litceysel.ru
добавить свой файл
1 2 3




ІІ. Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М.В.Остроградського


Зелюк В.В., Стаднік С.М., Демиденко Т.П.


Зміст

Вступ 1

Історія Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського в системі освітніх координат України (1939-1990 р. р.). 1

Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (1991-2008 рр.) 27

Перспективи розвитку ПОІППО 45

Перелік доданих ілюстрацій 46



Вступ



Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ім. М.В.Остроградського (ПОІППО) є правонаступником Полтавського обласного інституту удосконалення вчителів (ІУВ), заснованого у 1939 році на базі Полтавського міського методичного кабінету та комбінату перепідготовки вчителів.

17 грудня 1992 р. наказом управління освіти Полтавської обласної державної адміністрації Полтавський обласний інститут удосконалення вчителів було реорганізовано у Полтавський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників.

У 1994 р. Інститут отримав ліцензію на проведення освітньої діяльності, пройшовши атестацію. Розпорядженням виконкому Полтавської міської Ради народних депутатів його було внесено до Державного реєстру. У 1998 році пройшло чергове ліцензування на підвищення кваліфікації 4 тис. педагогічних працівників у рік.

Всього з часу заснування в Інституті курсову перепідготовку пройшли майже 154 тисячі педагогічних працівників. У 1993-1999 рр. – 28 тисяч.

У 1999 році Інституту постановою Кабінету міністрів України присвоєно ім’я Михайла Васильовича Остроградського

Основні напрямки діяльності інституту:
  • організація післядипломної освіти педагогічних працівників Полтавської області;


  • проведення методичної роботи з педагогічними кадрами на основі нових педагогічних досягнень у відповідності з регіональними освітніми потребами;

  • розробка педагогічних пріоритетів для навчальних закладів області;

  • конструювання педагогічних технологій;

  • забезпечення освітян новою методичною інформацією;

  • розробка і видання наукової та навчально-методичної літератури;

  • створення мережі експериментальних майданчиків, опорних та базових шкіл для апробування нових підходів до змісту і технологій освіти;

  • проведення наукових та науково-методичних досліджень із проблем змісту освіти та організації навчально-виховного процесу;

  • забезпечення зв’язку навчальних закладів і відділів освіти з науковими установами України і області.

Історія Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського в системі освітніх координат України (1939-1990 р. р.).


Інститут заснований у 1939 році на базі Полтавського міського методичного кабінету та комбінату перепідготовки вчителів згідно з “Положенням про республіканський, крайовий (обласний) інститут удосконалення вчителів”, затвердженим 22 жовтня 1938 року Наркомпросом РРФСР. У Положенні зазначено, що основним завданням інституту є підвищення теоретичних і методичних знань учителів різних типів шкіл, викладачів педучилищ і шкільних інспекторів [1]. Основними структурними підрозділами ІУВ, який діяв на правах вищого навчального закладу, визначено навчально-методичні кабінети. Головними формами роботи науковців інституту були – курсові заходи різної тривалості, що відбувалися впродовж навчального року; семінари і педагогічні практикуми з проблем шкільної та управлінської роботи; лекції та цикли лекцій з нагальних питань освіти й педагогіки; конференції, гуртки, наради, виставки по обміну найкращим педагогічним досвідом; загальноосвітні та спеціальні навчальні екскурсії; систематичні консультації й інструктаж шкіл, педагогічні об’єднання вчителів і районних педкабінетів з питань організації та змісту методичної роботи; проведення науково-дослідної роботи по затвердженому плану; прикріплення кращих вчителів, що займаються науковою роботою, до кафедр і окремих наукових працівників вищих навчальних закладів та науково-дослідницьких закладів. Навчально-методичною базою інституту слугували – кабінети закладу, педагогічні та учительські інститути, районні (міські) педкабінети, кращі педагогічні училища та найкращі школи області. Бібліотека комплектувалася необхідною для слухачів курсів та працівників закладу літературою.


У процесі подальшого розвитку школи, розширення завдань, що стояли перед нею, “Положення про інститути вдосконалення вчителів” неодноразово уточнювалося і доповнювалося у 1944, 1957, 1968 роках.

Діяльність Полтавського ІУВ відбувалась в системі освітніх координат, які визначалися партійними і урядовими постановами. В передвоєнні роки майже завершено перехід до загального обов’язкового початкового, а в містах – до загального семирічного навчання. Це створювало необхідні передумови для дальшого розвитку середньої освіти. Нагальні освітянські проблеми формувалися шляхом оприлюднення рішень того чи іншого партійного з’їзду. Саме в них визначалося “державне замовлення”: чому, для чого і в якому обсязі навчати дітей, відповідно до якого ідеалу їх виховувати. Впродовж 1935-1936 років були видані урядові постанови про серйозні недоліки в організації навчального процесу і виховання підростаючого покоління в загальноосвітній школі – часті зміни навчальних планів і програм, перевантаження учнів, незадовільна система оцінювання знань та інші. Для усунення цих недоліків вжито заходи щодо організації навчального процесу і шкільного режиму. Постановою РНК СРСР від 3 вересня 1935 року “Про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок у початковій, неповній середній та середній школах”, встановлювався єдиний день початку нового навчального року в усіх школах країни – 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року для кожного типу шкіл, визначалася кількість уроків для відповідних класів, їх тривалість, порядок прийому учнів до школи, вводилася п’ятибальна система оцінювання знань учнів.

Багатогранна діяльність Полтавського ІУВ – структурного підрозділу обласного відділу освіти, спрямовувалася на практичну площину шкільного життя: роз’яснення через багаточисельні форми і заходи по підвищенню кваліфікації вчителів нових освітніх вимог та шляхів їх реалізації. На той час в області працювало 1 764 школи, в яких навчалося 334 тисячі учнів, діяли палаци піонерів, піонерські клуби, шкільні майданчики, табори відпочинку. Та Друга світова війна обірвала освітню діяльність методистів інституту. З початку окупації України і Полтавщини німецькими загарбниками заклад припинив роботу. Частина методистів разом з вчителями пішли на фронт. Німці ж ліквідували у регіоні всю систему освіти, за винятком поодиноких початкових 4-класних шкіл. У Полтаві до війни працювало 18 шкіл (12 тис. учнів), а під час окупації – 2 початкові школи (150 учнів); у Лохвиці перед війною було 5 шкіл (3 тис. учнів), при німцях – 1 початкова школа, в якій навчалося 10 учнів [2, с.20]. Більшість шкільних приміщень – зруйновано під час бойових дій або навмисно. Вбито і відправлено до Німеччини тисячі учителів.


З руїн та згарищ відроджувалося шкільне життя на Полтавщині. Згідно постанови Раднаркому УРСР від 28 вересня 1943 року “Про поновлення роботи шкіл у 1943-1944 навчальному році в районах Харківської, Сумської, Полтавської... областей, звільнених від фашистських окупантів” впродовж жовтня місяця проводився загальний облік дітей шкільного віку, розгорталося комплектування шкіл учнями для того, щоб, не зволікаючи, забезпечити повне охоплення всіх дітей і розпочати навчання у 1-10 класах. Трагічний спадок німецької окупації – це 1 460 спалених, підірваних шкільних приміщень. Та незважаючи на тяжкі умови воєнного часу відбудова шкільного ресурсу проходила швидкими темпами. Серпнева нарада працівників освіти 1945 року констатувала, що лише за 1944 рік відбудовано 5 657 класних кімнат і капітально відремонтовано 661 школу, а в розгортанні шкільної мережі майже досягнуто показників 1941 року, коли в області працювало 1 764 школи з 338 575 учнями. Так, в 1945-1946 роках за партами 1 628 шкіл навчалося 293 тисячі учні [3]. Слід відмітити, що значну допомогу школам, учителям в цей період надавали колгоспи, промислові підприємства, громадськість. У 1946 році лише під час недільників по підготовці до нового 1946-1947 навчального року було відремонтовано близько 1 000 вчительських квартир.

Одним з перших заходів відновленого інституту була допомога колективу в організації свята – “Дня визволення м. Полтави” 23 вересня 1944 року. Ще йшла війна, тривали найзапекліші, кровопролитні, визвольні бої. До остаточної перемоги залишалося ще півроку найтяжчих людських втрат, та полтавці, не зважаючи на умови воєнного часу, готувалися святкувати День визволення рідного міста. Першим питанням, яке обговорювали методисти на засіданні ради співробітників інституту 3 вересня 1944 року було – “ Підготовка до Дня визволення міста”. Постановили: “Мобілізувати всі сили і енергію на підготовку до цієї знаменної дати” [4].

Поступово відновлювали свою роботу управлінські, методичні структури та обласний інститут удосконалення вчителів, який розмістився в 4-х кімнатах допоміжного приміщення 1-ої школи по вулиці Ванцетті, 9, № 6. Серед методистів та вчителів-курсантів чимало було фронтовиків, які героїчно пройшовши через вогонь війни, поверталися до свого вчительського ремесла. Вони ходили у воєнній формі, з орденами і медалями з тієї причини, що не могли придбати іншого одягу. З акту передачі майна звільненого з посади директора інституту М. Г. Петренка тимчасово виконуючому обов’язки директора ІУВ Г. С. Устименку (зав. шкільним сектором ОблВНО), датованого 19 березня 1944 року, дізнаємося про вкрай низький рівень матеріального забезпечення закладу: 13 різних стільців, 1 стіл, 1 шафа, 2 портрети в рамках, бібліотеки з 333 книжками, залізний ящик без ключа, печатка інституту. Архів складався з 7-ми папок документації [5]. Впродовж 1945–1946 років відремонтовано приміщення – засклено вікна, побілено кімнати, завезено паливо, придбано ще одну шафу, стільці, портрети, для кабінетів фізики, біології та математики – приладдя, ілюстрації. На обліковій картці за підписом директора Г. С. Устименка від 29 травня 1944 року фіолетовими та чорними чорнилами на аркуші з шкільного зошита зроблено записи російською мовою про те, що заклад має назву – “Інститут удосконалення учителів”, підпорядковується Полтавському обласному відділу освіти, штат складається з 12 працівників [6]. В штатному розкладі від 30 квітня 1944 року міститься інформація про кількісний склад працівників (14 чоловік) та про структурні підрозділи закладу: 1 - кабінет початкової освіти; 2 - кабінет математики і фізики; 3 - кабінет мови та літератури; 4 - кабінет хімії та біології; 5 - кабінет історії і географії; 6 - педагогічний кабінет; 7 - воєнний кабінет. Майже через рік, згідно звіту про роботу за перше півріччя 1945-1946 навчального року, в інституті діяло 6 предметних кабінетів: 1 - кабінет математики (завідувач - Х. Я. Копкін, який закінчив Полтавський державний педагогічний інститут, математичний факультет; стаж педагогічної роботи - 40 років; до війни працював інспектором ОблВНО та завучем педагогічним кабінетом; працював в ІУВ з 1938 року; указом Президії Верховної Ради УРСР присвоєно звання Заслуженого вчителя школи УРСР); 2 - кабінет історії та географії (завідувач - К. І. Кушнірчук, закінчив Київський ІНО; педагогічний стаж - 20 років ); 3- кабінет фізики (завідуючий - М. Б. Гейдельберг, закінчив Полтавський педагогічний інститут в 1935 році; до війни працював завідуючим фізичним кабінетом ІУВ); 4 - кабінет мови та літератури ( завідуючий - І. О. Хоролець, закінчив в 1929 році Полтавський ІНО; стаж педагогічної роботи – 22 роки); 5 - кабінет біології та хімії (завідуюча - М. М. Сердюк, закінчила Полтавський ІНО в 1930 році; до війни працювала в ІУВ); 6 - кабінет початкового навчання (завідуюча - О. А. Порубіновська, закінчила Одеський сільськогосподарський інститут; до війни працювала в ІУВ). Крім науковців в колективі працювали бухгалтер, завбібліотекою, завгосподарчою частиною, прибиральниця і сторож. Від грудня 1944 року до квітня 1968 (майже 25 років) на посаді завгоспу інституту працювала Наталія Тимофіївна Вагури. За час роботи виявила себе відданим працівником, прикладала всіх зусиль для забезпечення нормальних умов роботи методистів і курсантів, дбайливо зберігала архів. В нелегкому 1944 році призначена відповідальною особою на отримання хлібних, продовольчих та промтоварних карток для співробітників інституту [7].


Нагальні питання підвищення кваліфікації освітян вирішувала рада інституту. До складу ради, крім керівництва, завідуючих кабінетами, входили завідуючий шкільним сектором обласного відділу освіти, інструктор шкільного відділу обкому КПУ, представник педагогічного інституту, два кращих директора шкіл м. Полтави, два завучі середніх шкіл, 3 кращих вчителя [8]. Рада складала план роботи на кожну чверть навчального року, скликалася один раз на місяць, розглядала плани і звіти про роботу методистів кабінетів УКУ, затверджувала тематику роботи райпедкабінетів, обговорювала тексти контрольних робіт для шкіл області, аналізувала успішність учнів та рівень професійної майстерності вчительства краю.

У серпні 1944 року, в складні часи ще незавершеної війни, науково-освітню діяльність інституту очолила Тамара Миколаївна Толстоносова (див. фото № 1: Т. М. Толстоносова – директор Полтавського ІУВ (серпень 1944 – січень 1951 року). Вона, її покоління – люди драматичної долі, які за свої молоді роки зазнали втрат, окупацію, бомбардування, евакуацію, полон, голод, нестатки... Народилася Тамара Миколаївна у 1912 роців м. Харкові. В 1927 році закінчила семирічну школу в м. Краснограді. Після смерті батька (мати померла від тифу раніше у 1924 році) переїхала з братами і сестрами до діда – інваліда праці – в станицю Митякинську Донецької області. Після закінчення Митякинської педагогічної школи в 1930 року почала свою трудову діяльність. В 1930-1934 роках викладала російську мову та історію в школі. Неодноразово преміювалася і нагороджувалася за участь у проведенні колективізації та ліквідації неписьменності. У 1934 році переїхала до родичів в Полтаву, стала працювати в середній школі № 10. Серед її учнів була героїня Вітчизняної війни Ляля Убийвовк. 1939 року закінчила заочно Харківський педагогічний інститут. Під час війни працювала в Ульяновській області, у с. Ніколо-Черемшане завідуючою педкабінетом та вчителем історії у середній школі. Після звільнення Полтавщини від окупації, з серпня 1944 року призначена директором Полтавського ІУВ [9].


Більш ніж шестирічна діяльність цієї ерудованої, енергійної жінки на посаді директора інституту (серпень1944 – січень 1951 року) – важлива сторінка післявоєнної історії зруйнованого закладу. Тамара Миколаївна Толстоносова – тип керівника, який сформувався в радянську епоху: працювала багато сама, але вимагала активної роботи від підлеглих. У грудні 1950 року вибрана депутатом і на сесії обласної Ради затверджена заступником голови облвиконкому. В 1960-тих роках очолювала міський відділ освіти нашого міста.

