litceysel.ru
добавить свой файл
  1 2 3 ... 44 45
шляхом викидання з літака на висоті 5000 м над священною українською землею;


Нагородити агентів ЗІС ДерВару (псевдо «Імператор», «Сокира», «Шахіст»), що сприяли викриттю Гайдука І. П.

Директор Державної Варти України Юлій Мережко

Резолюція на документі: п. Клинкевичу В. Я.

Гайдуку І.П. присвоїти чергове військове звання генерала-хорунжого, відкликати до Києва.

Гетьман К. Д. Махун.

16.04.2077

5.

Гайдук увійшов до великої зали з дзеркалами, трьома сяючими люстрами й численними фарфоровими китайськими вазами на пристінних столиках і роялі, в яких стояли розкішні білі й рожеві гладіолуси. «Штучні», — оцінив Гайдук, бо жодна з тендітних пелюсток не зів'яла: квіти були одноманітно урочисті, наче в казковому мальованому фільмі.

Перша леді Конфедерації Держав Північної Америки — Сполучених Штатів, Канади і Мексіки — сенатор Ширлі Ван Лі — чекала його, привітно посміхаючись і першою простягаючи долоню для рукостискання. Вона майже не змінилася з тих часів, лише її гарненьке обличчя королеви студентських балів утратило акварельну свіжість, нечіткість напівтонів молодості, й було промальоване гострим пером часу та косметичних операцій. Але від цього не стало гіршим. Найвродливіша сенаторка за всю історію Америки.

Рада вас бачити, містере Гайдук, — вона продовжувала чарівно посміхатися, хоча її погляд здався йому стурбованим. Її колись розкішне, непокірне темно-каштанове волосся стало світлим, акуратно зачесаним і сплетеним ззаду в дульку, як у балерини. Він згадав Дару.

Сенатор Ван Лі, це велика честь для меневаше запрошення і зустріч, — Гайдук від хвилювання почав підбирати банальні англійські слова привітання. Потім спромігся на цілком щирий комплімент:


Ви значно молодші, ніж...

Ніж коли? — розсипала легкий сміх перша леді Конфедерації.

Ніж тоді, коли ми натирали носа Джорджу Істмену.

Боюсь, що цей ніс вже зовсім зник, — сказала Ширлі, запрошуючи Гайдука сісти на спеціальну двомісну «лав-сітку», оббиту темно-червоною з синіми смужками тканиною, яку так полюбляли у будинках офіційного Вашінггона, стилізованих під XVIII століття.

Ширлі сіла ліворуч від Гайдука на спеціальне крісло, позаду неї на стільці умостилася Марта Джеферсон із записником в руці, яка теж подала голос:

Істмену недавно приварили новий ніс. З надтвердого сплаву.

Я чула, що ви від'їжджаєте з Вашінгтона, — продовжила Ширлі, і Гайдук побачив, як правою долонею вона торкнулася лівого ліктя — ознака занепокоєння. — Від імені президента і сенату Конфедерації я хочу подякувати вам за внесок у розвиток українсько-американських відносин. Президент високо цінує ваші зусилля і просив переказати його найкращі побажання. Досвід останніх років засвідчив, наскільки плідною була наша співпраця у сфері науки і технологій. Вас буде не вистачати у Вашінгтоні.

Гайдук згадав, як казилися вони від кохання, коли заселилися в сусідні кімнати в житловому комплексі Саузгейт на березі Чарлз-рівер, з вікон якого видно було старий Бостон. Ширлі, чарівна темноволоса американка з Нової Англії, вразила серце молодого Гайдука, який забув усі свої клятви спецназу, українській розвідці і самому собі — тільки вчитися в найкращому університеті світу, зосередитись на головному, на системах управління ракетами, а не відволікатися на випадкові сексуальні зв'язки. Забув усі настанови капітана контррозвідки Юлія Юліановича Мережка про те, що перший відвідувач його кімнати, перший приятель-студент, перша дівчина в ліжку і перший знайомий у студентському барі будуть агентами Національного управління контррозвідки Центральної служби безпеки Конфедерації. І що обов'язково він матиме свого персонального «куратора». Всі попередження і настанови вмить забув Гайдук, коли у двері його кімнати постукала Ширлі Мак Доул і попросила допомогти їй полагодити комп'ютер. Була вона студенткою другого року курсу 21F — іноземні мови і літератури, переважала іспанська, але цікавилася також російською, українською і польською мовами, навіть намагалася щось говорити на дивній суміші слов'янських мов, він починав сміятися і обіймами й поцілунками зупиняв потік її слів. Він заздрив її англійській витонченій мові білих аристократів Нової Англії — цьому останньому заповіднику лінгвістичної архітектури шекспірівських часів, що гинув під навалою індійсько-китайсько-мексиканських акцентів і комп'ютерних варварських сленгів, що заливали американський континент. Пізніше Ширлі зізналася, що її збуджує його дивовижний акцент і голос, наче відлуння далеких євразійських степів. Тоді вона ще не уявляла, де та Україна. А він не міг уявити, ким стане вона.


