litceysel.ru
добавить свой файл
1 2 3
Тема: ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА


План.

1. Поняття та правові ознаки фермерського господарства.

2. Порядок створення фермерського господарства.

3. Земельні відносини фермерського господарства.

4. Повноваження членів фермерського господарства.

5. Господарська діяльність та припинення діяльності фермерського господарства.


1. Поняття та правові ознаки фермерського господарства.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Законодавчу основу суспільних відносин, які пов’язані із створенням і діяльністю фермерського господарства складають насамперед положення Конституції України (ст.41 право приватної власності є непорушним; ст.42 кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом). Основним законодавчим актом є Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. і введений в дію 29 серпня 2003р. Також важливе значення має й поточне законодавство, а саме Земельний кодекс України, Господарський кодекс України, Закони «Про охорону земель», «Про землеустрій» та інші.

Фермерське господарство характеризується наступними ознаками:

1) засновниками фермерського господарства як юридичної особи можуть бути лише громадяни України. Фермерське господарство може бути створено як одним громадянином України, так і двома чи більше особами, які мають українське громадянство та є родичами чи членами сім’ї;

2) виробництво сільськогосподарської продукції базується переважно на праці власників цих господарств, членів їх сімей та родичів. Разом з тим, трудові відносини в фермерському господарстві можуть формуватися не лише тільки на основі членства (для членів господарства), так і на засадах трудової участі осіб, що працюють в господарстві на умовах найму;


3) фермерське господарство являє собою сімейно-трудове об’єднання;

4) як самостійний господарюючий суб’єкт фермерське господарство має своє найменування, печатку, штамп, а також право приймати будь-які господарські рішення, що не суперечать закону. Діє на основі Статуту. Наявність Статуту є обов’язковою вимогою для фермерського господарства як юридичної особи;

5) головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства може письмово доручити виконання своїх обов’язків одному з членів ФГ або особі, яка працює за контрактом.


2. Порядок створення фермерського господарства.

Передбачається наступний порядок створення фермерського господарства:

1) право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

2) Громадяни, що виявили бажання отримати земельну для створення ФГ, мають пройти професійний відбір. Професійний відбір проводить районна(міська) професійна комісія з питань створення фермерського господарства. Склад комісії формує і затверджує районна (міська) рада. Висновок професійної комісії про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації ФГ і надання земельної ділянки.

3) Надання земельної ділянки.

4) Державна реєстрація фермерського господарства. Здійснюється державна реєстрація у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя держадміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Документи для реєстрації: засновницькі документи; реєстраційна картка, встановленого зразка, яка є заявою; копію документа, що засвідчує наявність земельної ділянки сільськогосподарського призначення; документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію.


Забороняється вимагати інші документи. Провадиться реєстрація на протязі 5 робочих днів при наявності всіх необхідних документів. Після державної реєстрації ФГ набуває статусу юридичної особи.


3. Земельні відносини фермерського господарства.

Згідно зі ст. 31 ЗК та ст. 12 Закону «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: 1) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; 2) земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності; 3) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель державної власності громадяни звертаються до районної держадміністрації, а із земель комунальної власності – до місцевої ради. У заяві зазначається: 1) бажані розмір та місце розташування земельної ділянки; 2) кількість членів ФГ та наявність у них права на безоплатне одержання у власність земельних ділянок; 3)обґрунтування розмірів земельної ділянки щодо подальших перспектив ведення фермерського господарства. До заяви додається рішення професійної комісії з питань створення фермерського господарства щодо наявності у громадянина достатнього досвіду у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації.

Заява розглядається у місячний термін і у разі задоволення дається згода на підготовку проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданій земельній ділянки питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або укладення договору оренди. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться після збирання врожаю на цій ділянці попереднім землекористувачем.


Громадянам України – членам ФГ передаються безоплатно у власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена с/г підприємств, розташованого на території відповідної ради. Це положення не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельний пай. Якщо розмір земельної ділянки більше розміру земельної частки (паю), то вони передаються у приватну власність на підставі цивільно-правових угод.