Полтавський ІУВ спрямовував свою діяльність згідно наказів та розпоряджень Народного Комісаріату освіти УРСР про здійснення заходів з підвищення ідейно-політичного рівня та фахової кваліфікації вчителів, особливо, враховуючи демобілізованих з армії вчителів та значної кількості нових педагогів, що приступили до праці лише в 1944 році і у яких бракувало не тільки досвіду, а іноді знань. Основними напрямками роботи визнано: 1 - робота по підвищенню кваліфікації керівних кадрів народної освіти та вчителів; 2 - заходи по підвищенню якості викладання основ наук, засвоєння програмного матеріалу учнями; 3 - методична допомога районним методичним кабінетам та методичним об’єднанням вчителів; 4 - вивчення, узагальнення і розповсюдження кращого досвіду навчально-виховної роботи педагогів й шкільних закладів [10].

Школа – соціальний об’єкт постійних змін та реформувань, навіть в нелегкі, воєнні часи. Так, з метою більш чіткого та точного оцінювання успішності і поведінки учнів, підвищення вимог до якості їх знань Наркомос УРСР, який очолював П. Г. Тичина, 21 січня 1944 року видав наказ “Про введення в школах Української РСР цифрової п’ятибальної оцінки успішності і поведінки учнів”. Впроваджувалася цифрова п’ятибальна система оцінок – 5, 4, 3, 2, 1 замість словесної – відмінно, добре, посередньо, погано, дуже погано. Одним з головних напрямків діяльності методистів було роз’яснення урядових постанов учительському та учнівському загалу та контроль за правильним застосуванням їх в шкільній практиці.


У червні 1945 року десятикласники повоєнного часу вперше здавали іспити на атестат зрілості, а учні четвертих і сьомих класів – випускні іспити. До цієї відповідальної події готувалися працівники інституту - у третій чверті 1944-1945 навчального року перевірено й проаналізовано роботу 28 шкіл області. З перевірених шкіл багато не виконали повністю закону про загальне обов’язкове навчання. Так, в Глобинській середній школі не охоплено навчанням 49 учнів, в Золотоніській – 38, в Карлівській – 6, в Миргородській – 2 учні. У вивченні програмного матеріалу спостерігалося відставання на 5-9 учбових днів [11].

У серпні 1945 року відбулась обласна нарада працівників народної освіти, в якій брали участь завідуючі районними відділами освіти, інспектори, методисти інституту, директори шкіл, актив учителів, розглядалося питання “Про заходи для поліпшення якості навчання в школі і завдання шкіл та вчителів у 1945-1946 навчальному році”. Виступаючі підводили підсумки минулого 1944-1945 навчального року, говорили про те, що учні краще засвоїли програмний матеріал, ніж в попередній рік. “Випускні екзамени і переводні іспити показали значне підвищення всебічної грамотності учнів. З 1 017 атестатів зрілості - 33 золотих медалі, якими відзначені найкращі випускники середніх шкіл області, є яскравим доказом хорошої роботи шкільних працівників. Є певні успіхи і в позашкільній роботі. Історичні, літературні, математичні, технічні, драматичні, співочі, музичні, спортивні та інші гуртки допомагають глибшому засвоєнню основ наук, вихованню в учнів творчої самодіяльності і трудових навичок” - інформувала обласна газета “Зоря Полтавщини” 18 серпня 1945 року.

Нарада відзначила певні успіхи у підвищенні ділової кваліфікації кадрів народної освіти, вивченні досвіду кращих педагогів області. Але істотним недоліком освітньої роботи було те, що 20 відсотків учнів з різних причин не засвоїли шкільного курсу. Зовсім нестерпними були також випадки штучного завищення оцінок. Від колективу методистів інституту перед учасниками наради виступив завідуючий кабінетом історії і географії К. І. Кушнірчук, який розповів про результати аналізу екзаменаційних робіт учнів-випускників з мови. Як виявилося, з 80-ти робіт атестованих оцінкою “5”, після перевірки, можна було залишити з цією оцінкою лише 35 робіт. При чому оцінки двох робіт знижені до “2”, а решта – до “3” і “4”. “Були і такі випадки, коли роботи учнів оцінювалися лише з боку морфологічних і пунктуаційних норм. Логіка, стиль і зміст випадали з поля зору екзаменаторів. І, навпаки, - з деяких дисциплін, як історія, географія, Конституція тощо – мовні і стилістичні огріхи не завжди бралися до уваги при оцінці знань учнів”.


Для удосконалення кваліфікації педагогічних кадрів проводилися різноманітні наради, семінари, місячні курси. Так, у 1945-1946 навчальному році організовано місячні курси за програмою Наркомосу УРСР для 112 працівників органів освіти та директорів шкіл. Практикувалися також однотижневі курси для демобілізованих учителів старшого віку. При СШ № 16, як свідчать архівні документи, облаштували кімнату для відпочинку і ночівлі, виділивши з фондів бази обласного відділу освіти в тимчасове користування потрібну кількість мануфактури на матраци, подушки і простині [12]. В районах організовувалися постійно діючі семінари для директорів та завучів шкіл, де розглядалися питання: “Урок - основна форма навчально-виховного процесу”, “Практичні заняття: аналіз відкритих уроків в школі”, “Планування, методи та облік роботи класного керівника”. Крім курсів та семінарів працівники інституту читали лекції з актуальних питань педагогіки, психології й виховання в районах області. Так, впродовж 1945-1946 навчального року прочитано 154 лекцій на різні теми: “Контроль директора за роботою вчителів” (К. І. Кушнірчук), “Урок - основна форма роботи в школі” (Т. М. Толстоносова), “Дослідницька робота з біології на уроках та позашкільної роботи” (М. М. Сердюк), “Піднесення усної та письмової мови учнів” (І. О. Хоролець), ”Атомна енергія і її використання” (М. Б. Гейдельберг), “Формалізм у викладанні математики та заходи боротьби з ним” (К. І. Копкін). Методистами надано 1 506 усних консультацій з різних питань методики викладання [13].

Значна увага приділялася систематичному контролю та допомозі школам в піднесенні якості навчально-виховного процесу, засвоєнні програмного матеріалу. З метою перевірки і вивчення стану учнів з мови і літератури, фізики, астрономії, історії, географії, біології працівниками інституту двічі вибірково проведено контрольні перевірки в 37 школах області, 4 672 контрольні роботи було проаналізовано і на основі аналізу виявлено хиби в знаннях учнів, у методах викладання окремих предметів. Складені детальні вказівки щодо поліпшення стану викладання навчальних предметів та виправлення тих недоліків в знаннях учнів, які виявлені в контрольних роботах. Методичні рекомендації щодо організації подальшої роботи були доведені до всіх завідуючих райпедкабінетів і розглядалися на нарадах вчителів. За перше півріччя 1945-1946 навчального року науковці інституту відвідали 69 шкіл області, 247 уроків. На допомогу учителям написано 89 методичних розробок, наприклад: “Живлення рослин з повітря й дихання”, “Методика викладання відносних чисел в 6-му класі”, “Перехід Росії до імперіалізму” та інші. Доповідні записки методистів УКУ свідчать про досить компетентне та об’єктивне вивчення стану справ з кожного предмета, вказують на недоліки, яких припускаються вчителі. Наприклад, завідувач кабінетом фізики М. Б. Гейдельберг, аналізуючи результати вивчення стану роботи вчителів, відзначаючи їх позитивну роботу, вказує на недоліки у викладанні: “Учителі рідко вимагають пояснення явищ природи на основі законів фізики, не використовують запитання, які б вимагали роботи розуму, міркувань, зв’язної відповіді. Не вижито в школах лібералізм в оцінюванні знань”.


Перевірка стану викладання історії та географії свідчить, що “на уроках історії дітей перевантажують програмовим матеріалом, переважають пасивні словесні методи викладання, мають місце викривлення історичних фактів, конспекти педагогів написані з помилками. Це спричинено тим, що в багатьох випадках історію викладають малокваліфіковані вчителі-випускники короткотермінових курсів, учителі інших спеціальностей – біологи, математики, мовники”.

“У багатьох школах під час проведення уроків географії карта не має визначеного місця, її вивішують там, де є за що “зачепити”, не рахуючись з дидактичними вимогами. Зовнішній вигляд карт - неохайний, не тільки учні, а й учителі на карті показують рукою. Навіть на екзаменах в одній із шкіл учні не знали, як поводитися з указкою, якою їх озброїли для такого урочистого моменту, і проривалася закореніла звичка показувати пальцями. І взагалі, - вчителі часто недооцінюють так званих “дрібниць”, які на їх погляд, не мають ніякого значення”.

Виявлені під час перевірки недоліки ставали предметом обговорення на засіданнях ради інституту, розроблялися методичні рекомендації для їх усунення.

Одним з основних напрямків роботи УКВ - це допомога райпедкабінетам та методоб’єднанням вчителів в організації методичної роботи. В жовтні 1945 року проведено 3-х денний семінар для завідуючих райпедкабінетів, розглядалися питання: “Методи і форми роботи педкабінетів”, “Урок – основна форма навчальної роботи в школі” та інші. Відвідано 6 кращих уроків, потім зроблено аналіз. Ще на початку навчального року працівниками інституту складено та розіслано орієнтовну тематику роботи методичних районних об’єднань учителів, які допомагали педагогам розробляти актуальні питання з проблем освіти. До всіх тем надавалася бібліографія. Вагомою складовою науково-методичної діяльності закладу було вивчення, узагальнення та розповсюдження серед учителів найкращого педагогічного досвіду. Вивчалася робота кращих вчителів області з метою популяризації під час виступів на нарадах, по радіо, висвітлення роботи окремих педагогів через пресу – обласні, районні, всесоюзні газети.


З другої половини 1946 року погіршилося забезпечення шкіл і житла працівників освіти паливом та хлібом [14]. У жовтні 1946 року на селі хлібні пайки надавалися лише вчителям і не видавалися їх дітям та їхнім утриманцям. Були випадки порушення постачання хлібом і самих вчителів. Через брак одягу, взуття, продуктів харчування в окремих селах діти не відвідували занять. Архівні дані свідчать про важке матеріальне становище освітян і учнів, яке склалося внаслідок ігнорування владою соціальних аспектів при проведенні хлібозаготівельної кампанії 1946 року. І все-таки освіта області поступово розбудовувалася.

Освітня, науково-методична діяльність інституту – це щоденна, копітка робота його колективу: відповідальних виконавців, інтелектуалів, досвідчених вчителів-практиків, творчих людей. Чесною працею вони примножували й зміцнювали кращі традиції регіонального шкільництва. Освіта до кінця незбагненне, багатогранне явище суспільного життя, в якому відбуваються найвищі злети людського духу й інтелекту, виявляється найщиріша самовідданість улюбленій справі а іноді, на жаль, - агресивна примітивність мислення, хитре користолюбство, кар’єризм. Співвідношення цих полюсів встановити важко, бо неможливо виміряти освітнє коло. Але від того, які тенденції виявляться потужними, залежить майбутнє нашої школи й суспільства.

Виразною, яскравою особистістю повоєнного історичного періоду діяльності ІУВ був завідуючий кабінетом історії і географії – Кіндрат Іванович Кушнірчук. Він запам’ятався як високоерудована, висококультурна, енциклопедично освічена, талановита людина. Кіндрат Іванович народився на Житомирщині у 1889 році. Після закінчення церковно-приходської школи навчався в учительській семінарії. Закінчив у 1932 році аспірантуру Харківського педагогічного інституту. Працював в Наркомпросі УРСР особистим секретарем М. О. Скрипника. Зазнав репресій і переслідувань. У зв’язку з “скрипниковщиною” відібрано документи про освіту, службу в армії, трудовий стаж, вчене звання. З часом його “скрипниковську справу” детально розглянуто у прокуратурі СРСР та у міністерстві внутрішніх справ СРСР. Після реабілітації працював у Полтаві. В інституті удосконалення вчителів займав посаду методиста історії і географії, завідував кабінетом. Всі свої знання віддавав вчителям: проводив аналізи уроків, узагальнював передовий педагогічний досвід та пропагував його серед вчительства в усній формі (через лекції, доповіді, семінари, консультації), через обласну педагогічну виставку (як екскурсовод), через публікації в пресі ( журнал “Історія в школі”, газети – “Радянська освіта”, “Учительская газета”, “Зоря Полтавщини”, районні видання Полтавщини), проводив цікаві екскурсії для вчителів по історичним місцям Полтави та ії околиць. Тільки за один 1951-1952 навчальний рік надав методичної допомоги 3 473 педагогам області.


К. І. Кушнірчук завжди намагався захищати вчителів від, іноді, грубого, бюрократичного ставлення до них деяких інспекторів, яке призводило часто до небажаних наслідків – конфліктів, звільнень з роботи. В газеті “Зоря Полтавщини” від 17 листопада 1945 року опубліковано його статтю “Проти формалізму в педагогічній роботі”, де він розкриває суть “формалізму” в учительській, директорській та інспекторській праці: “Прояви формалізму особливо позначаються при засвоєнні учнями історичної термінології. В практиці частини учителів історична термінологія “зазубрюється”. Інша частина учителів, крім “заучування”, практикує записування термінів, тобто більш досконале їх “зазубрювання”, що в багатьох випадках становить причину перекручування учнями історичної термінології, особливо, коли запис її проводиться під диктант. Встановлено, що деякі вчителі не перевіряють записів учнів на уроках історії і внаслідок цього відомий термін “слов’яни”, наприклад, перетворюється в “селяни”, “Ричард” – в “Личар”, “рейнський” – в “ренський”, “рейський” тощо. Особливу трудність для засвоєння становлять терміни, взяті з іноземних мов. Відсутність пояснень тут веде до викривлень анекдотичного характеру. В багатьох випадках учні асоціюють іноземні терміни з словами, взятими з нашої сучасної мови, наприклад, “аббати і єпіскопи” – “горбатими єпископами”, “сфінкс” – з “свінкс”, “свінск” і, навіть, з “свіжск”.

Отже, формалізм криється в поганій підготовці до уроку, у формальному ставленні до своїх обов’язків – аби провести урок. Та формалізм знаходить своє місце і в контролі за роботою педагога. К. І. Кушнірчук виступав проти образ, безпідставних обвинувачень учителів з боку керівників, які самі виявляли зразки “закоренілого формалізму”. В кожному випадку керівник повинен допомогти учителеві закріпити і удосконалити хороші методи його роботи і одночасно сприяти виправленню недоліків. Боротьбу проти формалізму не можна зводити до наказу або резолюції. Вона повинна бути систематичною, наполегливо і постійною – такою була позиція досвідченого методиста.


В ті роки жорсткого адміністрування, заполітизованих вимог до викладання історії, обов’язкової “ув’язки” історичного матеріалу з сучасністю, Кушнірчук мав сміливість виступати проти цих “зв’язків”, “ув’язок”, які крім методологічної плутанини нічого не давали. Свої погляди виклав в проекті методичного листа на тему: ”Основи ідейно-політичного виховання учнів при викладанні історії в середній школі.”

Восени 1952 року в приміщення інституту прийшло троє людей... Полтавський обком партії доручив їм перевірити роботу Кушнірчука. Головну увагу привернув зміст проекту методичного листа. Його назвали “ревізіоністським” за те, що не включили відомий вислів Сталіна “Революція рабів ліквідувала рабовласників та відмінила рабовласницьку експлуатацію трудящих". Знову перевірки, переслідування, звинувачення в “ревізіонізмі” та “скрипниковщині”. Не витримавши, Кіндрат Іванович написав заяву про звільнення з роботи в інституті. Наказом ОблВНО був призначений вчителем історії, логіки, музики та співів міської середньої школи №1. З часом його кабінет історії слугував лабораторією для методистів інституту УКВ. Саме тут проводилися семінарські заняття для курсантів, показові уроки, позакласні заходи – екскурсії, гурткова робота, обмін педагогічним досвідом.