Чи ви знаєте, де працюватимете в Києві? — спитала Ширлі.

Ще не знаю. Спочатку відпочину, порибалю на Дніпрі. Колись він розповідав їй, що ненавидить рибалку. Вона не забула, бо кинула швидкий погляд, і її права долоня знову торкнула лівий лікоть.

Маю високу честь, — підвелася зі свого крісла Ширлі, — від імені президента Конфедерації Держав Північної Америки нагородити вас пам'ятною грамотою.

Гайдук підвівся, розуміючи, що бачить Ширлі востаннє в житті. Перша Леді передала йому синю сап'янову папку з грамотою.

Прошу також, — промовила, чарівно посміхаючись, Ширлі, — передати від мене подарунок дружині вашого президента... Вашого військового лідера...

Гетьмана, — підказав Гайдук.

Гетьмана. Пані Наталі. Я й досі згадую її гостинність у Києві.

Гайдук взяв з її рук досить важкий пакунок, обгорнутий папером з зображенням Білого дому та перевинутий рожевою стрічкою з бантом. За папером вгадувалось щось тверде — шкатулка, мабуть. Гайдук виструнчився, як справжній генерал, навіть каблуками клацнув.

Успіху вам, — Ширлі міцно стиснула його руку, наче не хотіла відпускати. Гайдуку здалося, що в очах сенаторки зблиснули сльози.

Я проведу вас, — сказала Марта Джеферсон.

Рожевощокий гігант виструнчився, як тільки вони вийшли

з покоїв першої леді, й віддав честь. «Чого це раптом? — подумав Гайдук. — Тому, що побачив грамоту президента Конфедерації в моїх руках? Чи в них такий протокол — вітати відвідувачів, коли ті назавжди виходять з Білого дому?»


Можете не перевдягатися, — сказала Марта, підтримуючи його за лікоть сухенькою рукою. — Візьміть на пам'ять. Ваш одяг уже в автомобілі...

Гайдук хотів сказати, що жоден автомобіль на нього на чекає, але Марта, міцно тримаючи його лікоть, повела до паркінгу, захищеного «Птеродактилем», і тихо, але рішуче сказала:

Вас хочуть убити. Вам треба тікати. Не розпитуйте. Вас відвезуть до Канади, там літак. Відкрийте пакет. Єдине прохання — ні, не прохаю, благаю вас: з вами поїде моя племінниця Божена. Вона також летить до Києва. Подбайте про неї. Буду повік вам вдячна. Вона... — кивнула убік Білого Дому — вас кохає. Досі. Прощавайте. Не забудьте відкрити пакет.

Марта Джеферсон підштовхнула розгубленого Гайдука в чорний броньований лімузин з номерами Білого дому. У лімузині замість багажника була кулеметна турель і сидів стрілець — як у старовинних бомбардувальниках з дитячих комп'ютерних ігор. Крізь затемнені вікна лімузина нічого не було видно — ні поліцейських «черепах», ні сірих, з коричневими дверима кебів-таксівок, ні бомжів, що лежали на газонах Лафаєт-парку. Не видно було й дрона-кілера, що виблискував на сонці, причаївшись біля світлофора, яким керувала охорона Білого дому. Дрон скидався на звичайну камеру поліцейського стеження за вуличним рухом.

Вмостившись на сидінні лімузина, Гайдук поринув у темряву. Згодом побачив ледь помітну підсвітку підлокітників, кришталевих стаканів міні-бару, кольорові вогники пульту управління зв'язку. Побачив темну постать на передньому сидінні, лицем до Гайдука.

Ви Божена?

Постать кивнула. Лімузин різко рвонув, усі розмови припинилися.

6.


