробництва обмежується низкою факторів, серед яких найбільший вплив чинять інтереси споживання та ефективність процесу нагромадження капіталу. Темпи економічного зростання як кількісний показник впливають на динаміку рівня доходів і споживання, забезпечуючи таким чином підвищення
добробуту суспільства [147, с.3; 148, с.20-40].

За результатами аналізу досліджень Варналія З.С., Крючкової В.І., Жаліла Я.А. та ін. [149-152] можна дійти висновку, що на даному етапі економічного розвитку українського суспільства задоволення його потреб можливо лише за рахунок розширення виробництва, адже багатство країни, високий рівень доходів і споживання її громадян мають місце лише в умовах стійких та ефективних темпів зростання галузей, які виробляють матеріальні блага. Отже, характеристика за допомогою моделей економічного зростання динаміки господарської системи регіону виявляється важливим етапом дослідження напрямків взаємодії останньої з внутрішнім і зовнішнім середовищами.

Авербух Р.С. відзначає, що «головними рисами економічного зростання є впровадження досягнень науково-технічного прогресу та перетворення на цій основі ефективності на головне джерело розширеного відтворення». Темпи економічного зростання автор пов’язує з раціональним та повним використанням ресурсів, а також з безперервним підвищенням ступеня задоволення суспільних потреб [153, с.14-15].

Чечелєва Т.І. та ін. наголошують, що прискорення темпів економічного зростання означає підвищення соціально-економічного рівня розвитку, а, отже, добробуту суспільства. В розвинених країнах ефективність виробництва є фактором економічного зростання й чинником збільшення витрат на соціальні послуги. Тут ефективність виробництва забезпечується за рахунок не тільки приросту суспільного продукту в результаті підвищення продуктивності праці, але й за рахунок зменшення показників фондомісткості та матеріаломісткості продукції. Таким чином, економічна ефективність спостерігається тоді, коли темпи зростання продуктивності праці випереджують темпи зростання фондо- та матеріалоозброєності праці, а середня зарплата зростає у міру підвищення продуктивності праці чи відстає від неї [154, с.11-15].


Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Підводячи підсумок розв’язанню задачі теоретичного узагальнення методів оцінювання ефективності господарювання в регіоні, слід наголосити, що поняття ефективності функціонування регіональної господарської системи означає характеристику повноти виконання останньою своєї функції. Тому ефективне господарювання розуміє під собою таке розпорядження ресурсами, що в результаті досягається всебічний розвиток людини. В цьому контексті прийнятним методом оцінювання ефективності, крім широко розповсюджених, стає виявлення ефективного господарювання в регіоні на основі оптимізаційних моделей економічної динаміки. Такий підхід дозволяє врахувати не тільки вплив на обсяги виробництва факторів праці, капіталу та технічного прогресу, але й вплив використання виробленого продукту на відтворення праці й капіталу. Отже, він відповідає системній природі регіону.


Висновки до розділу 1

1. В результаті теоретичних узагальнень наукових положень системного підходу та філософії господарства визначено, що господарська система регіону являє собою специфічно організовану сукупність елементів продуктивних сил (предметів та засобів праці, суб’єктів господарювання та господарського середовища), взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою, утворюючих єдине ціле й функціонуючих на певній території. Функція регіональної господарської системи, являючи собою характеристику ролі, яку вона відіграє по відношенню до середовища, полягає в тому, що в границях територіального утворення складаються умови для розширеного відтворення та розвитку людини через участь у територіальному й галузевому поділі праці. При цьому глобальною ціллю системи господарювання є задоволення матеріальних та нематеріальних потреб населення. На цій основі сформульовано схематичне представлення конструктивного визначення регіональної системи господарювання.


2. Дослідження різних теоретичних підходів до класифікації і типології регіонів та економічних систем в рамках таких груп, як базові економічні моделі, національні й регіональні економічні системи, розпорядчі моделі, довело, що головними ознаками моделей господарювання можна вважати, по-перше, виробничу спеціалізацію господарювання, по-друге, структуру споживання виробленого продукту, по-третє, рівень і характер інтеграції у світогосподарські зв’язки. Встановлено, що в основу моделі господарювання завжди покладається інвестиційний процес, а схемою її функціонування виявляється схема відтворювального процесу. Під час формування моделі господарювання на регіональному рівні, зважаючи на національні прагнення до побудови інвестиційно-інноваційної моделі, також необхідно спрямовувати усі модельні пропозиції в цьому напрямку.

3. У результаті дослідження теоретичних підходів до визначення поняття ефективності встановлено, що в термінах системного підходу ефективність характеризує ступінь відповідності отриманого господарською системою результату тому, який мав би місце за умови виконання нею своєї функції у повному обсязі. Оскільки метою функціонування господарської системи є максимальне задоволення матеріальних та нематеріальних потреб людини із використанням мінімального обсягу ресурсів, то оцінка ефективності господарювання має проводитися на основі таких методів:

метод оцінки ефективності використання ресурсів системи господарювання за показниками фондовіддачі, продуктивності праці
та матеріаломісткості;

метод оцінки ефективності використання ресурсів системи господарювання на базі обчислення виробничої функції та факторного аналізу темпів зростання кінцевого продукту за показниками масштабу та ефективності використання виробничих ресурсів;

метод оцінки відповідності магістральної траєкторії розвитку господарської системи до збалансованої траєкторії на основі класичної моделі економічного зростання, що формалізує відтворювані процеси в регіоні.

4. Основні наукові результати розділу опубліковані в працях
автора [173-177].

5. Таким чином, результати теоретичного дослідження системи господарювання регіону, її специфіки та підходів до оцінки ефективності зумовили можливість аналізу практичних особливостей господарювання в рамках моделі, яка склалася в межах промислових регіонів України в сучасних умовах.