Маючи чималий досвід концертних виступів, хорового співу під час церковного богослужіння, придбаний ще в дореволюційні часи навчання у церковно-приходській школі, учительській семінарії та в Київському музично-драматичному училищі, Кіндрат Іванович виявив іншу грань своєї обдарованості - талант музиканта і диригента. Створивши шкільний хор, який практикував виконання трьох категорій пісень – радянських композиторів, народні пісні, твори класичної спадщини, отримував дипломи і нагороди на численних конкурсах, оглядах, фестивалях. Та після 8 років успішної концертної діяльності за вказівкою “зверху” хор передано Полтавському музичному училищу для проходження практики диригування студентів цього закладу. А через 2-3 місяці таких практичних занять хоровий колектив – дезорганізовано, декваліфіковано, зрештою ліквідовано.


Постанови, накази, вказівки, ідеологічний контроль спецслужб КПРС, тотальна політизація – реалії суспільного і педагогічного життя радянських часів. Достатньо згадати, наприклад, обов’язковий принцип партійності за допомогою якого намагалися педагогічну науку зробити служанкою партії і уряду. Іноді цензурна надмірність призводила до анекдотичних ситуацій. Так, на фестивалі під час виконання хором пісні “Зимний вечер” (слова - О. Пушкіна, музика – О. Даргомижського) журі угледіло в словах “Выпьем, добрая старушка, радость юности моей...» заклик до пияцтва. Але ж цей твір - програмний твір не тільки у циклі вокальних творів для хорових колективів, а й в курсі літературного читання по програмі 5 класу. Вірш вивчався і вивчається вже більше 100 років. “Реакційні погляди” виявили також у тексті пісні “Сосна” (слова – М. Лермонтова, музика – О. Даргомижського). Мотивація – словосполучення “дикий Север” не відповідало реаліям радянського життя, тому що “... в Советском Союзе дикие дебри и пустыни превращаются в культурные творения”.

Кінець 1940-х повоєнних років... Час початкової агонії сталінського режиму. В суспільстві ще зберігалася ейфорія Перемоги, яка надавала людям оптимізму та енергії, породжувала сподівання на мирне й щасливе життя. Перед колективом науковців інституту залишалося гострим питання про необхідність перепідготовки учителів з питань методики викладання шкільних предметів, для чого необхідно було організовувати планомірне проведення курсової системної роботи. Але бракувало належного фінансування, достатньої кількості відповідальних, професійних методичних кадрів. І все ж таки невеликий колектив науковців закладу, очолюваний досвідченим керівником - Т. М. Толстоносовою, не зважаючи на об’єктивні життєві негаразди, активно надавав методичну допомогу вчительству, сприяв зростанню їхньої професійної майстерності. Організовувалися численні науково-практичні семінари в області, зазвичай, у вихідні дні. В інші робочі дні тижня методисти працювали на короткострокових курсах по педагогічній підготовці, вели переписку по питанням, з якими до них зверталися вчителі. Найбільше часу витрачали на відвідування уроків, їх аналіз, безпосереднє спілкування з проблем професійного викладання. Найкращі зразки педагогічного досвіду пропагувалися, ставилися у приклад для інших. У випадку виявлення значних недоліків й непрофесіоналізму, але готовності і прагнення вчителя працювати над собою, надавалися методичні рекомендації, надалі відслідковувалася самоосвітня робота. В протилежному випадку, коли вчитель не погоджувався з висновками перевіряючих - матеріали передавали інспекторському контролю.


Фаховий рівень педагогічних кадрів природно позначався на якості освіти регіону. Тому системну, науково-методичну роботу по підвищенню кваліфікації вчительського загалу з певним педагогічним досвідом інститут успішно сполучав з наданням професійної підтримки молодим вчителям. “Молодий учитель – випускник педучилища чи інституту – починає роботу на основі набутих в навчальному закладі, здебільшого без педагогічного досвіду. В школі на уроках він натрапляє на ряд різноманітних навчальних і виховних питань, які часто не в силах розв’язати сам. Йому потрібна постійна допомога. І цю допомогу повинні надавати методичні об’єднання, предметні комісії, досвідчені вчителі, керівники шкіл, інститут удосконалення кваліфікації учителів” – писала Т. М. Толстоносова в статті “Допомога молодим вчителям”, яка опублікована в газеті “Зоря Полтавщини” від 13 жовтня 1948 року.

У 1950 році до шкіл Полтавщини прибуло 249 молодих спеціалістів. Міські і сільські школи в їх особі одержали перспективний, “міцний загін освічених, озброєних науковими знаннями викладачів”. Утім, в перші дні своєї роботи вони зустрілися з певними труднощами, які можна перебороти лише при повсякденній кваліфікованій допомозі. Саме тому інститут систематично проводив усні та письмові консультації. Щороку після державних екзаменів заклад організовував для випускників педвузів зустрічі з досвідченими викладачами. Випускники ознайомлювалися з планами і конспектами уроків, з документацією методичної, позакласної та позашкільної роботи.

Завдяки постійному консультуванню помітно зростала педагогічна майстерність молодих вчителів. Методисти ґрунтовно знайомили з принципами побудови уроку, з практикою планування навчально-виховної і позакласної роботи, з технікою виготовлення наочності. До послуг молодих спеціалістів надавалася бібліотека закладу, яка налічувала 5 тисяч книжок з педагогічної, психологічної, художньої літератури.

...1950-ті роки: кінець сталінської тиранії, початок короткотривалої хрущовської “відлиги”. Процес лібералізації суспільно-політичного життя охопив і освіту, але був досить суперечливим й непослідовним. Щоб забезпечити міцну основу для розгортання науково-технічної революції на потреби народної освіти стали виділяти істотно більші кошти. Позитивні зрушення в освітній галузі мали особливо велике значення для справи національного відродження, появи цілого покоління “шістдесятників”. У 1950-тих роках семирічна освіта стала обов’язковою. В містах здійснювався поступовий перехід на обов’язкову освіту в обсязі десятирічки. В області працювало 1 663 школи. Навчальні заклади м. Полтави вперше стали запроваджувати загальну 10-річну освіту в 1953-1954 навчальному році. Тоді до 8-х класів прийнято було 1 995 учнів – випускників 7-мих класів. В сільській місцевості семирічки теж перетворювалися на десятирічки, але дуже уповільненими темпами. Зміни відбувалися і в інституті – змінювалося керівництво: згідно наказу № 13 від 19 січня 1951 року Толстоносову Тамару Миколаївну звільнено з посади директора інституту УКУ в зв’язку з переходом на іншу роботу і тимчасово виконання обов’язків директора закладу передано Безносику Андрію Петровичу згідно наказу завідуючого Полтавським ОблВНО від 19 січня 1951 року. А ще пізніше – у жовтні 1953 року на посаду директора ІУКУ призначено Степана Васильовича Соломченка, який очолював інститут до серпня 1972 року (Фото № 2: С. В. Соломченко – директор ІУКУ (жовтень 1953 – серпень 1972 року).


Степан Васильович Соломченко – людина з яскравою, насиченою вагомими життєвими подіями біографією. Народився у 1916 році в селі Тарновщина Покрово-Багачанського району Полтавської області в сім’ї селянина. Після закінчення Тарновщинської семирічної школи поступив до Лубенського медичного технікуму. Важкі матеріальні умови життя стали на заваді навчання, довелося поїхати на курси трактористів, які закінчив в 1932 році. З часом працював трактористом, потім шофером при Покрово-Багачанській МТС [15]. У 1934 році навчався на підготовчих курсах при Лубенському дворічному учительському інституті. Закінчивши його в 1935 році, був зарахований на перший курс хіміко-біологічного факультету. З 1937 по 1939 рік працював вчителем семирічної школи в селі Ворошиловка Сенчанського району Полтавської області. Три роки служив в армії. Коли розпочалася Вітчизняна війна – пішов на фронт. Приймав участь у боях на Західному, потім Ленінградському фронтах. Тричі був поранений. З 1945 по 1949 рік працював завідуючим відділу пропаганди і агітації Гребінківського РК КПУ Полтавської області, пізніше – другим й першим секретарем Гребінківського РК КПУ. Згідно постанови секретаріату обкому КП України від 10 вересня 1953 року затверджений на посаду директора Полтавського інституту удосконалення вчителів [16].

Система підвищення кваліфікації вчителів без практичного досвіду, з нагромадженням термінів - “підготовка”, “перепідготовка”, “удосконалення вчителів”, “методична робота” для Степана Васильовича здавалася складною й незрозумілою. Та з часом набувався досвід спілкування з різними категоріями керівників освіти – директорами шкіл, методистами, інспекторами, завідуючими відділами освіти. Будучи від природи людиною виняткової енергії й динамічності, багато їздив у відрядження по містам і селам Полтавщини, а також в інші області. Ці поїздки дозволяли тримати, так би мовити, руку на пульсі педагогічного життя. В дискусіях з колегами зароджувалися принципові, концептуальні підходи до проблемного запитання: як удосконалюючи кваліфікацію вчительства, удосконалювати діяльність самого інституту - науково-методичного центру Полтавського регіону. Переконаний в тому, що знання, які необхідно отримати слухачам курсів, повинні представляти собою інтеграцію педагогіки і психології з теорією й практикою шкільного життя, Степан Васильович орієнтував колектив на найвищу професійну планку діяльності. Він умів цінувати розумних, досвідчених методистів і спрямовувати їх творчий потенціал.


В 1953 році започаткована нова сторінка в історії впровадження нових педагогічних технологій – політехнічне навчання. “Основа політехнічного навчання полягає в тому, що на базі системного і міцного засвоєння основ наук якомога ширше знайомити учнів з найважливішими галузями виробництва, прищеплювати їм практичні навички, любов до праці” – зазначалося в директивних документах КПРС.

Вчительські наради виявили розгубленість освітян: з чого починати? Якими програмами користуватися? Бракувало вчителів, які б могли на належному рівні викладати виробничі дисципліни, організувати вивчення машин, техніки – автомобілів, тракторів, комбайнів. В цих умовах працівники інституту розробили програму заходів по підвищенню політехнічних знань вчителів, в структурі інституту організовано відділ політехнічного навчання, вводиться посада методиста з машинознавства, з агрономії та методиста праці в майстерні. Вчителі проходили обов’язкові курси з машинознавства і електротехніки. Матеріально-технічною базою для проведення таких курсів слугували кабінети і кафедри механізації сільського господарства Полтавського сільськогосподарського інституту. Курсанти слухали лекції, ознайомлювалися зі схемами і макетами різних двигунів і ходових частин тракторів. Крім теорії вчителі проходили “практику підготовки двигунів до їх запуску і водіння машин". Активно працювали при школах гуртки по вивченню основ агрономії, зоотехніки, домоводства. Їх керівниками були спеціалісти сільського господарства – механізатори, агрономи, керівники колгоспів.

Завдання політехнічного навчання, що стояли перед шкільними колективами, виключали формальність та абстрактність їх виконання, вимагали практичного поєднання знань учнівської молоді з працею, виробництвом, довкіллям, життям. Актуальним постало питання про більш досконале обладнання навчальних кабінетів, майстерень, виготовлення наочних приладь руками учнів. Багато скарг та критичних зауважень надходило на адресу районних і обласного відділів освіти від керівників навчальних закладів з того приводу, що для обладнання кабінетів і майстерень важко знайти деякі інструменти і матеріали. В магазинах більшості з них немає, а якщо і є – придбати неможливо: магазини не продавали їх по перерахунку, а лише за готівку. Тому назрівала потреба ОблВНО централізувати справу постачання шкіл інвентарем, хімікатами, добривами, насінням.

З часом провідну роль у створенні матеріально-технічної бази для здійснення політехнічного навчання відігравали підприємства-шефи – фабрики, заводи, колгоспи, радгоспи. Вони допомагали обладнувати шкільні майстерні верстатами, технічним інструментарієм, різними матеріалами і сировиною. В шкільних дворах почали з’являтися трактори, автомашини, сільськогосподарський реманент. У міських школах політехнічне навчання поєднувалося з практичною роботою на виробництві. В деяких школах м. Кременчука, наприклад, були створені і успішно працювали спеціалізовані класи виробничого напрямку. Учні цих класів проводили практичні заняття безпосередньо на підприємствах. Кадрові робітники охоче допомагали школярам, вбачаючи в них свою майбутню зміну. Завідуючий кабінетом політехнічного навчання О. Я. Ярошенко ( пізніше працював І. А. Соляник) та методист з агрономії П. К. Яворський вивчали стан роботи класів з виробничим напрямком навчання, допомагали педагогам цих класів та поширювали їх досвід. Прикладів успішної реалізації політехнічного навчання можна перераховувати безліч, але краще побачити власними очами. Це добре розуміли науковці ІУКУ й вирішили організувати обласну педагогічну виставку, яка відкрилася 1 липня 1955 року в приміщенні середньої школи № 6. Для своєчасної та якісної підготовки до відкриття обласної виставки та відбору кращих експонатів було створено виставкову комісію в складі 5 методистів: Г. Я. Чепурного (завідуючого кабінетом педагогіки), О. А. Порубіновської (завідуючої кабінетом початкових класів), Ф. А. Мороз (завідуючого кабінетом математики), Т. М. Москаленко (завідуючої кабінетом біології) та В. І. Наливайко ( завідуючої кабінетом позакласної роботи). Головою виставочної комісії призначено Г. Я. Чепурного, секретарем – В. І. Наливайко. Заступнику директора з навчальної роботи П. Д. Калініченку доручалося до початку травня розробити план-схему обласної виставки, визначити розділи, порядок розміщення експонатів та дати завдання всім райпедкабінетам про проведення районних педагогічних виставок з метою відбору цікавих експонатів. Складено графік чергування на виставці й зроблено замовлення на друкування об’яв про виставку (100 екземплярів) та запрошень (2 тисячі одиниць). Під час функціонування педагогічної виставки планувалося організувати фотографування в 4-х примірниках кожного кращого експонату для подальшого оформлення альбому.


З архівних матеріалів інституту, а саме фотоальбому “ 1 – ша обласна педагогічна виставка”, відомо, що на виставці демонструвалися експонати з таких розділів: “ 1 – ріст народної освіти та здійснення загального обов’язкового навчання; 2 – досвід роботи міського (районного) відділу освіти, райпедкабінетів, шкіл та дитячих установ; 3 – досвід роботи директорів та завучів шкіл, вчителів та класних керівників; 4 – методична робота в школі; 5 - трудове виховання та політехнічне навчання, дитяча творчість та винахідництво; 6 – робота комсомольської, піонерської та учнівських організацій; 7 – позакласна і позашкільна робота”. Виставка працювала впродовж двох місяців – липня і серпня 1955 року - для мешканців нашого міста й області, відвідали її також гості з інших теренів України.