Земельні ділянки надаються для ведення ФГ єдиним масивом. Якщо у складі угідь фермерського господарства входять замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення, то громадянам і юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть бути безоплатно або за плату передаватися у власність ділянки площею до 5 га. (п. 2 ст. 56 ЗК) Також, згідно п. 2 ст. 56 ЗК громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у власність замкнені природні водойми площею до 3 га.


4. Повноваження членів фермерського господарства.

ФГ та його члени мають право (ст. 14 Закону України «Про фермерське господарство»): 1) продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку; 2) самостійно господарювати на землі; 3) власності на посіви і насадження с/г культур, на вироблену продукцію; 4) на відшкодування збитків; 5) споруджувати житлові будинки, господарські споруди; 6) реалізувати вироблену с/г продукцію; 7) інші права

Обов’язки ФГ та його членів (ст.15 Закону України «Про фермерське господарство»): 1) забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) сплачувати податки та збори; 4) не порушувати прав власників суміжних ділянок та землекористувачів; 5) не допускати зниження родючості ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) надавати відповідним органам дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів; 7) дотримуватись санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції; 8) дотримуватись правил добросусідства та встановлених обмежень у використанні земель і земельних сервітутів; 9) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем та інші обов’язки.



5. Господарська діяльність та припинення діяльності фермерського господарства.

Діє на умовах самоокупності. Самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацією і організовує виробництво. ФГ має право вступати в договірні відносини з будь-якими фізичними та юридичними особами, спори вирішуються відповідно до закону.

ФГ зобов’язано дотримуватись встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції.

Трудові відносини у ФГ базуються на основі праці його членів. У разі виробничої потреби ФГ має право залучати до роботи інших громадян за трудовим договором (контрактом).

Майно ФГ належить йому на праві власності. У власності ФГ може перебувати будь-яке майно, в тому числі земельні ділянки, житлові будинки, господарські будівлі і споруди, засоби виробництва тощо, яке необхідно для ведення товарного с/г виробництва і набуття якого у власність не заборонено законом. ФГ має право здійснювати відчуження та набуття майна на підставі цивільно-правових угод. Майнові спори вирішуються судом.

Успадкування ФГ ( як цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону. Якщо ФГ успадковується кількома спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утворюється хоча б одна земельна ділянка менше мінімуму розміру, встановленого для даного регіону.

Відповідно до ст. 35 Закону «Про фермерське господарство» його діяльність припиняється у разі: 1) реорганізації ФГ; 2) ліквідації ФГ; 3) визнання ФГ неплатоспроможним (банкрутом); 4) якщо не залишається жодного члена ФГ або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства. Рішення про припинення діяльності приймається власником, у разі банкрутства відповідно до закону. Спори про припинення діяльності вирішується судом.



Модуль № 2.



Тема:
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ОСОБИСТОГО СЕЛЯНСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

План.

1. Поняття особистого селянського господарства.

2. Земельні правовідносини особистого селянського господарства.

3. Повноваження членів особистого селянського господарства.

4. Правовий режим майна особистого селянського господарства.

5. Припинення ведення особистого селянського господарства.


1.Поняття особистого селянського господарства.

Особисте селянське господарство – це форма організації сільськогосподарського виробництва на земельних ділянках, наданих для ведення особистого селянського господарства, на основі індивідуальної праці фізичної особи або спільної праці осіб, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають.

Ведення особистого селянського господарства – це господарська діяльність, яка провадиться без утворення юридичної особи фізичною особою індивідуально або разом з особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна, що перебуває у власності членів особистого селянського господарства, у тому числі у сфері сільського зеленого туризму.

Основні ознаки: 1) форма організації індивідуального аграрного господарювання на основі приватної власності на землю і майно; 2) відповідне цільове призначення земельної ділянки; 3) ведення господарства здійснюється за рахунок праці осіб, що перебувають у сімейних чи родинних відносинах та спільно проживають; 4) майно належить громадянам на праві спільної сумісної або часткової власності, а також може бути власністю однієї особи; 5) має підсобний характер до суспільного виробництва; 6) в основному має споживний характер; 7) можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси с/г продукції; 8) веденням ОСГ не відноситься до підприємницької діяльності.


Правове регулювання відносин в ОСГ здійснюється на підставі чинного законодавства, а саме: Закон «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р., Земельний кодекс України, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, підзаконні акти (постанова КМ України від 31 травня 1995 р. № 38 «Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку ОСГ і ФГ»).