Ліворуч Гайдука мерехтіли індикатори пульту управління. Він намацав ледь підсвічену кнопку приладу GPS і поглянув на екран, намагаючись визначити маршрут утечі. Замість того, щоб їхати до Балтимора і вискочити на 95-те шосе, що вело до Нью-Йорка, лімузин, пробившись через «белтвей», забитий старими смердючими китайськими автівками, що використовували суміш спирту й олії і тяглися зі швидкістю до 20 миль на годину, посувався на північний захід у напрямку Пітсбурга. Гайдук спершу був подумав, що через Клівленд вони поїдуть до Детройта, знищеного війною і повстаннями, щоб підводним тунелем, прокладеним під річкою Детройт, дістатися Канади, чистенького, наче з іншої — щасливої — планети мирного містечка Віндзор. Чомусь був переконаний, що тунель не постраждав за війни, бо міст через Детройт був знищений бразільською крилатою ракетою три роки тому і досі не був відновлений. Інформація про тунель була засекречена.

Однак через дві години повільного просування на північний захід вони різко пішли праворуч, на північний схід, карта їхнього гіпотетичного маршруту, що виникла на екрані, свідчила: не виключено, що можуть доїхати до Гантінгтона, «взяти» 81-е шосе і добратися до Сіракуз, а далі — Канада.

Але це була лише гіпотеза.

Їхали сільськими розбитими путівцями, на яких навіть їхній комфортабельний лімузин, що рухався за допомоги суперсучасних водно-водневих двигунів, вистрибував на вибоїнах і хилитався. Затемнені вікна лімузина не давали уявлення про світ, що їх оточував, бо через броньовані шибки смарагдові весняні поля Пенсільванії, червоні фермерські будиночки й зерносховища, подібні до батарей протиракетної оборони, білі протестантські церкви, підчепурені до Easter — свята Воскресіння Христового, яке відзначили недавно, 11 квітня, — все це було позбавлене барв, тільки тіні, як при сонячному затемненні.


Божена слова не вимовила від початку поїздки. Лягла на переднє сидіння спиною до Гайдука й заснула. У темряві Гайдук не побачив її обличчя, помітивши тільки, що вона запнула голову хусткою, як це роблять мусульманки. Поїздка до Києва з цією похмурою істотою, мовчазною і непривітною, видалася Гайдуку ще однією ознакою — не найстрашнішою, щоправда, але малоприемною — тої катастрофи, що сталася з ним. Катастрофи, передчуття якої переслідувало його останнім часом. Щось зламалося в налагодженому механізмі Бюро та ВІРУ.

Він дістав з міні-бару кришталевий графин, який засвітився, як маленька різдвяна ялинка, налив у склянку темну рідину, спробував. Це був бурбон «Джім Бім» — один із кращих Гатунків американського віскі. Не знайшовши льоду, випив одним ковтком.

Тихий голос (водія? чи того, хто відповідав за його безпеку?) пролунав згори:

Сер, якщо хочете лід, відчиніть, будь ласка, холодильник, під міні-баром. Там содова і сендвічі з шинкою і сиром.

Все гаразд, — бадьоро відповів Гайдук, хоча розпачу було вдосталь.

«Не падай у паніку, розвіднику,— наказав собі Гайдук.— Дрон міг спопелити тебе, але ти живий. Що сталося? Чому? Хто твій ворог? Ворогів багато, але хто головний? Смертельний?»

***

...Бюро Гайдука — цілком легальна, солідна установа розташувалася в одному з найпрестижніших районів Вашінгтона — на Дюпон-серкл, там, де Коннектикут-авеню, зливаючись з Массачузетс-авеню, своїм вістрям — наче добре загостренний олівець — упиралася в Дюпон-серкл. Будинок №1369, пофарбований в яскраво жовтий колір, через що отримав назву "chicken'', своєю архітектурою нагадував київські купецькі будинки з керамічними прикрасами і був дуже зручний: під ним був просторий гараж, що дуже влаштовувало клієнтів Гайдука. Незважаючи на престижність, Дюпон-серкл був одним з найкошмарніших місць для автомобілістів Вашінгтона — справжній тромб у серці столиці.


Гайдук любив це місце, бо за будь-якої спеки тут можна було відчути прохолоду: фонтан, побудований на честь не відомого нікому контр-адмірала Дюпона, відсвіжував повітря, а дерева створювали затишок і давали блаженну тінь. Фонтан нічим не нагадував військово-морську професію Дюпона, бо його підпирали оголені мармурові хлопці й дівчата кінця XIX століття, хіба що тільки вода, щедро хлюпаючи згори на зжовклі статуї, символізувала океанську потугу Америки. Саме тут, на лавочці біля фонтана, Гайдук познайомився з Ліндою Кенворсі.