Перша обласна педагогічна виставка започаткувала ефективну форму обміну передовим досвідом, сприяла тому, щоб зробити його надбанням багатотисячної вчительської спільноти нашого регіону, узагальнювала й поширювала кращі зразки шкільної практики, і, таким чином, підвищувала професійну кваліфікацію вчителів. В розділі – “Ріст народної освіти Полтавської області” – демонструвалися діаграми і таблиці з інформацією про стан загального обов’язкового навчання, про розвиток народної освіти. За післявоєнні роки в області значно розширилася мережа шкіл і збільшилась кількість учнів. Особливо зріс контингент учнів 8-10 класів. Якщо у 1950- 1951 навчальному році у 8-10 класах області навчалося 16 115 учнів, то в 1954- 1955 роках кількість учнів цих класів складає 25 294 чоловік.

Виставка експонувала цікаві матеріали з досвіду методичної роботи шкіл, райпедкабінетів, відділів освіти, методичні розробки окремих розділів навчальної програми, а саме: педагогічний досвід учителів української мови та літератури, історії, географії, іноземних мов, математиків, класних керівників. Всі ці експонати розміщалися на стендах та вітринах і представляли собою численні картонні папки на зав’язках з написами тем. Також відвідувачі з великим інтересом роздивлялися фотографії, малюнки, зошити, плакати тощо.


Особлива увага приділялася питанням виховання у молоді практичних трудових навичок та здійснення політехнічного навчання в процесі вивчення основ наук, зокрема фізики, хімії, біології, математики, креслення. На виставці демонструвалися кращі зразки ручної роботи і винахідництва. Щоб забезпечити успішне проведення уроків ручної праці в початкових класах, ще на початку навчального року вчителі самі пройшли солідну підготовку. Обласний інститут УКУ організував для них спеціальний семінар, на якому вчителі виробляли різні речі з пластиліну, глини, пап’є-маше, дерева, дроту, картону, паперу.

Багато шкіл Полтавщини представили експонати, які розповідали про організацію трудового навчання і про свій досвід з політехнічного навчання. Так, під керівництвом учителя фізики учні Славківської семирічної школи Решетилівського району повністю радіофікували село. На виставці численними були вироби школярів: детекторні і лампові приймачі різноманітних конструкцій, діючі моделі молотарки, тракторного плуга, віялки й інших зерноочисних машин, модель електротрактора, трьохламповий радіоприймач, універсальний вимірювальний прилад з радіотехніки та багато, багато чого іншого.

Виставка мала неабиякий успіх! Вона працювала з 10-ої до 17- ої години щоденно, крім вихідного дня – понеділка впродовж двох місяців, приймаючи в своїх виставочних залах кожного дня десятки, сотні відвідувачів – педагогів, учнів, батьків, студентів, гостей міста. Згодом полтавський досвід по організації виставок стали наслідувати освітяни інших областей.

З метою найширшої популяризації кращого вчительського досвіду, зокрема з політехнічного навчання, інститут використовував також видавничу справу. Згідно плану роботи ІУКУ, затвердженому на науковій раді у грудні 1954 року, методисти приступили до підготовки і видання збірника з досвіду роботи кращих педагогів області. Для цього вони збирали й обробляли ті матеріали, які підготували вчителі і які могли бути використаними при створенні брошури. Відповідальність за рецензування мовностилістичної грамотності покладалася на завідуючого кабінетом мови В. П. Галкіна. В збірнику планувалося висвітлити наступні теми: провадження політехнічного навчання в процесі викладання окремих дисциплін та позаурочної роботи; про роботу дитячих будинків та дитячих садків; досвід педагогічної праці директорів, завучів, райпедкабінетів. Відповідальною за збір та рецензування рукописів призначалася завідуюча кабінетом педагогіки М. В. Шлейфер. Підготовку матеріалів до друку готував заступник директора з наукової роботи Х. Я. Копкін [17]. В 1955 році інститутом видано брошуру “З досвіду роботи вчителів шкіл Полтавської області (обмін педагогічним досвідом)”, пізніше у 1957 року – “Бюлетень передового досвіду роботи шкіл і вчителів області”.


“В 1956 році в області працює 1 408 загальноосвітніх шкіл, 27 середніх спеціальних навчальних закладів, 30 шкіл робітничої молоді. З року в рік зростає прийом учнів до 8-мих класів. В області є всі можливості з початку нового навчального року відкрити не менше як 10 шкіл-інтернатів. Обсяг капіталовкладень на будівництво шкіл та інших дитячих закладів у нашій області зростає в новій п’ятирічці до 53 мільйонів карбованців проти 15 мільйонів карбованців в 1951- 1955 роках” – читаємо статистичну інформацію в газеті “Зоря Полтавщини” від 30 березня 1956 року. Актуальним для розвитку політехнічного навчання й виховання стає створення учнівських виробничих бригад. Виробничі бригади – нова форма згуртування дитячого колективу, прищеплення учням любові до праці, виховання дружби, колективізму, почуття відповідальності за свої дії. Створенням бригад в сільській місцевості намагалися ліквідувати той недолік у виховній роботі, який проявлявся під час літніх канікул, коли закінчивши навчальний рік, діти майже поривали зв’язок зі школою. Першою на Полтавщині в 1956 році була створена виробнича бригада в Заруддянській школі Кременчуцького району. До її складу було зараховано 90 учнів 7-10 класів. Колгосп виділив для неї земельний масив в 110 гектарів, в тому числі 10 гектарів саду. Організувавши бригаду Заруддянська школа ставила такі завдання: виховання міцного учнівського колективу в процесі колективної праці, поглиблення теоретичних знань учнів і прищеплення ім навиків по вирощуванню сільськогосподарських культур з одночасним проведенням науково-дослідної роботи, вивчення техніки. Приклад цієї школи підхопили інші школи області.

Науковці та керівництво обласного ІУКУ завжди прагнули покращення своєї роботи й запозичення досвіду роботи своїх колег з інших областей. Так, з цією метою влітку 1956 року директор закладу С. В. Соломченко перебував протягом двох тижнів у школах Ставропольського краю, де більше 3-х років були створені й успішно діяли учнівські бригади в 308 навчальних закладах цього регіону. Шкільні бригади стали додатковим центром виховної роботи серед молоді старших класів, особливо в літній час. Разом з виконанням посильної праці організовувався культурний і здоровий відпочинок, проводилась відповідна науково-дослідницька робота по вирощуванню високих врожаїв різних сільськогосподарських культур.


У середині 1950-тих років все інтенсивніше стало впроваджуватися в педагогічну практику навчальне кіно. В школах Полтавської області налічувалося понад 50 кіноустановок, для обслуговування яких у фільмотеці інституту удосконалення кваліфікації було в наявності 67 кінофільмів з різних розділів шкільної програми, призначених для безкоштовного використання. Їх можна було отримати тільки в інституті, тому що всі навчальні фільми з кінопрокату передано сюди. У фільмотеці особливо багато фільмів було з географії, фізики та природознавства. Такий фільм як “Фізичні основи польоту літака” представляв чи малий інтерес для учнів на уроках фізики у 9 класі при проходженні теми – “Рух рідин і газів”. Як би детально вчитель не подавав матеріал про підіймальну силу крила літака, про рух повітря навколо крила, все ж учні так глибоко не зрозуміють цієї теми, не переглянувши кінофільм. Або, наприклад, інший фільм – “Будова і робота серця” призначений для використання на уроках анатомії і фізіології людини. Про методику використання цих та багатьох інших фільмів докладно розповідали курсантам, переконуючи в тім, що вони допомагають учням легше засвоїти окремі теми з фізики, хімії, біології, анатомії, природи. Крім кінофільмів у фільмотеці інституту зберігався фонд з понад 700 діафільмів – майже по кожному розділу навчальних предметів.

Запровадження кіно в педагогічному процесі дозволяло показати в динаміці розвиток явищ природи, найскладніші внутрішні перетворення речовин, історичні події. Але урок з фільмом вимагав від вчителя ретельної підготовки. Тільки продумане включення фільму в тему уроку, може привести до глибокого засвоєння учнями програмного матеріалу.

За наказом міністерства освіти УРСР при інституті організовано кабінет навчального кіно, яким завідував М. М. Булавацький. Кабінет надавав школам методичну й технічну допомогу у використанні фільмів, кіноапаратів та забезпеченні шкіл фільмами. Протягом літа 1956 року було підготовлено з учителів понад 50 кінодемонстраторів. У грудні 1956 року почали працювати постійно діючі курси по підготовці вчителів, які ще не мали прав кінодемонстратора. Частина вчителів і керівників області розуміла значення навчального кіно. Вони систематично одержували кінофільми з фільмотеки інституту для використання їх на уроках та позаурочний час.

В другій половині 1950-тих років прискорився процес реформування школи - замість загальнообов’язкової семирічної освіти запроваджувалася загальнообов’язкова восьмирічна. Для здійснення восьмирічного “всеобучу” треба було прискорити темпи шкільного будівництва, розширити кількісно і якісно підготовку вчителів, змінити навчально-матеріальну базу шкіл і позашкільних закладів. Під час реформи прискорився процес перетворення звичайних шкіл у школи-інтернати, які почали працювати з 1956 року. Новий тип навчальних закладів був особливо зручним для сільської місцевості, адже у невеликих селах працювали тільки початкові школи. Щоб послабити нестачу кваліфікованих вчительських кадрів, із середини 50-тих років університети почали направляти в школу більшу частину своїх випускників. Студентам вечірніх і заочних відділень надавалися пільги, щоб стимулювати вчителів, які не мали вищої освіти, продовжувати навчання. Навіть у денних школах, де кваліфікація педагогів була найвищою, у 1960-1961 роках вищу освіту серед них мали тільки 4% вчителів. Тому в цих умовах реформування середньої школи вирішальну роль у підвищенні якості навчання відігравала методична служба. Науковці ІУКУ націлювали педагогічні колективи на проведення навчально-виховної роботи у поєднанні з політехнічним навчанням і трудовим вихованням, широке залучення школярів до доступних для їх віку форм суспільно корисної праці. За рішенням уряду УРСР з 1 вересня 1958 року на Україні почали працювати 28 дослідницьких восьмирічних шкіл. В нашій області восьмирічну дослідницьку школу відкрито в м. Полтаві на базі середньої школи № 16. Науково-дослідницьку роботу в цьому навчальному закладі проводили методисти ІУКУ та науковці Інституту педагогіки і психології з Києва. Подовження на 1 рік загальнообов’язкового навчання давало змогу забезпечити трудове і політехнічне навчання: збільшувалась кількість годин на працю в майстернях і на шкільних навчально-дослідних ділянках більше як у 1,5 рази. Для творчої роботи вчителів школи № 16 та успішного навчання учнів були створені необхідні умови. Школа почала працювати за новими навчальними планами і програмами. В початкових класах особливу увага приділялась вивченню мови і арифметики. Значно посилювалося трудове виховання учнів. Програма з праці 1-4 класів залишена без змін, але збільшена на 102 години практична робота в майстернях і пришкільних дослідних ділянках та домоводства для дівчат у 5-х і 7-х класах. Планувалося, що випускники “восьмирічок” дістануть певні знання з технологій матеріалів, електротехніки, основ сільського господарства, навчаться користуватися різними інструментами та сільськогосподарським інвентарем. Для дівчат, починаючи з 5-го класу, запроваджувалося як окрему дисципліну – домоводство.


У 1959 році після прийняття закону “Про зміцнення зв’язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” політехнічне навчання набуває особливого розмаху. У законі зазначалося, що молода людина повинна бути підготовлена до праці як розумової, так і фізичної. Але шкільний досвід свідчив, що заклади не повністю справилися з поставленим завданням, існує “певний відрив навчання від життя, недостатня підготовленість тих, хто закінчує школу, до практичної діяльності” [18]. І далі: “На школу покладається обов’язок готувати освічених людей, які добре знають основи наук і разом з тим здатні до систематичної фізичної праці, виховувати у молоді прагнення бути корисними суспільству, брати активну участь у виробництві матеріальних цінностей, потрібних для суспільства”. Закон передбачав запровадження в Україні загальної обов’язкової восьмирічної освіти для дітей і підлітків від 7 до 15-16 років. Переведення шкіл з семирічного на загальнообов’язкове восьмирічне навчання мало розпочатися з 1959-1960 навчального року й завершитися протягом 3-х років.

Постійно спрямовуючи свою діяльність на зростання професійної майстерності вчительства, працівники інституту систематично підвищували свій фаховий рівень на курсах в Центральному інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів народної освіти у м. Києві, на науково-практичних семінарах, які відбувалися в різним містах СРСР та обласних нарадах працівників освіти області.

Друга половина 50-х і перша половина 60-х років – це найбільш динамічна доба в історії української науки: прискорювався науково-технічний прогрес та розвиток, перш за все, фізико-математичних досліджень. За ці роки створено багато нових установ, особливо в напрямках, які вважалися перспективними з точки зору потреб воєнно-промислового комплексу. Атмосфера лібералізації, що запанувала в країні сприятливо позначалася і на розвитку гуманітарних наук. Дослідники вперше дістали доступ до архівних матеріалів радянської доби. Тематика досліджень стала більш різноманітною, на її визначення здійснювали істотний вплив самі вчені. Складний, суперечливий і болісний процес десталінізації суспільства викликав істотне пожвавлення національно-культурного життя. Створювалися сприятливі умови для розвитку української літератури, піднесення творчої і громадянської активності майстрів слова.


В цих суспільно-історичних умовах система підвищення кваліфікації педагогічних кадрів структурно не змінилася. Деякі питання, які вимагали невідкладного поглиблення знань, вивчалися учителями самостійно, або в процесі роботи шкільних предметних об’єднань. Направляли і організовували діяльність по підвищенню кваліфікації в містах і районах методичні кабінети. Центрами систематичного професійного розвитку педагогів, директорів шкіл та їх заступників були обласні інститути. На чолі системи керівну науково-методичну роль здійснював Центральний інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів народної освіти у м. Києві.

Полтавський обласний інститут удосконалення вчителів працював у пристосованому двоповерховому приміщенні за адресою: пл. Леніна, 11. У 12 кімнатах розміщалися всі кабінети закладу, бібліотека і фільмотека. У 1963 році інститут прибудував дві класні кімнати для проведення курсів, а в 1966 році завершив будівництво залу, призначеного для постійно діючої педагогічної виставки. Матеріали передового педагогічного досвіду представлені також і на окремих стендах в кожному кабінеті ІУКУ. Обладнаних навчальних кабінетів, лабораторій, майстерень і навчально-дослідних ділянок інститут не мав. Під час проведення курсів та семінарів доводилося користуватися майстернями шкіл міста, лабораторіями та навчальними кабінетами педагогічного, будівельного, сільськогосподарського інститутів чи технікумів, навчально-дослідними ділянками обласної станції юних натуралістів. З року в рік зміцнювалася навчально-матеріальна база інституту – придбано піаніно, стереофонічний програвач, акордеон, кілька кіноапаратів для міжрайонних фільмотек, стендів та іншого навчального обладнання. Велика кількість навчально-наочних посібників створено школами і представлено на постійно діючій виставці при ІУКУ. Бібліотека розміщалася в одній дуже тісній кімнаті, до того ж читального залу і книгосховища не було. Це в значній мірі ускладнювало умови роботи бібліотеки фонд якої нараховував більше 18 тисяч примірників книг, брошур, журналів. Комплектування бібліотеки проводилось через бібліотечний колектор та магазин методичної літератури. Гуртожитку для слухачів курсів інститут, за відсутністю приміщення, не мав. Тому курсантів доводилось розміщати в готелях або приватних квартирах. В закладі працювали згідно штатного розкладу 1965 року – директор, заступник директора, методисти, завідуючі 14-ти методкабінетів, фільмотекою та бібліотекою (37 чоловік), решта – технічні працівники.