2. Земельні правовідносини особистого селянського господарства.

Відповідно до ст. 5 Закону «Про особисте селянське господарство» для ведення господарства використовуються земельні ділянки розміром до 2 га, які передані фізичним особам у власність або надані в оренду.

Розмір земельної ділянки ОСГ може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону.

Іноземні громадяни та особи без громадянства для ведення ОСГ земельні ділянки можуть мати тільки на умовах оренди.

Особисте селянське господарство може набувати право власності на земельні ділянки на підставі: 1) цивільно-правових угод; 2) безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; 3) приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; 4) прийняття спадщини; 5) виділення в натурі (на місцевості) належним членам господарства земельних часток (паїв).

Оскільки, членами особистого селянського господарства можуть бути подружжя, то земельна ділянка може належати їм на підставі права спільної сумісної власності (ст. 89 Земельного кодексу України).

Збільшення земельної ділянки може відбуватися на підставі ст. 121 Земельного кодексу.


3. Права і обов’язки членів особистого селянського господарства.

Членами ОСГ – є особи, які індивідуально ведуть особисте селянське господарство та яким належить на праві власності або оренди земельні ділянки для ведення ОСГ, та особи, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах, спільно проживають, разом ведуть ОСГ та яким належать на праві власності або оренди земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.


Члени особистого селянського господарства у відповідності до ст. 7 Закону «Про особисте селянське господарство» мають наступні права: 1) самостійно господарювати на землі; 2) укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать закону (уповноваженою особою може бути дієздатний член ОСГ, що досяг 18 років); 3) реалізовувати надлишки виробленої продукції; 4) самостійно здійснювати матеріально-технічне забезпечення власного виробництва; 5) відкривати рахунки в установах банків та отримувати кредити у встановленому законом порядку; 6) бути членами кредитної спілки та користуватися її послугами; 7) надавати послуги з використання майна ОСГ; 8) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі відповідно до закону; 9) на відшкодування збитків, у випадках передбачених законом; 10) вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподарською продукцією та продуктами її переробки; 11) отримувати дорадчі послуги; 12) брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; 13) об’єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо; 14) проводити в установленому законом порядку зовнішньоекономічну діяльність.

Члени особистого селянського господарства зобов’язані: 1) дотримуватись вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; 2) забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням; 3) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 4) не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 5) дотримуватись правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 6) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; 7) дотримуватись діючих нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; 8) надавати сільськім, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку.


Також законодавством можуть бути встановлені інші права та обов’язки членів особистого селянського господарства.

Члени особистого селянського господарства належать до категорії зайнятого населення в тому випадку, якщо робота в ОСГ для них є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Порядок визначення розрахункового місячного доходу на одного члена ОСГ встановлює КМ.

Ведення ОСГ вважається основною роботою для члена ОСГ за умови, що протягом 12 місяців, які передували дню звернення до державної служби зайнятості, він провадив лише діяльність, пов’язану з веденням ОСГ, чи одночасно працював на умовах найму або займався видом діяльності, що визначений ЗУ «Про зайнятість населення» (п. 3 ст. 1), менше 26 календарних тижнів.


4. Правовий режим майна особистого селянського господарства.

Майно, що використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів.

У власності особистого селянського господарства можуть бути: житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім’ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами особистого селянського господарства.

Своєрідною основою особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового будинку відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.


Закон не дає вичерпній перелік майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може буде будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законодавством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарства може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо.

Відповідно до положень чинного законодавства (ст. 346 ЦК України) право власності на майно для ведення ОСГ може припинятися в разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; 4) знищення майна; 5) викупу земельної ділянки через суспільну потребу; 6) викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщено; 7) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 8) реквізиції, конфіскації; 9) смерті власника.

Звернення стягнення на майно члена ОСГ допускається лише на підставі рішення суду.

Право на майно може бути визнане не тільки за родичами, а і за іншими особами, коли буде встановлено, що вони входили до складу сім’ї і брали трудову участь у придбанні майна.


5. Припинення ведення особистого селянського господарства.

Ведення особистого селянського господарства припиняється у разі: 1) рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; 2) якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність; 3) припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України.