Зітхнувши, Гайдук переплив думкою з ліричного в інше, суворіше річище. У Бюро працювало п'ятеро: він, його перший заступник і давній друг Віктор Безпалий, підполковник ВІРУ, Костянтин Слісаренко, експерт, доктор фізико-математичних і технічних наук, який нібито не належав до жодної розвідувальної структури України, бо був винятково неорганізованою, забудькуватою людиною з ознаками геніальності. Коли збувався чергового запою. Ще двоє американців — Карл Томсон, технічний експерт, флегматичний знавець найновіших систем зброї Конфедерації та симпатична товстушка Ніколь Коен — перекладачка, секретарка, технічний менеджер і організатор веселих «барбекю», коли у задушевній атмосфері доброї пиятики можна було довідатися багато чого цікавого й домовитись про взаємопрофітну оборудку. Гайдук припускав, що всі хлопці з його офісу переспали з Ніколь, та дивився на це поблажливо.

Діяльність Гайдукової фірми велася у відповідності до закону Конфедерації «Про національну безпеку», частини третьої — «Захист чутливих і подвійного призначення технологій». Він розділив причини свого провалу (а що це було саме так, Гайдук не мав сумніву) на кілька категорій. Економічна — якась (яка?) компанія втрачала зиск і ринки збуту, що їх забезпечували партнери Гайдука в Японії, Сінгапурі чи Африці. Або особистісна-грошова — хтось (хто?) не дорахувався грошей на офшорному рахунку, як було обіцяно (або сплатили сповна, але жадібність схопила когось (кого?) за горло. Політична — Гайдук і його контора почали заважати комусь (кому?) в азартній політичній грі, коли перекроювалася карта світу, коли поволі набирала оберти нова, четверта глобальна війна, і ставки життя і смерті держав були як ніколи високі. І останнє: якась (яка?) істота на високому рівні (якому — політичному, військовому, розвідувальному?) вирішила перерізати йому горло задля... Задля чого? Щоб зайняти його місце? Воно не було в загальнодержавній ієрархії надто престижним, навпаки — вимагало спеціальних знань, спритності, відмови від багатьох принад нормального життя і вважалося в розвідувальному співтоваристві одним із найнебезпечніших. Будь-який необережний крок тут міг стати смертельним.


Гайдук почав аналізувати можливі варіанти подальшого розвитку подій. Повідомлення про присвоєння йому звання генерала, яке за інших обставин можливо й потішило б його самолюбство, жодним чином не покращило його настрій, а обіцянка нового призначення, навпаки, посилила депресію, проти якої були безсилі ковтки «Джіма Біма».

Кулеметні черги, що пролунали з турелі, встановленої ззаду лімузина, знищили чорні думки. Звук пострілів підказав Гайдуку, що це найновіший зенітний комплекс, який віялом вистрілював невеличкі самонавідні міни, котрі могли знищити в радіусі 10 миль будь-яку повітряну ціль.

Божена підхопилася злякано, але не сказала й слова, лише приречено прикрила руками голову — наївний жест беззахисної дитини.

Сер, мем, — пролунав голос згори, — не хвилюйтеся. Здалося, що хтось нас атакує. Але все ОК.


  • Це вони на мене полюють, — ледь чутно сказала Божена й перехрестилася. Гайдук відзначив, що хрестилася вона справа наліво. Він ніяк не прокоментував її слова, знаючи, хто насправді був головною мішенню в лімузині. Через півгодини після стрілянини вони зупинилися.

Зупинка на двадцять хвилин. Туалет у кінці ангара. Кава на столі під стіною. Ми на військовій базі «Менсфілд», у надійному укритті. Нам ніщо не загрожує. Прошу виходити.

Хтось відчинив важкі броньовані двері, і Гайдук, а за ним Божена вийшли з лімузина, розминаючи ноги. В ангарі на повну силу сяяло освітлення — надворі вже темніло. Двоє здорованів у чорній формі спецназу — один темношкірий у чорних рукавичках, мабуть, водій, другий білий — привітно всміхалися до втікачів. Це був їхній супровід. Літаків в ангарі не було, лише кілька розвідувальних «черепах», що своєю формою нагадували літаючі тарілки, біля яких вовтузилися команди обслуговування. Стрілець сидів на даху лімузина, звісивши ноги в турельний отвір. Механік у сірому комбінезоні, прикрашеному емблемою національної гвардії штату Нью-Йорк, допомагав поповнювати боєзапас зенітної установки.