Чи мало прекрасних спеціалістів своєї справи, методистів з великої літери користувалося великим авторитетом серед освітян регіону. Серед них Іван Юхимович Легенький – завідувач кабінетом історії і географії з 1955 року. Іван Юхимович вважав педагогічну роботу нелегкою, але цікавою і захоплюючою. “Важко виростити урожай, а ще важче виховати гармонійну людину. Кому ж, як не вчителю історії, розкрити перед учнями двері людської мудрості, яка накопичувалася протягом століть, виховувати людей великої душі і високих ідеалів” - ці слова методиста пам’ятали вчителі. Досвідчений спеціаліст надавав великого значення педагогічній самоосвіті, переконував вчителів у необхідності постійної роботи над собою. Часто виступав на семінарах, нарадах: ”Коли ми чуємо - “вчитель з великим стажем”, то уявляємо, що мова це про досвідченого, хорошого педагога, який має глибокі знання, неабияку майстерність. Та, на жаль, це не завжди так. Знаю історика, якому видали диплом більше тридцяти років тому. Можливо, колись він був хорошим вчителем. Але перестав таким бути... Якось, приїхавши в одну школу, я зустрівся з істориком, який мав чи малий стаж роботи. Здавалось, що розмовам про викладання історії не буде кінця. Та він ухилявся від відповіді на запитання, почав скаржитись на труднощі в будівництві майстерні та її обладнання, на те, що він витрачає багато часу на розв’язання господарчих питань і, трапляється, що й газети ніколи почитати. Терпляче вислухавши сповідь, я запитав: “А все ж таки, як з історією?...” На що він відповів: ”Знаєте... Відстаю, поточні справи заїдають...” Людина лінива, інертна, байдужа завжди запевняє, що якісь обставини заважають їй вчитись, удосконалюватись. Вона переконана, що це, врешті-решт, її особова справа: хоче – удосконалюється, хоче – опускається.” Таке ставлення до самоосвіти, до удосконалення, І. Ю. Легенький вважав “самогубством” людини як спеціаліста. Педагогіка – не просто наука, це – мистецтво. Абстракціонізм у мистецтві – зло, а в педагогіці – подвійне. Проте, деякі вчителі історії вдаються до такого абстракціонізму, ігноруючи методику, досвід своїх колег. “Такий учитель за урок ставить учням десятки запитань, не одержуючи жодної глибокої відповіді. А після дзвоника, як таблицю множення, зачитує виставлені в журнал оцінки. Не задумуючись, він скаже, що активізував клас - тримав дітей всі 45 хвилин в напруженні... Важко сказати, що більше у такого вчителя: зазнайства чи нерозуміння справи”, - писав у своїх спогадах методист. Запам’ятовувалися виступи І. Ю. Легенького з питань вивчення суспільствознавства в 11 класах шкіл області та зв’язками цього курсу з іншими дисциплінами, інструктивні доповіді перед методистами та інспекторами ОблВНО про зміст і завдання викладання суспільствознавства, про навчальні плани і програму, літературу тощо.


Робота по підвищенню науково-теоретичного і методичного рівня вчителів, керівників навчальних закладів і відділів народної освіти займало провідне місце в діяльності ІУКУ і здійснювалося, насамперед, через курсову систему перепідготовки педагогічних працівників області. На початку 1960-тих років щорічно курси проходило 930 осіб. У 1965 році при інституті працювала 51 група курсів, якими охоплено 1 382 педагога. Термін навчання був місячним, трьохтижневим, двотижневим і тижневим.

В 1958-1959 навчальному році запроваджено виробниче навчання в усіх 8-10 класах. Воно, як показала практика, найбільше відповідало сучасним вимогам життя, тому що сприяло ознайомленню учнів з основами сучасного індустріального сільськогосподарського виробництва не лише в теорії, а й на практиці, залученню учнів до продуктивної праці на підприємствах, піднесенню їх трудової підготовки до рівня спеціалізації. Виробниче навчання – справа нова. По всіх виробничих предметах ще не існувало досконало розроблених методик, одного “рецепту”. Турбувала методистів безліч вчительських запитань: як пов’язати вивчення основ наук з спецпредметами, як оцінювати знання вміння і навички учнів, як забезпечити наочність, дохідливість у викладанні виробничих дисциплін. До розробки згаданих питань інститут УКУ залучив кращих, найдосвідченіших учителів шкіл області, які відгукнулися на це і взяли участь у складанні методрозробок до методичного посібника для вчителів виробничого навчання. Відповідав за випуск завідуючий кабінетом трудового і виробничого навчання І. А. Соляник. В 1961 року збірка “Методичний посібник для вчителів виробничого навчання “ вийшла з друку. Більшість статей, надрукованих у цьому посібнику, обговорювалися на районних та обласних семінарах керівників та вчителів. Саме зважаючи на схвальну оцінку цих матеріалів з боку педагогічної громадськості, інститут вирішив її опублікувати.

У 1960 році поставленої раніше мети – запровадження загальної обов’язкової восьмирічної освіти – було досягнуто. У цьому році в області працювало 1 421 загальноосвітня школа (631 початкова, 520 восьмирічних, 270 середніх). У них навчалося 219 185 учнів [2, с.21]. Згідно офіційних даних при школах області працювало в 1964 році 164 учнівські виробничі бригади, що об’єднували 14 146 учнів. Вони вирощували і збирали сільськогосподарські культури на площі 4 585 гектарів [19].


Згідно плану МО УРСР 1960-1961 навчального року курсами підвищення кваліфікації охоплено 1 213 осіб, в тому числі: довготривалими курсами при педінституті та педучилищі – 103 особи, курсами при ІУКВ – 960 слухачів, курсами при ІУКВ без відриву від виробництва – 150 вчителів [20]. В інституті працювало 13 кабінетів: педагогіки, початкових класів, мови та літератури, математики і фізики, історії та географії, біології і хімії, виробничого навчання, іноземних мов, фізичної культури, дитячих будинків, дитячих садків, позакласної роботи, навчального кіно [21].

У 1965 році з’явилася нова постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи дальшого поліпшення роботи середньої загальноосвітньої школи”. У ній зазначалось, що рівень навчальної і виховної роботи загальноосвітньої школи не відповідає вимогам життя, міністерство освіти не вживає належних заходів по подоланню невідповідності навчальних планів і програм сучасному рівню наукових, знань, спостерігається значне перевантаження школярів навчальними заняттями, потребує серйозного зміцнення й навчально-матеріальна база шкіл. Ставилося завдання – завершити в основному до 1970 року запровадження в країні загальної середньої освіти для підростаючої молоді. В постанові приділялась велика увага питання удосконалення змісту освіти. Як відомо, у шкільній програмі нагромадилося чимало застарілих матеріалів, які втратили актуальність, окремі дисципліни надмірно "розбухали” за рахунок другорядних питань. Разом з тим дуже багато нових відомостей, фактів, знань про наукові досягнення – відсутні у навчальних шкільних курсах. Працівники ІУКУ, враховуючи нові потреби в організації навчання, старанно переглядали і переоцінювали матеріал, який викладався по всім предметам з тим, щоб поступово, “по мірі виходу нових підручників і посібників у світ, приступити до запровадження відповідних програм та навчальних планів”.

Проблем, як завжди, вистачало... Однією з наболілих - робота міжрайонних фільмотек, використання навчальних фільмів. З року в рік зростала кількість навчальних фільмів, збільшувалась кількість шкіл, що використовували фільми як на уроках, так і позакласній роботі. Проте перевіркою виявлено значні недоліки в роботі фільмотек по забезпеченню шкіл кінофільмами. Тому завідуючий кабінетом навчального кіно П. А. Костюченко негайно взяв на облік школи, де вчителі в гуртках вивчали технічні засоби навчання та надавав постійну методичну допомогу керівникам цих гуртків в підготовці кінодемонстраторів, проводив постійно діючі семінари при фільмотеках. Згідно наказу Міністерства освіти УРСР від 21 жовтня 1966 року “ Про зміни в структурі обласних інститутів ІУКУ” кабінет навчального кіно перейменовано на кабінет технічних засобів і навчально-наочних посібників, включивши до його складу методистів по навчально-наочним посібникам – Д. Г. Мурашка та В. К. Вітренка. Кабінет виробничого навчання реорганізовано на кабінет трудового політехнічного навчання. Завідуючою затверджено К. С. Бобрицьку, методистом – О. П. Супруна. Кабінетом дитячих інтернатів завідував Е. М. Петренко. Створено також, додатково, кабінет естетичного виховання. Переглядалися навчальні плани курсів і семінарів, що давало можливість зосередити увагу на ґрунтовному опрацюванні зї слухачами найбільш важливих питань теорії і практики навчання й виховання.


Курсові заняття і семінари проводилися впродовж усього року, що давало можливість показати навчальний процес у дії, ознайомити з практичним досвідом майстрів педагогічної справи. Для кожної групи курсантів організовувалося відвідування опорних шкіл та заняття у школах передового досвіду. Значно збільшилася питома вага науково-теоретичної підготовки, до лекційної роботи стали частіше залучати науковців інших інститутів, технікумів, працівників державних музеїв, обласних відділів освіти, лекторів обласного відділення товариства “Знання”. Крім курсів ІУКУ проводив щорічно велику кількість семінарів – обласних, міжрайонних, районних. Як правило, всі семінари працювали на базі опорних шкіл та шкіл передового педагогічного досвіду. Провідними темами були: поєднання навчання і виховання в єдиний процес; шляхи подолання другорічництва та попередження неуспішності учнів; використання технічних засобів навчання і наочності на уроках та в позакласній роботі; про недоліки в знаннях та уміннях учнів; тематичне планування уроків; аналіз наслідків учнівських олімпіад та багато інших. Слід визнати, що методисти інституту систематично виступали на семінарах з питань не лише методичного, а й науково-теоретичного змісту. Так, методист фізики П. Я. Михайлик підготував і виступив на трьох семінарах по темі: “Застосування алгоритмів при вивченні фізики”. Завідуючий кабінетом математики М. М. Булавацький опрацював такі теоретичні теми: “Абсолютні величини в курсі середньої школи”, “Елементи теорії ймовірності в курсі математики середньої школи” та “Елементи теорії множини в курсі математики середньої школи”. З теоретичними питаннями в галузі педагогіки і психології часто виступав на районних семінарах завідуючий кабінетом педагогіки М. Я. Заїка, а з повідомленнями в галузі мовознавства методист Н. Г. Вахній.

З всього загалу методистів ІУКУ одні, пропрацювавши незначний, деякий час - звільнялися, не залишаючи в пам’яті глибокого сліду. Теплий же спогад про інших залишався на довго. Лекції з сучасної української мови, які читала Надія Григорівна Вахній, хотілося слухати і слухати. Здавалось, дзвінок переривав їх завжди на найцікавішому. Найдорожче для Вахній – довір’я вчителя. Багато вміння, такту виявляла вона, аналізуючи уроки. Вміла знайти щось хороше, а про прикре казала так, що в учителя не опускалися руки, навпаки – з’являлось бажання працювати ще краще. Завдяки піклуванню Надії Григорівни не лише на Полтавщині, а й далеко за її межами вчительство дізнавалося про те, як здійснюється естетичне виховання на уроках української літератури у Заслуженого вчителя шкіл УРСР з Хорольської середньої школи № 2 К. О. Ходосова, про педагога і методиста Заслуженого вчителя шкіл УРСР з Пирогівської середньої школи Глобинського району П. А. Гудима, велику літературно-краєзнавчу роботу Заслуженої вчительки шкіл УРСР з Миргородської середньої школи № 3 Л. В. Шаповал та багатьох інших. Н. Г. Вахній не просто поважали, її любили. Про це свідчать листи. Були листи суто виробничого характеру, в яких вчителі просили порадити: який матеріал краще використати для факультативних занять з мови, бо це новий курс в школі; як краще провести відкритий урок на тему проблемного вивчення твору І. П. Котляревського “Наталка Полтавка”. У деяких листах вчителі не тільки дякували методистові за допомогу, але й ділилися особистими справами, життєвими планами: “Відчуваю у Вас людину, з якою можна сміливо поділитися не тільки радістю, але й горе”, – це в одному з листів. “Коли для мене роблять щось приємне, я завжди відчуваю за тим Вашу турботу”, - говорилося в іншому. Кожного дня Н. Г. Вахній ділилася зі своїм досвідом, своїми знаннями, допомагала ставати добрішими [22].

Для кращої організації методичної роботи в області визначено мережу опорних шкіл. На базі цих навчальних закладів проводилась робота, спрямована на поліпшення науково-теоретичної і фахової озброєності вчителів, підвищення ефективності уроків у школах методичного мікрорайону. Відділи освіти та обласний інститут УКУ спрямовували через ці школи методичну роботу на місцях, зокрема роботу міжшкільних предметних комісій, проводили семінари і практикуми вчителів з метою навчання їх передовим методам педагогічної праці. Мережа опорних шкіл зростала. Якщо в 1964-1965 навчальному році їх налічувалося 73, то в 1966 році – 104 школи. Збільшення кількості забезпечувало в кожному районі наявність опорних шкіл різних типів. Так, у м. Полтаві працювало 12 опорних шкіл, з них - 9 середніх та 3 школи робочої молоді. Добре працювала міська середня школа № 25 ( директор – І. Т. Зеркалій). Контрольні роботи, що проводилися за текстами МО УРСР, показали високий рівень знань учнів. Про це свідчить і той факт, що на 250 випускників школи 38 (більше 15% ) були нагородженими золотими та срібними медалями.( Взагалі, згідно статистичних цифр рівень знань у школярів міста Полтави у 1966 році був досить низьким: з 24 180 учнів не встигали 938, а 60-70% дітей навчалися на трійки). Найвідомішою в області опорною школою була Гадяцька школа-інтернат. ЇЇ досвід вивчали працівники народної освіти, в ній проводили наради та семінари вчителів, її відвідували представники інших областей України. Педагогічний досвід колективу цієї школи був узагальнений і оформлений на 52 стендах пересувної виставки. Матеріали розповідали про історію школи, навчально-виховний процес й шкільне керівництво, роботу предметних комісій, позакласну і позашкільну діяльність та інше. Широко висвітлено розділ “Контроль і керівництво”, де представлені плани роботи директора і заступників, протоколи педагогічних рад, поурочні плани. Виставка екпонувалася впродовж 2 місяців в приміщенні ІУКУ. За цей час її відвідало більше 5 тисяч осіб. Впродовж року виставка побувала в усіх районах Полтавщини.


Підвищенню фахової кваліфікації керівних та педагогічних кадрів значною мірою сприяли школи передового досвіду, яких на той час нараховувалося 390. На допомогу керівникам цих шкіл кабінети інституту надсилали взірцеві плани роботи, систематично практикувалося проведення з ними обласних тижневих семінарів. При виїзді в райони методисти обов’язково відвідували ці заклади, брали участь у проведенні занять, надавали безпосередню допомогу відділам освіти в організації роботи шкіл передового педагогічного досвіду. Традиційно влаштовувалися обласні педагогічні виставки.