У разі припинення ведення ОСГ сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.


Спори щодо ведення ОСГ можуть вирішуватись органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах повноважень, що визначаються законом, або судом.


Тема: ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

План:

1. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення.

2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

3. Суб’єкти сільськогосподарського землекористування.

4. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення.


1. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення.

Юридичне визначення земель сільськогосподарського призначення наведено в ст. 22 ЗК України, а саме: землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

Відповідно до ст. 22 ЗК України, до земель с/г призначення належать:

1 – сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

2 – несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Земельний кодекс України поділяє землі сільськогосподарського призначення на дві зазначені категорії: сільськогосподарські угіддя та несільськогосподарські угіддя. Проте, із змісту статей Земельного кодексу України можна виділити також й інші структурні характеристики земель сільськогосподарського призначення. Наприклад, ґрунт (ст. 168 ЗК України).

Відповідно до ст.1 ЗУ «Про охорону земель» ґрунт являє собою природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості – родючості.



2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Під правовим режимом розуміється сукупність правових норм, що встановлюють основні засади та певний порядок землекористування різних видів.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення характеризується певними особливостями:

1) центральне місце земель сільськогосподарського призначення у складі земель України;

2) пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України;

3) раціональність, під якою слід розуміти не стільки максимальну економічну ефективність, скільки наукову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони;

4) відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (ст. 207 ЗК України);

5) встановлення спеціального правового режиму для особливо цінних земель та визнання ґрунтів об’єктом особливої охорони (ст. 150 ЗК України);

6) спеціальна визначеність кола суб’єктів сільськогосподарського землекористування та наявність відповідних вимог щодо них.


3. Суб’єкти сільськогосподарського землекористування.

Чинне земельне законодавство (ст. 22 ЗК України) визначає перелік цілей, для яких землі сільськогосподарського призначення передаються у власність або ж надаються у користування. Земельні ділянки з цієї категорії земель передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам України – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам – для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;


г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об’єднанням громадян – для ведення підсобного сільського господарства.

Права та обов’язки землевласників та землекористувачів визначені ст.ст. 90-91, 95-96 ЗК України. Права та обов’язки землекористувачів в основному є аналогічними до прав та обов’язків власників. Правомірний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.


4. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення.

За чинним законодавством України (ст. 162 ЗК України та ст. 1 Закону України «Про охорону земель») охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей землі. Реалізація зазначеного завдання має два аспекти: економічний та екологічний.

Чинним законодавством України зміст охорони земель визначається як сукупність заходів щодо охорони земель, які ст. 164 ЗК України об’єднує у такі групи: а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування; б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; г) збереження природних водно-болотних угідь; ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; д) консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.


Закон України «Про охорону земель» (ст. 22) виділяє наступну систему заходів у галузі охорони земель: а) державна комплексна система спостережень; б) розробка загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель; в) створення екологічної мережі; г) здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель; ґ) економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів; д) стандартизація і нормування.


Тема: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ

План.

1. Поняття виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств.

2. Правове забезпечення виробництва високоякісних та екологічно безпечних продуктів харчування та сировини.

3. Правове регулювання підсобних виробництв і промислів.

4. Правове регулювання фінансової діяльності аграрних підприємств.


1. Поняття виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств.

Господарська діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виробництво та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру.

Виробничо-господарська діяльність суб’єктів агарного господарювання являє собою відносини, які спрямовані на виробництво продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного походження, а також на їх переробку, зберігання і реалізацію з метою одержання прибутку.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 р. сільськогосподарське виробництво – це вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов’язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання в сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі.


Виробничо-господарська діяльність ґрунтується на певних принципах і умовах, які в свою чергу можна поділити на загальні та особливі.

Загальними принципами господарювання в аграрному секторі є: 1) свобода підприємницької діяльності; 2) правовий захист суб’єктів аграрного підприємництва; 3) вільний рух капіталів, товарів, послуг на території України; 4) обмеження державного регулювання економічних процесів з метою забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; 5) екологічний захист населення; 6) захист прав споживачів та безпеки суспільства і держави; 7) захист національного товаровиробника; 8) заборона втручання державних органів та посадових осіб у господарські відносини аграрних підприємств. Особливі принципи господарювання залежать від спеціалізації.