На широкому столі попід стіною ангара, де валялися ремонтні інструменти, засмальцьовані технічні інструкції з кресленнями і схемами, брудні ганчірки та запасні блоки електроніки до «черепах», звільнили місце, вистелили паперовими серветками і поставили велику скляну колбу з кавою, молоко, банки «чайна-коли» та огидне американське печиво, нашпиговане шматками шоколаду, як дешева ковбаса салом. Ковтнувши каву, яка здалася йому не такою вже й поганою, Гайдук підійшов до ноутбука, що працював у автоматичному режимі. Клацнув клавішами, проглянув світові новини. Все буденне і знайоме до нудоти.

Союз держав Чорної Орди (СДОР) проголосив намір провести у грудні в Батий-граді представницьку міжнародну конференцію, на якій будуть заявлені історичні мирні ініціативи.

Колумбія на знак протесту проти ворожої політики Венесуели вийшла з оборонного альянсу Південної Америки і має намір приєднатися до співдружності Піднебесної Імперії.

Новини Вашінгтона.

Президент Конфедерації Ендрю Ван Лі у зв'язку з загостренням міжнародної ситуації вранці вилетів до Західного узбережжя, округ Санта Барбара, космічна база Ванденберг, з метою перевірки стану бойової готовності системи ПРО...

Кримінальна хроніка.

І одразу ж погляд Гайдука зачепився за повідомлення поліції округу Колумбія:

Сьогодні о першій годині пополудні у квартирі на Спрінгфілд знайшли труп українського бізнесмена Віктора Безпалого...

Як у страшному сні, автоматично натиснув кнопку TV-зображення. Побачив, як вивозять на візку зі знайомого під'їзду труп у чорному пластиковому мішку, побачив маску жаху на обличчі Ніни — дружини Безпалого, його переляканих дітей, Мар'яну і Джорджа. Це тривало лише одну мить — і на екрані з'явилася схожа на ляльку репортерка з риб'ячими очима, яка явно зчитувала текст з електронного суфлера:


Вбитий Без... Без... палій, — з наголосом на останньому складі (репортерка ледве подолала незнайоме прізвище), — можливо, був причетний до торгівлі зброєю. Поліція підозрює у вбивстві містера Гайдука, керівника українсько-американської компанії. На екрані статично завис його фотопортрет, взятий з сайта Бюро: чорне волосся з першими ознаками сивини на скронях, коротка зачіска, темні, глибоко посаджені очі, сплющений боксерський ніс, міцно стиснуті губи і важкий, підозріливий погляд. «Типовий італійський мафіозі, — подумав Гайдук. — Або давньоримський центуріон».

Містер Гайдук, — продовжувала всезнаюча репортерка, — зник сьогодні зі свого помешкання на Канал-Роуд.

Сусіди бачили, як він від'їжджав на таксі, що належить пакистанській компанії, яку підозрюють у зв'язках з екстремістським мусульманським рухом «Аль-Карім»...

«Ось куди мене занесло, — подумав Гайдук.— Може й справді податися до Ісламабада?»

Репортерка торохкотіла, не зупиняючись:

Поліції стало відомо, що між Гайдуком і вбитим існував давній конфлікт. В компанії панувала атмосфера ворожнечі і взаємних звинувачень...

Білий хлопець, що їх супроводжував, делікатно торкнувся його плеча.

Треба їхати. Не звертайте на це уваги. Ми захистимо вас. Це справа Вогняної Сари та її людей.

Гайдук повільно, як після тяжкого нокдауну, посувався у напрямку лімузина. Відчув нудотну слабкість. Тільки б не почати блювати. Знав: це — всеохоплюючий страх. Якщо його не подолати, загинеш.

Він глянув на Божену: ні чорні великі окуляри, ні чорна, як у шиїтів хустка, що затуляла половину обличчя, не могли приховати того сумного факту, що племінниця Марти Джеферсон була жорстоко побита: на спухлому носі — біла скотчева наліпка з марльовими валиками для фіксації ніжних кісток, з-під окулярів виповзали синці, на нижній губі — тріщина, намащена маззю, на шиї — сині странгуляційні смуги.


Незважаючи на те, що Вожена була вдягнена в довгий балахон з темно-сірої джинсової тканини, який дуже скидався на тюремне вбрання і приховував усі особливості її фігури і рухів, не важко було помітити, що дівчина ледве пересувається, по-старечому повільно сідаючи до лімузина.

Гайдук запропонував їй сісти позаду, але вона відмовилась.

Автомобіль рушив у напрямку канадського кордону, який вони мали перетнути в районі Огденсберга, десь посередині між Кінгстоном і Оттавою.



<< предыдущая страница   следующая страница >>