Полтавський обласний ІУКУ неодноразово влаштовував спільно з ОблВНО, педагогічним інститутом за участі Науково-дослідного інституту педагогіки науково-практичні конференції. Цікаво працювала конференція з досвід роботи вчителів початкових класів. 14 кращих вчителів 1-4 класів області поділилися своїм досвідом роботи. Учителька 3 класу восьмирічної школи № 4 м. Полтави В. П. Жарко розповіла про “унаочнення”, яке вона використовує на уроках, показала багато таблиць, малюнків, зроблених нею карток для роздаткового матеріалу. На конференції говорили про словникову роботу, яку треба пов’язувати з вихованням, з проведенням екскурсій, показом іграшок тощо. З цікавістю слухали вчительку з Диканської школи. “ У збірнику задач часто зустрічається слово “ бідон”. Однак діти, іноді, плутають його зі словом “бетон”. Тому я дала додому завдання – скласти два речення зі словом “бетон”. Помилок було чи мало. В одного - “смачне молоко в бетоні”, в другого – “скип’ятили молоко в бетоні”, у третього – “доярки надоїли два бетони молока”. Що робити?.. Вирішила провести екскурсію на найближче будівництво. Там речення про “молоко в бетоні” викликало сміх... А слова “бетон” і “бідон” стали на свої місця. Вчителі повинні виховувати любов не тільки до героїв і космонавтів, а і до людей праці, до тих, хто годує нас хлібом, м’ясом і молоком. Тому ми завели зошити на честь ланкових, доярок, механізаторів нашого села і району. Це й є психологічна підготовка дітей до праці...”, завершила свою емоційну розповідь вчителька.


Характерною рисою роботи ІУКУ була посилена увага до використання наочних і технічних засобів навчання. Методист кабінету – Д. Г. Мурашко проводив окремі семінари, вивчав і узагальнював кращий досвід у цій справі. Ним виготовлено 7 методрозробок, організовано на базі середньої школи № 25 постійно діючий семінар, який давав можливість вчителям міста побачити різноманітні типи уроків з застосуванням технічних засобів навчання. Д. Г. Мурашко – багатогранна особистість, незабутній “Солов’яненко”. Про таких казали: “ він є і фізиком, і ліриком”. Згодом працював завідувачем кабінету фізики, був активним учасником художньої самодіяльності. Його співучий голос порівнювали з голосом Анатолія Солов’яненка. Знав чудово німецьку мову, але про це знали тільки найближчі люди, тому що в роки війни довелося пройти німецькі “університети” – концтабори, каторжну працю на заводах фашистської Германії.

В кінці 1960-тих... в країні почався поступовий перехід шкіл на нові навчальні плани і програми. У 1969-1970 навчальному році на нові “рейки” планувалося перевести всі перші класи міста Полтави. В часи прискореного науково технічного прогресу обсяг знань, якими повинні оволодіти учні, зростав надзвичайно стрімко. На думку вчених – він подвоювався кожні 8 років. Це ставило вимогу перед освітянами постійно удосконалювати методики навчання, впроваджувати нові технічні засоби, прищеплювати учням потребу систематично і постійно поповнювати свої знання. Трирічне початкове навчання – важлива зміна в системі народної освіти. Вона потребувала серьозного підходу, глибокого вивчення, всебічної підготовки. Тому ще в 1968-1969 навчальному році здійснювали експериментальне навчання за новими програмами і підручниками в Котелевському районі. Згодом ОблВНО і інститут УКУ підвели підсумки експериментальної роботи. Встановлено, що навчальний матеріал цілком посильний для першокласників і успішно ними засвоєний. Нова програма більшою мірою ніж стара, сприяла розвитку мислення, раціонального використання часу, внаслідок чого учні одержали значно більший обсяг знань ніж ті, що працювали за старими програмами. В кінці навчального року 433 першокласника району писали контрольний диктант за текстами МО УРСР. В результаті - 153 учні одержали п’ятірки, 184 – четвірки. Письмову роботу з математики 88% учнів виконали на “5” і ”4”.


Підготовка до роботи “по-новому” йшла в двох напрямках: підготовка дітей - майбутніх першокласників і підготовка батьків. Завдання полягало в тому, щоб батьки стали помічниками вчителів, щоб вони, з свого боку, готували дітей до нового режиму, до нових шкільних вимог. Безумовно, основна роль належала вчителю. Тому, звичайно, вони повинні були багато працювати над собою – повсякчас, наполегливо підвищувати свій методичний і фаховий рівень. З цією метою ІУКУ розпочав заняття постійно діючого семінару для вчителів майбутніх першокласників, проводив курси лекторів, які працюватимуть у червні-липні 1969 року на курсах підготовки вчителів. Діяли семінари для викладачів біології, хімії, фізики, російської та української літератури – тих предметів, які або вже викладалися за новими програмами, або будуть викладатися.

1 вересня 1969 року 25 тисяч учнів перших класів області розпочали навчальний рік за новими програмами. Для цього методистами ІУКУ виконано велику підготовчу роботу, підібрані кращі, досвідчені педагоги. Всі вони успішно пройшли спеціальну курсову перепідготовку, ознайомилися з досвідом роботи експериментальних класів, поновили свої методичні й наукові знання. На допомогу їм було надіслано методичні листи, розробки уроків, комплекти дидактичних матеріалів, таблиці, картини, журнал “Початкова школа”, який містив на своїх сторінках цінний досвід освітян республіки.

Програма дальшого оновлення змісту всього навчально-виховного процесу у школі відповідно до потреб суспільного поступу, частково реалізована в кінці 60-тих років, виконувалась й в наступні роки: удосконалювалися всі шкільні курси, причому наголос робився на підвищенні науково-технічного рівня програм і підручників, на тісному взаємозв’язку між вивченням основ наук та набуттям політехнічних знань, трудових навичок. Перехід на нові програми здійснювався планомірно. Вперше їх введено в деяких класах у 1966-1967 навчальному році. За новими програмами учні старших класів ознайомлювалися з основами філософії, кібернетики, атомної фізики й генетики, які раніше вивчалися лише у вищій школі. Більше уваги приділялося також методологічним питанням як гуманітарних, так і природничо-математичних наук. Були значно вдосконалені програми з російської мови й літератури, історії, географії. У восьмих класах почалося викладання нової дисципліни – “Основи Радянської держави і права”. Все ширше запроваджувалася кабінетна система, якою в 1977 році охоплено 80% середніх шкіл. Піднесенню рівня навчально-виховної роботи сприяло використання технічних засобів навчання – учбових кінофільмів і діапозитивів, магнітофонних записів, телевізорів. З метою прищеплення дітям глибокого інтересу до навчання , розвитку їх здібностей і нахилів у багатьох закладах продумано чітку систему факультативних занять, організовано поглиблене вивчення однієї або кількох споріднених дисциплін.


Немала роль в організації цілеспрямованої роботи педагогічних колективів області належала обласному ІУКУ. У червні 1968 року вийшла постанова ЦК КП України “Про підготовку і виховання учительських кадрів в Українській РСР”, яка орієнтувала на “...підвищення науково-теоретичного рівня і методичної кваліфікації учителів, керівників шкіл, працівників дошкільних дитячих установ, на підготовку шкіл і вчителів до роботи за новими програмами, на піднесення в районах і школах методичної роботи, вивчення, узагальнення і впровадження передового педагогічного досвіду, втілення в життя нового Статуту про школу”.

Кабінети закладу вважали стрижнем своєї праці надання допомоги вчителям у викладанні навчальних предметів за новими навчальними планами, програмами і підручниками. У 1972-1973 роках вивчено стан викладання і якості знань учнів у 21 районі області. Методистами впроваджено в шкільну практику досвід 32 вчителів, які досягли найкращих результатів в навчанні за новими програмами: К. О. Ходосова – вчителя української мови та літератури, Заслуженого вчителя УРСР (Хорольська школа № 2), Л. А. Буцької – вчительки української мови та літератури (школи № 7 м. Полтави), Г. Ф. Кулішової – учителя російської мови та літератури, Заслуженої вчительки УРСР (Новосанжарська школа), Т. С. Піддячої – вчительки математики (Чутівська школа), Е. І. Дисько – вчительки математики ( Сидоряченська школа Котелевського району), Г. К. Ярмоленко і П. Я. Ярмоленко - вчителів іноземної мови (Миргородська школа № 6) та багато інших.

Питання про роботу вчителів за новими навчальними планами та програмами розглядалися спільно з відповідними кафедрами педагогічного інституту, на районних і обласних конференціях, педагогічних читаннях, семінарах, методичних об’єднаннях, на засіданнях ради інституту та на радах райметодкабінетів.

На початку 70-тих років почався процес посилення ролі інститутів удосконалення кваліфікації вчителів як науково-методичних центрів підвищення фахового рівня освітян. Актуальною залишалася проблема впровадження в школу досягнень педагогічної науки, адже часто наукова теорія і шкільна практика залишалися майже паралельними, неперетинаючими прямими лініями. Навіть елементарні закони педагогіки і психології ігнорувалися й порушувалися. Навколо нових педагогічних ідей, висновків, рекомендацій іноді роками йшов словесний “галас”, але на шкільну практику вони так і не поширювалися. Якось в тексті докладу Л. І. Брежнєва прозвучала фраза “комплексний підхід до виховання”. З’явилися численні статті, дослідження, дисертації про комплексний підхід. В яку школу не приходили – бачили оформлені стенди з написом: “Наша школа працює над комплексним підходом до виховання”. Але коли перевіряли виховну роботу – виявлялось, в цій школі нічого нового немає, залишалося все те, що було раніше. Ніхто від директора до вчителя не міг сказати: в чому полягала суть комплексного підходу і як він застосовується в школі. Ось чому методисти ІОУКУ намагалися побудувати систему, послідовність впровадження в практику актуальних педагогічних ідей від теоретичного осмислення, відпрацювання еталонного досвіду до його втілення у шкільне життя. Колектив закладу намагався в своїй роботі органічно поєднувати теоретичні концепції, положення, ідеї з найбільш гострими проблемами навчання й виховання школярів, з практичними завданнями тієї чи іншої категорії керівників освіти. В структурі змісту лекцій прагнули давати більш конкретні рекомендації, установки, думки, які показували специфічний алгоритм їх професійних дій, спрямованих на розв’язання тієї чи іншої проблеми.


Головними напрямками роботи початку 1970-х років було також вивчення результативності курсової перепідготовки, якості самоосвітньої роботи учительських кадрів; підвищення ролі районних і міських кабінетів; впровадження нового положення про методичну роботу з вчителями тощо. Для їх виконання підпорядковувалася система курсової перепідготовки педагогічних кадрів області, обласні та районні науково-практичні конференції, педагогічні читання, семінари, виїзди методистів у райони і школи з метою надання практичної допомоги, робота громадських методистів. Для цілого ряду категорій вчителів складалися такі навчальні плани, де перевага надавалась методичним питанням та практичним заняттям. Проводився детальний розгляд конкретних тем, введених в нові програми, розв'язування деяких типів задач, практикуми розмовної мови. З метою поліпшення роботи по підвищенню кваліфікації вчителів інститут запровадив обов’язкові докурсові і післякурсові завдання всім категоріям педпрацівників, які викликаються на перепідготовку, проведення практичних конференцій з обміну досвідом роботи. В усіх районах та містах області працювали постійно діючі семінари для вчителів математики, фізики, хімії, біології, географії та інших категорій.

Велика увага надавалася самоосвітній формі підвищення фахового рівня педагогів. На всіх курсах, що проводилися, читалася спеціальна лекція: “Зміст і форми самоосвіти вчителя”. З лекцією перед вчительським загалом виступав заступник директора по навчальній роботі Іван Васильович Стеценко, який згідно наказу від 25 серпня 1972 року призначений на посаду директора інституту УКУ (працював до вересня 1973 року). Це питання виносилося й на обласні та районні семінари. В райони і школи області своєчасно надсилалися примірні програми по самоосвіті вчителів різних фахів, конкретні поради, рекомендації, списки літератури. Під час перебування в районах методисти, вивчаючи стан викладання і якості знань учнів, цікавилися і станом самоосвіти вчителів, керівників шкіл. При потребі надавали їм практичну допомогу в обладнанні куточків - “На допомогу вчителю по самоосвіті”, де зосереджувалася література, взірцеві плани, програми. Загалом, робота по самоосвіті вчителів успішно відбувалася в багатьох педагогічних колективах області – готувалися змістовні реферати, влаштовувалися педагогічні читання, найактуальніші теми обговорювалися на предметних об’єднаннях, складалися по ним конспекти. В кабінетах інституту велися спеціальні папки по самоосвіті, де містилися: зразкові плани відповідно до нових програм по самоосвіті, списки рекомендованої літератури, зразки конспектів, виписок, рефератів, опис досвіду роботи 2-3 вчителів по самоосвітній роботі. В ході дослідження педагогічної, самоосвітньої праці виявлено, що більшість вчителів постійно підвищують свій фаховий рівень, виробили власну систему самоосвіти. Відомим став досвід Н. Т. Бойко – педагога Хорольської школи №1. “Секрет хорошого уроку полягає у всебічній його підготовці - говорила своїм колегам Ніна Терентіївна, - Я починаю готуватися до уроків ще з літа - впорядковую свою бібліотеку, заповняю своєрідну картотеку. Пишу програмну тему на окремому аркуші і виписую назви статей, прізвища авторів, сторінки, де вміщений відповідний матеріал. Так легше готуватися до кожного уроку”. У підвищенні педагогічної майстерності важливу роль відігравала особиста бібліотека вчителя, яка налічувала понад 3000 книг. Вони розміщалися в шафах, на стелажах за розділами: суспільно-політична, наукова, методична, художня література, посібники з української мови та літератури. Папки зберігали добірки газетних і журнальних вирізок, ілюстрацій, які згруповані по темам. Самоосвіта вчительки – не самоціль. Н. Т. Бойко одержувала моральне задоволення тоді, коли кращала вихованість її учнів, покращувалися знання.


“Я не уявляю вчителя, особливо словесника, без власної бібліотеки, - говорив Заслужений учитель УРСР К. О. Ходосов. У роки війни, розповідав він, його бібліотека, в якій налічувалося понад 2 тисячі книг, загинула. Збирати нову бібліотеку вчитель почав на фронті – в зруйнованих містах Румунії, Угорщини, Югославії та Австрії. Серед його книг зберігалися книги-“ветерани”, обпалені війною. Бібліотека К. О. Ходосова нараховувала понад 5 тисяч книг. На одній з поличок розташовувалося більше 70 книг з серії “ЖСЛ”.

Надихаючим прикладом постійного самовдосконалення були самі методисти. Їхню сумлінну, висококваліфіковану роботу керівництво помічало, цінувало й відзначало. Так, у 1973 році Елізаветі Михайлівні Петренко – завідуючій кабінетом інтернатних установ, за багаторічну, самовіддану, творчу працю присвоєно почесне звання Заслуженого вчителя УРСР. Е. М. Петренко почала працювати в інституті ще 1948 року. Всією душею уболівала за роботу дитячих будинків, шкіл-інтернатів, спецшкіл, груп продовженого дня. Багато приділяла уваги вивченню, узагальненню та поширенню передового педагогічного досвіду шляхом організації пересувних і постійно діючих виставок, виданню збірок, плакатів, методичних листів. З її ініціативи вперше в області створена пересувна виставка з досвіду роботи Гадяцької середньої школи-інтернату. Ця невтомна, енергійна жінка постійно організовувала педагогічні читання, конференції, конкурси-огляди шкіл-інтернатів та спецшкіл.