Умови здійснення виробничо-господарської діяльності: 1) державна реєстрація; 2) наявність виробничо-господарської правосуб’єктності; 3) господарства самостійно визначають напрями своєї діяльності, напрями виробництва, його структури і обсяг; самостійно розпоряджаються виробленою продукцією; 4) ґрунтується на засадах самоокупності, самофінансування; прибутковості.

Правове регулювання виробничо-господарської діяльності здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва – це форма суспільного поділу праці, яка проявляється у територіальному розміщенні та розподілу галузі на окремі види виробництва сільськогосподарської продукції та сировини.

Правове регулювання спеціалізації здійснюється на підставі правових норм і підзаконних актів.

підтримує ініціативу тих с/г підприємств, які займаються виробництвом, переробкою і реалізацією насіння. Одним із проявів спеціалізації є створення спеціалізованого господарства.

2. Правове забезпечення виробництва високоякісних та екологічно безпечних продуктів харчування та сировини.


Якість – це система показників, яким має відповідати продукція і які повинні впроваджуватися у процесі виробництва.

Правове забезпечення виробництва високоякісних продуктів здійснюється на підставі законів, підзаконних актів. Це такі закони, як «Про охорону прав на сорти рослин», «Про насіння», «Про пестициди і агрохімікати», Цивільний кодекс України та інші.

Серед правових актів, які стосуються якості визначним є Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 6 вересня 2005 р.

Якість харчового продукту – це ступінь досконалості властивостей та характерних рис харчового продукту, які здатні задовольнити потреби (вимоги) та побажання тих, хто споживає або використовує цей харчовий продукт.

Безпечність харчового продукту - це стан харчового продукту, що є результатом діяльності з виробництва та обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними заходами та/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням.

Безпечний харчовий продукт - це харчовий продукт, який не створює шкідливого впливу на здоров'я людини безпосередньо чи опосередковано за умов його виробництва та обігу з дотриманням вимог санітарних заходів та споживання (використання) за призначенням.

Державне забезпечення безпечності та якості харчових продуктів з метою захисту життя і здоров’я людей здійснюється шляхом (ст. 3 Закону): 1) встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів; 2) встановлення мінімальних специфікацій якості харчових продуктів у технічних регламентах; 3) встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у процесі виробництва, продажу (постачання), зберігання харчових продуктів; 4) забезпечення безпечності нових харчових продуктів для споживання людьми до початку їх обігу в Україні; 5) встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації; 6) забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих характеристик та їх безпечності для споживання людьми, які мають особливі дієтичні потреби; 7) інформування та підвищення обізнаності виробників, продавців і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики; 8) встановлення вимог щодо знань та умінь відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників); 9) встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників); 10) участі у роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових продуктів на регіональному і світовому рівнях; 11) здійснення державного контролю на об'єктах, де виробляються та переробляються продукти; 12) виявлення порушень вимог про якості та безпечності продуктів та здійснення заходів щодо притягнення до відповідальності винних осіб.


Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості сільськогосподарської продукції здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції.

Зокрема, серед органів спеціальної компетенції варто виділити Державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку, яка діє у складі Міністерства аграрної політики та продовольства України. Інспекція діє на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. №1429.

Функціями державного регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції є: 1) державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх товарів; 2) державна реєстрація спеціальних харчових продуктів; 3) державна реєстрація нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали; 4) декларування відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів; 5) сертифікація харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, запровадження систем контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сировини, матеріалів; 6) встановлення та додержання порядку ввезення в Україну харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів; 7) здійснення контролю за додержанням порядку ввезення харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів.

Важливу роль у забезпеченні високої якості та екологічної безпеки продуктів харчування і сировини відіграють нормативні документи, тобто державні та галузеві стандарти, технічні умови тощо, які передбачають: вимоги до вирощування та виробництва продукції рослинництва і тваринництва; встановлюють показники, яким має відповідати насіння та сільгосптехніка; встановлюють вимоги до екологічної чистоти і екологічної безпечності вирощуваної та імпортованої сировини і продукції рослинництва і тваринництва.

Крім цього, забезпеченню відповідної якості сільськогосподарської продукції сприяє встановлення відповідальності за правопорушення у цій сфері.



3. Правове регулювання діяльності підсобних виробництв і промислів.

За правовим становищем підсобні виробництва і промисли поділяються на внутрішньогосподарські і міжгосподарські.

Внутрішньогосподарські функціонують, як правило, на правах структурних виробничих підрозділів аграрного підприємства і створюються за рішенням вищих органів управління.

Особливості структурних підрозділів: 1) частка прибутку є незначною; 2) основні та додаткові галузі не повинні поглинатись діяльністю підсобних виробництв і промислів; 3) загальний обсяг виробництва та прибутку повинні бути значно нижчими від основних; 4) діяльність підсобних виробництв і промислів повинна сприяти розвиткові основних галузей; 5) робота в підсобних виробництвах і промислах повинна виконуватись не на шкоду основним і додатковим галузям.

Міжгосподарські підсобні виробництва і промисли утворюються сільгосппідприємствами і функціонують як суб’єкт підприємництва зі статусом юридичної особи.

Правове регулювання діяльності підсобних виробництв і промислів здійснюється локальними правовими актами, які регламентують умови і порядок організації і діяльності підсобних виробництв і промислів, а також чинним законодавством.

Мета та основні завдання організації таких виробництв закріплюється в Статутах суб’єктів аграрного підприємництва.

Примірне положення про підсобні промислові підприємства і промисли в колективних і державних С\Г підприємствах, міжгосподарських організаціях та інших агропромислових формуваннях (Схвалено Всеукраїнською Радою КСП та затверджено Мінсільгосппродом України у березні 1994 р.) – Бюл. зак-ва і юрид. практики України, 1996, №5, ст. 293.


4. Правове регулювання фінансової діяльності аграрних підприємств.

Фінансова діяльність – це сукупність фінансових відносин суб’єкта аграрного господарювання щодо забезпечення реалізації статутних цілей і завдань.


Фінансово-кредитні відносини ґрунтуються на принципах:


  1. заборони прямого втручання держави у фінансову діяльність суб’єкта;

  2. партнерство у фінансових відносинах між фінансово-кредитними установами та аграрними підприємствами;

  3. обрання напрямів діяльності залежно від фінансових можливостей підприємства тощо.

Фінансові правовідносини: внутрішні та зовнішні.

Внутрішні – це відносини із забезпечення встановленої законодавством фінансової дисципліни (ведення форм обліку, звітності, нарахування дивідендів тощо).

Зовнішні – це відносини з фінансовими органами держави, а також відносини, в яких підприємство є засновником нових суб’єктів господарювання, та фінансові відносини, пов’язані із здійсненням розрахунково-кредитних і касових операцій аграрних підприємств.

Правове регулювання здійснюється на рівні законів (щодо податків, щодо розрахункових відносин та ін.) та підзаконних актів (щодо кредитних відносин тощо).

Закони України: «Про Національний банк України», «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», «Про банки і банківську діяльність», спеціальні аграрні закони тощо.

  • внутрішніх: локальними нормативними актами (фінансовий річний план, бізнес-план, план економічного і соціального розвитку, статут);

  • зовнішніх: загальне та спеціальне законодавство.

Джерела формування фінансових ресурсів (ст. 140 ГК України): 1) грошові та матеріальні внески засновників; 2) доходи від реалізації продукції; 3) доходи від цінних паперів; 4) капіталовкладення й дотації з бюджетів; 5) надходження від продажу майнових об’єктів; 6) кредити банків та інших кредиторів; 7) інші джерела.

Ефективність фінансової діяльності залежить від реалізації комерційного планування, тобто від виконання програми економічного й соціального розвитку підприємства (бізнес-плану).


Бізнес-план – це специфічний плановий документ, в якому відображено організаційно-фінансові доходи для забезпечення виробництва окремих видів товарів, робіт, послуг. Бізнес-план вміщує: 1) резюме; 2) загальна характеристика; 3) історична довідка; 4) характеристика продукції, ринків збуту, маркетинг; 5) план виробництва; 6) організаційний план; 7) фінансовий план та програма інвестицій; 8) аналіз можливих ризиків та їх страхування; 9) охорона навколишнього природного середовища; 10) заключні положення.



<< предыдущая страница   следующая страница >>