Активно розвивалася видавнича справа інституту - видавалися плакати, посібники, брошури, буклети, методичні листки. Та серйозні труднощі стояли на перешкоді. Найперше, це відсутність якісної розмножувальної апаратури. Наявний ротатор постійно виходив з ладу. І продукція, яка на ньому випускалася, була низької технічної якості. По-друге, окремі види друкованої продукції, що готувалися на допомогу вчителям, слід було видавати через ротапринт або друкарню, але інститути УКУ надмірно обмежувалися в цьому з боку контролюючих органів (облліту) і, фактично, перебували в стані безправних у виданні так необхідних для вчителів друкованих матеріалів. Неодноразово питання видавничої діяльності інститутів порушувалось на освітянських нарадах, вважали, що його слід розв’язувати в масштабах республіки, що необхідно централізовано забезпечувати, на той час, сучасною розмножувальною технікою – ротапринтами.


Відповідно до типового положення про обласний інститут удосконалення вчителів одним з найважливіших завдань закладу було: “Видання у встановленому порядку посібників, збірників і брошур про передовий досвід учителів і інших працівників народної освіти, краєзнавчих посібників для вчителів і учнів, інструктивно-методичних листів, порад тощо.” Видання інституту – серйозний чинник підвищення рівня роботи вчителів і керівників шкіл. Узагальнюючи наявний в області передовий досвід, виконуючи роль своєрідної скарбниці надбань найкращих вчителів, видання інституту мали забезпечувати широку популяризацію прогресивних, виправданих життям форм і методів педагогічної діяльності, поряд з педагогічною інформацією сприяти їх втіленню в життя. Чимало рекомендацій, вміщених у методичних матеріалах обласного інституту, покладено в основу практичної діяльності окремих вчителів, педагогічних колективів. Вони слугували стимулом для подальшого самостійного опрацювання.

Форма і зміст друкованих матеріалів, що видавалися ротаторним або типографським способом, визначалися їх метою. Так, найбільш вживаною формою популяризації досвіду роботи окремих вчителів, шкільних колективів, стану роботи на певних ділянках освіти і виховання були інформаційні листи, які в основному мали описовий характер, проте з певними висновками, узагальненнями і рекомендаціями. Інструктивно-методичний лист також створювався на конкретному матеріалі, проте поряд з аналізом провідне місце в ньому відводилось конкретним порадам. Методична розробка найчастіше висвітлювала одне конкретне питання, в її основі – певні дослідження і спостереження.

Окреме місце у видавничій діяльності інституту займали методичні збірники, які оформлялися частіше ротаторним способом, в окремих випадках – типографським або на ротапринті. Збірники готувалися як окремими кабінетами, так і групою кабінетів, мали загальноінститутський зміст. Обов’язковою вимогою до збірників була тематична спрямованість, високий ідейний рівень, наприклад: “З досвіду патріотичного виховання учнівської молоді”, “Шляхи підвищення рівня і якості знань учнів загальноосвітніх дисциплін”, “З досвіду впровадження технічних засобів у навчально-виховній роботі” та інші. Як окремі видання, так і збірки могли мати позначення “На допомогу вчителю”, “До січневих нарад учителів”, “Обласні педагогічні читання“.


Порядок видання типографської продукції передбачав послідовне погодження матеріалу з дирекцією інституту, ОблВНО, ОК КП України і облліту. Дирекція інституту двічі на рік проводила огляди друкованих матеріалів, визначала кращі, вживала заходи для заохочення (подяка, грошова премія, рекомендація до видання в республіканських та центральних видавництвах).

Обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів постійно змінював свою адресу. Так, третім місцезнаходженням закладу в 70-тих роках була триповерхова прибудова до школи № 26 ( по вул. Калініна) м. Полтави. Кабінети дошкільного виховання, початкових класів, математики, іноземних мов, трудового навчання й профорієнтації мали окремі невеликі кімнати, інші – розміщалися по два, а то й по чотири в одній кімнаті. У приміщені обладнано три аудиторії, в яких проводились курси, семінари, наради. Обладнана також бібліотека і читальний зал.

Науково-методичні кабінети мали, в основному, задовільну базу для роботи з учителями – достатню кількість наукової, методичної та довідникової літератури за фахом, журналів, шкільних підручників, різного роду таблиць, дидактичного матеріалу. Кожен кабінет мав картотеку передового педагогічного досвіду, оформлені стенди, виставки, на яких експонувалися матеріали з досвіду роботи окремих учителів та навчальних закладів. Особливо зросла матеріальна база кабінету технічних засобів навчання. В 1975 році в кабінеті налічувалося 4 кінопроектори, 5 магнітофонів, 6 діапроекторів, 3 радіоприймача, 1 кодоскоп. Фонотека нараховувала 240 записів, а фільмотека складалася з 2 тисяч копій навчальних фільмів, кінофрагментів, кіноплівок. При кабінеті створено фотокінолабораторія, в якій було 2 кіноапарати, 2 фотоапарати, 4 рефлектори, 2 фотозбільшувачі, фільмопроявна машина, обладнання , хімікати.

Фонд інститутської бібліотеки становив більше 25 тисяч екземплярів книг і брошур. Постійно діяло 5 пересувних бібліотечок. Регулярно передплачувалася періодична преса (до 40 фахових журналів та 15 всесоюзних, обласних, районних газет), яка підшивалася і знаходилася у читальному залі для користування нею методистів і вчителів.


Науковці інституту підготували і оформили виставки з досвіду роботи Глобинської середньої школи, Сидоряченської восьмирічної школи Котелевського району, Рашівської середньої школи та Гадяцької школи-інтернату Гадяцького району, Хомутецької школи Миргородського району, Березотіцької школи Лубенського району, середньої школи № 4 м. Кременчука. А “Виставка з досвіду спільної роботи дитячого садка № 60 та СШ № 28 м. Полтави по підготовці дітей до школи” експонувалася на ВДНГ у м Києві. На окремих планшетах, вивішених в коридорах інституту, висвітлено життєві і творчі шляхи видатних педагогів – А. С. Макаренка та В. О. Сухомлинського.

При інституті вдосконалення вчителів функціонував гуртожиток для слухачів курсів на 105 місць на пл. Леніна, 11 до 1982 року. В середині 1970-ти років приміщення капітально відремонтовано, проведено водопровід, каналізацію. В кімнатах гурожитку проживали учителі, що приїздили на курсову перепідготовку або для участі в роботі обласних семінарів, нарад, конференцій. Інститут мав вантажну і легкову автомашини.

Через відсутність належного, а головне свого, приміщення в ІУКУ були слабо обладнані кабінети історії та суспільствознавства, початкової військової підготовки, фізики, хімії. Бракувало лабораторії, навчальних шкільних майстерень. Питання створення належної навчально-матеріальної бази й надалі залишалося в центрі уваги дирекції інституту та обласного відділу освіти.

Інститут кадрами методистів і обслуговуючого персоналу укомплектований повністю у відповідності з положенням. Працездатний колектив, очолюваний Аллою Микитівною Бойко (нині член-кореспондент АПН України, доктор педагогічних наук, професор Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка) вже кілька років працював над проблемою – “ Новий зміст освіти і дальше удосконалення навчально-виховного процесу в школах у період завершення переходу до загальної середньої освіти молоді”. Реалізації цієї проблеми була підпорядкована вся багатогранна діяльність ІУКУ. Кожного року, згідно річного звіту про роботу ПОІУКУ за 1974-1975 навчальний рік, методистами здійснювалось понад 350 виїздів у райони області, в середньому відвідувалось близько 1 000 шкіл, де глибоко аналізувалося понад 2 500 уроків і класних заходів. Підсумки роботи вчителів та учнів за новими навчальними програмами і накреслення конкретних шляхів удосконалення навчання – таким був зміст методичних матеріалів, які розроблялися учасниками підсумкових конференцій і надсилалися в усі райони області.


В області виросла ціла плеяда майстрів викладання за новими навчальними програмами. Це насамперед Заслужена вчителька УРСР Г. Ф. Кулешова (Новосанжарська школа), Заслужена вчителька УРСР Л. В. Шаповал (Миргородська школа № 5), П. А. Гудим (Пирогівська школа), Н. С. Фещенко (Карлівська школа № 4), К. Ф. Сердюк (Полтавська школа № 27) та багато-багато інших. Їх кращі уроки широко популяризувалися працівниками інституту серед учительства області. За матеріалами вивчення стану викладання проведено 9 засідань ради ІУКУ (розглянуто 18 питань), видано 6 наказів, 21 методичний лист з глибоким кваліфікованим аналізом фахового рівня викладання та якості знань учнів, надіслано в школи області 42 науково обґрунтовані методичні розробки навчальних тем та виховних заходів, 15 плакатів, збірки з досвіду роботи 24 кращих вчителів, 16 шкіл та позашкільних установ.

Методичні працівники інституту в основному успішно забезпечували навчально-освітню роботу зі своїх предметів. Завідуючим кабінетом математики 19 років працював М. М. Булавацький – досвідчений методист, автор 18 статей, друкованих у фаховому журналі “Радянська школа” та науково-методичному збірнику “Методика викладання математики”. Успішно працювала методистом в кабінеті математики Заслужена вчителька УРСР Н. Г. Сушко, яка мала 27 років педагогічного стажу і досконало володіла фактичним матеріалом з математики і методикою його викладання. Вона щедро передавала свій досвід молодим методистам (О. Г. Кулик, В. М. Клунник, Р. А. Колеснікова) та учителям математики області. Серед учительської громадськості області користувалися заслуженою повагою і авторитетом методисти Т. А. Покотило (друкувалася в журналі “Радянська школа”), О. Д. Кузьменко (опублікувала статті в журналах “Вечерняя средняя школа”, ”Початкова школа” та інших). І. І. Сірченко, К. С. Бобрицька, Р. С. Швидь друкувалися у республіканських та обласних виданнях. За участь у створенні тому “Історія міст і сіл Полтавської області” І. Ю. Легенького нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Поруч з досвідченими методистами в інституті працювали й молоді спеціалісти. Практика роботи доводила, що поєднання досвідчених кадрів з творчо працюючою молоддю дає позитивні результати, забезпечує раціональну наступність, зберігає й збагачує кращі традиції колективу. Сумлінно працювали також Н. Я. Рудич, І. Н. Чабан, С. М.Онищенко. За ними були закріплені наставники – методисти зі стажем Т. А. Покотило, М. М. Булавацький, О. Д. Кузьменко.


Науковці інституту підтримували тісний зв’язок з своїми колегами інших областей, працівниками Дніпропетровського, Харківського, Ворошиловградського інститутів удосконалення кваліфікації вчителів. Група методистів разом з директором А. М. Бойко побувала в гостях у Московському міському інституті удосконалення вчителів з метою взаємного обміну досвідом. Методисти Л. М. Піддубна та К. С. Бобрицька їздили на Республіканську та Всесоюзну виставку ВДНГ. Згідно наказу № 144 від 14 вересня 1976 року посаду директора інституту займає Сергій Федорович Струць, який працював до липня 1978 року.

Важливе місце в підвищенні рівня навчально-виховної роботи у навчальних закладах посіли на рубежі 70-80-тих років заходи, спрямовані на забезпечення трудового навчання учнів. Пошуки найефективніших форм трудового навчання, започатковані ще на початку 50-тих років, тривали й надалі. В 1978 році колектив інституту керувався грудневою постановою Ради Міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення навчання й виховання учнів загальноосвітніх шкіл та підготовки їх до праці”. Новою формою організації трудового навчання стали міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де старшокласники на практиці ознайомлювалися з потрібними народному господарству професіями. Таких комбінатів в області працювало чотири – в Чутово, Глобіно, Миргороді та Кременчуці.

Невід’ємною частиною виховання визначалася профорієнтація. Згідно наказу від 8 червня 1978 року завідуюча кабінетом трудового навчання Н. С. Бобрицька направляється до м. Москви для участі в роботі Всесоюзної науково-практичної конференції “Трудове навчання, виховання і профорієнтаційна робота в середній загальноосвітній школі”. Свої знання вона передавала полтавським педагогам. Головне місце у формуванні профорієнтаційних інтересів посідав урок, адже саме на уроці вчителі мали змогу повсякденно вивчати здібності й нахили учнів, а також знайомити їх з головними галузями народного господарства.

Постановою “Про заходи по дальшому розвитку художньої творчості “ приділялася значна увага музично-естетичному вихованню, поліпшенню роботи дитячої художньої самодіяльності. “Для естетичного виховання - говорилося в ній, потрібні зусилля всіх фахівців.”


В. О. Сліпак (в 1978 році – заступник голови правління обласного відділення Музичного товариства УРСР, а з 1993 року – методист ІУКУ) та завідуючий кабінетом музики інституту В. Г. Тесленко опублікували статтю в газеті “ Зоря Полтавщини” від 1 серпня 1978 року “Музичну освіту дітям”, в якій змалювали невтішну картину розвитку художньо-естетичної галузі навчання й виховання: “В області є близько 1 тисячі дитячих хорових колективів. Здавалося б, можна вибрати кілька десятків кращих. Проте з 20 хорів лише 2 претендують на високу оцінку. Це хор Оржицької середньої школи та Полтавської середньої школи № 28. В їх програмі були багатоголосі класичні твори , народні та піонерські пісні. Більшість же хорів працювали неритмічно, готували програму за 2-3 місяці до початку огляду. Звичайно, зробити щось хороше за такий короткий час майже неможливо. Діти встигали вивчити лише слова та мелодію пісень. Для відшліфування ж часу не вистачало”. Не кращі справи спостерігалися і в жанрі хореографії. Хоча колективи були представлені всіма районами, але якість виступів – невисока. Прикро, що мало колективів бального танцю.

Розвиток дитячої художньої самодіяльності залежав від кадрів, від якісної підготовки й досвіду роботи. На жаль, в області у 1978 році їх не вистачало. З 248 учителів музики тільки 43 педагога мали вищу освіту. Керівники органів освіти недостатньо приділяли уваги розвитку художньої самодіяльності й учительським колективам. Так, керівники міськвно не домоглися того, щоб міський вчительський хор став найкращим. Однією з важливих форм естетичного виховання - лекційно-концертна робота. Активну участь в ній брали викладачі і учні музичних закладів міста і обласна філармонія. Але цього недооцінювали керівники шкіл. На прохання зібрати дитячу аудиторію в школах відповідали відмовами. Не краще ставлення спостерігалось і до роботи гуртків музичного виховання: не створювалися елементарні умови для їх роботи. Щоб знайти вихід пропонувалося створити при педагогічному інституті факультет або музично-педагогічний відділ, який закрито у 60-тих роках. Інститутом підвищення кваліфікації учителів та обласним відділенням Музичного товариства УРСР планувалося спрямувати свою роботу на активізацію діяльності музичної громадськості по розвитку та пропаганді музичного мистецтва, наданню також практичної і методичної допомоги колективам художньої самодіяльності.


В 1978 році керуючись постановою Ради Міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення навчання й виховання учнів загальноосвітніх шкіл та підготовки їх до праці” колектив спрямовував свої зусилля на підвищення науково-теоретичного й фахового рівня всіх педпрацівників шкіл та відділів освіти, на успішну підготовку і проведення атестації вчителів. Працювати довелося знов за новою адресою: вулиця Куйбишева, 20. У приміщенні колишньої вечірньої школи № 4 19 кабінетів закладу розташовувалися в 7 кімнатах. Окрему кімнату мав кабінет технічних засобів навчання. Дві кімнати відведено бібліотеці. Чотири навчальні аудиторії, в яких проводили курси, знаходилися в приміщенні середньої школи № 1 м. Полтави. Так тривало до 1982 року. Всього в інституті цього часу працювала 41 особа. З них – 18 завідуючих кабінетами, 22 методисти, директор, заступник директора. Це був рік зміни керівництва закладу: звільнено у зв’язку з переходом на іншу роботу директора інституту – Сергія Федоровича Струця. Обов’язки директора з липня 1978 до травня 1979 року виконувала завідуюча кабінетом іноземних мов (пізніше заступник директора) Римма Сергіївна Швидь. “Цій жінці – згадують колеги, - були притаманні такі якості, як активна життєва позиція, творче горіння, висока відповідальність за доручену справу, толерантність, людяність. За роки невтомної праці (вийшла на пенсію у 1989 році) виховала не одну плеяду методистів, які пам’ятають її уроки і настанови.

Всесоюзна атестація вчителів стала важливим стимулом у роботі з педагогічними кадрами. Значно поліпшилась якість організації й проведення курсової перепідготовки вчителів, зріс рівень обласних, міжрайонних та районних семінарів та інших масових заходів, удосконалювалась самоосвітня робота, активізувалися всі форми методичної роботи.

В інституті склалася чітка система роботи з вчителями: обласні проблемно-тематичні курси та семінари; зональні проблемні семінари; районні, міські тематичні семінари-практикуми; методична робота як одна ії форм удосконалення наукової підготовки і педагогічної майстерності вчителів; самоосвіта. В організації роботи курсів керувалися матеріалами Міністерства освіти УРСР від 24 червня 1977 року “Про поліпшення роботи по підвищенню кваліфікації педагогічних кадрів республіки” та листом Міністерства освіти УРСР від 6 червня 1978 року.


Навчальні плани й програми курсів розроблялися відповідно до рекомендацій і програм МО УРСР та Центрального інституту удосконалення вчителів. В окремих випадках зміни диктувалися особливостями складу слухачів, а також рекомендаціями МО УРСР. Так, в другій половині 1978 року були внесені в плани курсів такі теми: ”Заходи протипожежної безпеки в школі”, “Завдання і зміст роботи педколективів по поліпшенню протиалкогольного виховання учнівської молоді”. Для лекцій на курсах та семінарах створено стабільний склад лектури, який нараховував понад 250 осіб – 65 вчених педінституту та інших вузів міста, працівники органів народної освіти, методисти та досвідчені вчителі області. Кабінет історії та суспільствознавства залучав до роботи курсів юристів-практиків з облпрокуратури, облсуду, обласної юстиції, обласної президії адвокатів та викладачів кафедр суспільних наук інститутів м. Полтави. До читання лекцій залучалися кращі вчителі області – 71 педагог.

Практична частина курсів проводилася на базі опорних закладів та шкіл передового досвіду, де вчителі відвідували і аналізували уроки, позакласні заходи, ознайомлювалися з навчальними кабінетами, вивчали шкільну документацію. Як, правило, до навчальних планів курсів додавався конкретно розроблений план практикуму, семінарських занять. Систематично практикувалося відвідування лекцій працівниками, які відповідали за роботу курсів з метою визначення цінності лекційного матеріалу та методики його подачі.

Вивчення результативності курсової перепідготовки проводилось під час виїздів у райони області. Так, впродовж 1978 року вивчено результативність роботи після курсів 40 слухачів. Матеріали потім узагальнювалися в методичних листах і розглядалися на засіданнях методоб’єднань та наукових радах ІУКУ. Згідно звітної документації працівники інституту провели у 1978 році 55 обласних семінарів (охоплено 2 023 педпрацівника) і 70 районних та міжрайонних (охоплено 1 959 педагогів). До роботи семінарів долучалися науковці всіх кафедр педагогічного інституту, працівники кафедр фізики, біології та іноземних мов стоматологічного інституту, кафедра географії кооперативного та кафедра математики інженерно-будівельного інститутів. Готувалися виставки, на яких експонувалися дидактичні матеріали, діючі моделі, кращі зразки учнівських робіт, матеріали з досвіду роботи вчителів.


Результативною була діяльність директора інституту Бориса Васильовича Піддубного, якого призначено на цю посаду в травні 1979 року (див. фото № 3: Б. В. Піддубний – директор Полтавського ІУКУ (травень 1979 – січень 1993). Його керівництво тривало понад 13 років напруженої праці до 1993 року. Народився Борис Васильович у 1932 році, в селі Галиця Ніжинського району Чернігівської області. У 1951-1955 роках навчався у Ніжинському педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті. Потім вчителював у Биринській та Попівській середніх школах Новгород-Сіверського району Чернігівської області. В 1971-1973 роках працював на Полтавщині директором Кротенківської школи. З 1973 по 1979 рік завідував Полтавським районним відділом освіти. Борис Васильович Піддубний пройшов школу від рядового вчителя, директора школи, завідувача райвно до керівника науково-методичного центру області, авторитетного в Україні закладу – Полтавського інституту удосконалення кваліфікації учителів.

Змістовні, численні методичні рекомендації науковців виховного відділу Заслуженого вчителя України К. Д. Кулі, методиста Н. В. Настенко, завідуючої кабінетом Т. А. Покотило сприяли поліпшенню роботи педагогічних колективів шкіл і позашкільних установ по родинному, правовому, патріотичному вихованню молоді. На допомогу організаторам позакласної роботи, працівникам позашкільних установ, класним керівникам, шкільним бібліотекарям було створено велику кількість брошур – “ Методичні вказівки на допомогу організаторам позакласної та позашкільної виховної роботи та класним керівникам у роботі з батьками”, ”Методичні вказівки по правовому вихованню школярів у процесі виховної позакласної роботи”, “Методичні вказівки по роботі навколо імені героя ,чиє ім’я носить піонерський загін, дружина”, та багато інших.

У 1981 році остаточно було вирішено питання про будівництво власного приміщення ПОІУКУ. Наступного 1982 року колектив працював у новій будівлі по вулиці Жовтневій, 64. Курсова перепідготовка, самоосвіта, екскурсії, семінари, конференції, вчена рада, педагогічні читання, виставки, огляди, олімпіади, наради, перевірки, школи передового досвіду, опорні школи, відрядження, консультування, листування – далеко не повний перелік форм науково-методичної роботи, яку здійснював колектив закладу. В другій половині 70-тих років долучилися до методичної роботи молоді спеціалісти – Н. В. Настенко, В. В. Чирка, І. І. Дмитренко, Н. К. Павлова, а на початку 80-тих – О. О. Магдик, В. О. Цехановський, Н. І. Ляшенко, Г. О. Сиротенко, О. П. Симон, Г. Е. Чирка. Ці науковці мали, а деякі мають і нині значний стаж методичної роботи в інституті, їх досвід добре відомий за межами Полтавського регіону.


Вивчення, узагальнення і поширення найкращого педагогічного досвіду здійснювалось відповідно до перспективного плану Міністерства освіти УРСР. Успішно впроваджувався в освітніх установах області досвід роботи педагогічного колективу Гадяцької школи-інтернату, очолюваної Героєм Соціалістичної Праці М. К. Андрієвським, вчительського колективу середньої школи № 28, якою керував А. І. Коваленко, вчительки англійської мови СШ № 29 м. Полтави Т. Л. Сірик, вчительки початкових класів Котелевської восьмирічної школи № 3 М. І. Бойко, вчительки української мови і літератури Білецьківської школи Кременчуцького району К. С. Українець та багато інших.

Навчальні плани і програми курсів розроблялись згідно програм та рекомендацій МО УРСР та Центрального інституту вдосконалення вчителів. З 1981 року важливим напрямком курсів була підготовка вчителів до роботи за удосконаленими програмами в методичному і психологічному плані. Успішно працював кабінет історії, яким завідувала О. О. Магдик. Тут особлива увага приділялась викладу лекцій методичного характеру з таких питань: здійснення міжпредметних і міжкурсових зв’язків, робота з основними і опорними матеріалами по історії. Готуючись до роботи за удосконаленими програмами, кабінет хімії (завідуюча - Н. Я. Рудич) широко розглядав у процесі роботи курсів основні її напрями, підбирав і розподіляв по темах змістовний фактичний матеріал, акцентував увагу вчителів на необхідності використовувати на уроках інформацію про науково-технічну революцію в хімічній галузі.

До читання лекцій залучали широкий загал науковців, освітян. Робота з лекторським складом, який нараховував понад 300 осіб, мала груповий і індивідуальний характер: керівники курсів домовлялися з лекторами про читання лекцій на ту чи іншу тематику, повідомляли про склад слухачів, наголошували – на які питання слід звернути особливу увагу.

Серед колективних форм роботи слід відзначити семінари, на яких опрацьовувалися наступні питання: “Лекція в системі підвищення кваліфікації”, “Організація практичних занять в системі підвищення кваліфікації”, “Вимоги до проведення семінарських занять” а також наради за участю працівників інституту і адміністрації з питань поліпшення навчальної роботи на курсах. Апробація лекцій здійснювалася рецензорами (10 осіб ) – представниками адміністрації, методистами.


У 1981 році науковці Полтавського ІУКУ підтримали звернення колективів інститутів удосконалення Білорусії і активізували свою діяльність по впровадженню активних форм занять на курсах – захисту докурсових завдань, дискусій, ділових ігор, заліків.

Питаннями підготовки слухачів на курси займалися районні (міські) методичні кабінети, долучаючи до цієї роботи шкільні та міжшкільні методичні об’єднання й адміністрацію шкіл. З доповідних записок методиста кабінету школознавства Г. О. Сиротенка дізнаємося про типовий, незадовільний стан обліку курсової перепідготовки у деяких районах області: “... в методичному кабінеті немає чіткого обліку курсової перепідготовки. По картотеці неможливо встановити, хто і коли був на курсах, а без цього не можна зробити планування на рік та на 5-річку. Результативність курсової перепідготовки не вивчається і в школах...”. З метою поліпшення докурсової і післякурсової роботи слухачів кабінет школознавства і курсової перепідготовки ( методисти Г. О. Сиротенко і І. А. Кравченко) надрукував в кількості 800 примірників “Методичні рекомендації по проведенню докурсової та післякурсової роботи з педагогічними кадрами”, які надіслали через РМК в усі середні та восьмирічні школи.

У другій половині 1980-тих років в колектив прийшли працювати Р. О. Гелеверя, Н. І. Білик, Л. А. Александрова, Л. П. Дзюба, Г. А. Каліберда, які своєю працею посилили життєздатність методичного апарату інституту, спрямованого на виконання найскладніших завдань забезпечення підвищення кваліфікації педагогів регіону.

У цей час налагоджується видавнича справа закладу. Фонди поповнюються технікою, якою досконало оволодіває секретар-машиністка Н. І. Рязанова, надзвичайно пунктуальна, грамотна, акуратна, спеціаліст високого класу. Разом з завідуючою кабінетом російської мови та літератури В. В. Чиркою вони забезпечували коректорську правку, а також тиражування методичних листів на ротаторі.

У 1988 році відбулися обласні методичні фестивалі “Урок російської мови та літератури - 88”, “Урок фізики – 88” у містах Миргороді та Кременчуці. Це був злет творчості педагогів, широкий обмін досвідом, найновішими досягненнями педагогічної науки і практики, ціла панорама творчих уроків у “чужому” класі, педагогічні посиденьки й вечорниці. Народжений жанр педагогічного фестивалю ніби і не створив нічого нового, але зумів поєднати театральну атмосферу з науковою конференцією, серію навчальних семінарів із КВК. Про високий рівень цих новітніх заходів свідчили районні методичні фестивалі, які пройшли на Полтавщині. Про їхню успішну роботу інформувала місцева і республіканська преса. З метою запозичення досвіду полтавців приїздило чи мало делегацій з союзних республік.


Значно зріс інтерес освітян України до педагогічного досвіду з трудового навчання, зокрема, з проблем художньої обробки матеріалу та деревини. Після проведення в області республіканських курсів для методистів трудового навчання, досвід Заслуженого вчителя України М. П. Книша, вивчений методистом Г. Е. Чиркою, став надбанням багатьох учителів трудового навчання України.

На хвилі лібералізації всіх аспектів життя, принесеній горбачовською перебудовою та гласністю, навіть така консервативна сфера, як освіта, почала змінюватися. Це, насамперед, виявилося у появі гімназій, ліцеїв, колегіумів, які були альтернативою традиційній, єдиній, трудовій, політехнічній школі. У 1990 році в Полтавській області діяло 380 середніх шкіл, у яких працювало 16 687 учителів, навчалося 177 685 учнів. Такі середні школи м. Полтави як начальний заклад № 21, 31, 32, та 33 реорганізовані в школи-гімназії, а школу № 28 – у школу-ліцей. Згодом відкрилися перші приватні заклади у Кременчуці – приватна школа-ліцей “Ада” та у Полтаві – приватна загальноосвітня школа I-III ступенів педагогічного центру “ACADEMIA” [2, с.23].

Розпочався новий етап і в діяльності Інституту.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Положення про республіканський, крайовий (обласний) інститут удосконалення вчителів // Советская педагогика. – 1939. - №12. – С.41-44.

  2. Шульга В. І., Пашко М. С. Літопис історії освіти Полтавщини // Постметодика. – 1997. - №3.

  3. Обласна нарада працівників народної освіти // Зоря Полтавщини. – 1945. – 8 вересня.

  4. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп.1, спр.3, арк.1.

  5. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп. 1, спр.4, арк.1.

  6. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп. 1, спр.5, арк.1.

  7. Архів ПОІУВ. Книга наказів Полтавського інституту удосконалення вчителів за 1944 рік. – арк. 19.

  8. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп.1, спр.10, арк. 1-18.
  9. Архів Полтавської ОДА. спр. 387, арк. 5-6.


  10. ДАПО. Ф.Р.5465, оп.1, спр. 7, арк. 5.

  11. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп. 1, спр.3, арк.9.

  12. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп.1, спр. 8, арк.1.

  13. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп.1, спр.10, арк. 1-18.

  14. ДАПО. Ф.П. 15, оп. 2, спр.694, арк. 20.

  15. ДАПО. Ф. 15, оп. 19, спр. 530, арк.6-8.

  16. ДАПО. Ф. 15, оп. 19, спр. 530, арк.33.

  17. Архів ПОІУВ. Книга наказів Полтавського інституту удосконалення вчителів за 1954 рік. – арк. 7.

  18. Керівні матеріали про школу. – Київ. – Радянська школа, 1966. - С.63.

  19. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп.1, спр.221, арк. 4.

  20. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп. 1, спр.149, арк.155.

  21. ДАПО. Ф.Р. 5465, оп. 1, спр.157, арк. 213-214.

  22. Волошина В. Друг учителя // Зоря Полтавщини. – 1968. – 17 вересня.




следующая страница >>