litceysel.ru
добавить свой файл
1 ... 20 21 22 23

Микола Михайлуца,

доктор історичних наук, зав. кафедри українознавства

Одеського національного морського університету, професор кафедри


ІСТОРІЯ В ПАМ’ЯТІ: СПОГАДИ РАБІВ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ (ОСТАРБАЙТЕРІВ ТА В’ЯЗНІВ КОНЦТАБОРІВ) ЯК ОБЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ


Вже відійшли у минуле військові паради й урочистості, що прокотилися хвилею в країнах пострадянського простору з нагоди 65-ї річниці Великої Перемоги над фашизмом. Державні діячі та політики різних рівнів, різноманітні за ідеологічною спрямованістю громадські організації тощо, переслідували в цій даті свої цілі та презентували власні інтереси. Запрошувались на чисельні й всілякі урочисті заходи Герої, колишні бійці фронту і трудівники тилу, які висловлювали свої думки переважно шаблонно і, часом самовдоволено. Можливо вони й мають на це право… Бо його відвоювали!

Проте мільйони простих людей, що пережили лихолітній час, переважно із сумом і гіркотою у серці згадували страшне минуле та із болем вишукували у пам’яті припорошені давниною років свідчення про ту Велику народну трагедію.

Без належної уваги суспільства, однак, залишилися сотні тисяч колишніх рабів Третього Рейху, що живуть в незалежній Україні  українські остарбайтери. А їх за сучасними даними впродовж усієї Другої світової війни на території Німеччини і окупованих німецьким Рейхом землях було 53% від майже 3 млн. жителів СРСР, яких вивезли примусово чи за добровільною згодою.

Саме «програма» використання примусової праці іноземців, у тому числі й українців, що була реалізована в нацистській Німеччині і не мала аналогів у світовій історії з часів рабовласництва як наукова проблема постала у презентованих нижче дослідженнях, що побачили світ нещодавно. Це, перш за все, дослідження, яким аналогів в Україні не має, і враховуючи специфічний матеріал – усні оповідання колишніх учасників безпосередніх подій, на основі яких написані і укладені ці книги,  може й не бути. Бо час свою справу таки робить. Час забирає людей…


Отже мова йтиме про наукові проекти:


  • колективну працю харківських та київських дослідників Г. Грінченко (гол. ред.), І. Ястреб, К. Кобченко, Т. Пастушенко  «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів» (Харків, 2009. – 208 с.);

  • монографію Г. Грінченко «Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам’яті СРСР і ФРН часів «холодної війни» (Харків, 2010. – 336 с.);

  • та книгу, підготовлену авторським колективом у складі Ю. Волошина, Г. Грінченко і В. Лахно  «Маленькі люди на великій війні: усні історії колишніх остарбайтерів та в’язнів концентраційних таборів» (Полтава, 2010. – 312 с.).

З актуальної, цікавої і ґрунтовної монографії харків’янки Г. Г. Грінченко, що вийшла друком нещодавно хотілося б розпочати невеличкий історіографічний зріз. Монографія Гелінади Грінченко присвячена місцю, яке в політиках пам’яті ФРН і СРСР посідала примусова праця цивільних громадян у нацистській Німеччині, до якої вони були притягнуті в роки Другої світової війни. У книзі дано відповідь на дослідницьке питання, яким чином та за допомогою яких ресурсів у публічному дискурсі ФРН і СРСР упродовж повоєнних десятиліть формувалися, транслювалися та сприймалися різні версії пам’яті про цю групу жертв нацистських переслідувань, як змінювалося усвідомлення місця примусових робітників у загальному пантеоні учасників війни, яких трансформацій зазнавали значеннєві наголоси та символічне навантаження образів цієї групи людей.

Модернова в наукових підходах праця Г. Грінченко як за своєю архітектонікою й структурою, так і за постановкою проблем і безпосереднім їхнім завантаженням сутнісними роздумами та фактичним викладенням матеріалу виокремлюється серед інших праць виключною оригінальністю та самодостатністю. Структуру видання становлять три розділи, які наповнені дослідницею дванадцятьма підрозділами-новелами, що власне й роблять книгу вельми неординарною і глибоко науковою.


Головним завданням авторка обрала не політичний контроль над пам’яттю про примусову працю та примусових робітників нацистської Німеччини, спрямований на відбір, замовчування чи ідеологічне «перекручування» фактів, а політичне використовування теми примусової праці в контексті легітимації утворюваних повоєнних дискурсів Другої світової (у випадку ФРН) та Великої Вітчизняної (у випадку СРСР) війн. Отже, у фокусі дослідження Г. Грінченко опинилося питання не «забуття» чи «витискування» пам’яті про примусових робітників нацистської Німеччини, а вивчення того, як саме, у яких соціальних контекстах та в рамках яких образів про цей феномен треба було пам’ятати.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1942–1991 рр., а саме, від початку масової депортації на примусові роботи цивільного населення СРСР та перших заходів з конструювання масових уявлень про «німецьку неволю» в радянському офіційному дискурсі до розпаду Радянського Союзу та закінчення «холодної війни».

У вступі Г. Грінченко акцентує увагу на тому, що “із завершенням війни закінчилося поневолення, але розпочався довгий та складний шлях до визнання примусових робітників як у контексті комплексного вивчення феномену примусової праці та її (від)творення в колективній пам’яті, так і в рамках тривалих дискусій щодо права на компенсацію цієї категорії жертв нацистських переслідувань”.

У першому розділі дослідницею розглянуто теоретико-методологічні питання дослідження концептів “історична пам’ять” та “політика пам’яті” з перспективи висвітлення їх виникнення, динаміки розвитку, специфіки використання, а також критики зазначених понять та методів дослідження.

Другий розділ присвячено аналізові взаємозв’язку політики пам’яті ФРН про жертви нацистських переслідувань загалом та примусових робітників зокрема з урегулюванням компенсаційних вимог як монетаризованої форми актуалізації пам’яті про примусову працю часів Другої світової війни. Інституціональний вимір політичного використовування цієї теми вивчено Г. Грінченко у контексті аналізу введення питання нацистського примусу до праці в поле суспільно-політичних дискусій та законодавчих ініціатив, а соціальний вимір  у рамках поетапного усвідомлення повоєнним німецьким суспільством злочинного характеру використання примусової праці.


У третьому розділі проаналізовано місце проблеми примусової праці в нацистській Німеччині в офіційному радянському дискурсі з точки зору вивчення конструювання та динаміки презентації образів примусових робітників, а також висвітлення характерних ознак цих образів, що формувалися й були представлені в межах радянського проекту пам’яті про війну впродовж усього повоєнного часу. Певною мірою аналіз місця проблеми примусової праці та образів «невільників» у радянському повоєнному дискурсі спрямований Г. Грінченко на спростування поширеної у пострадянських дослідженнях точки зору на примусових робітників як «забутих» жертв війни, а пам’яті про них  як «витиснутої» чи «замовчуваної». У цьому розділі показано, що тему «невільницької праці» найінтенсивніше експлуатували у воєнні та перші повоєнні роки, а від середини 1960-х рр. вона остаточно закріпилася на периферійному, але абсолютно легітимному місці радянського дискурсу про війну.

Джерельну базу дослідження, виходячи з перспективи вивчення політичного використовування теми примусової праці в контексті легітимації утворюваних повоєнних дискурсів війни, представлено переважно опублікованими матеріалами як такими, що становили основу публічної рефлексії та суспільного «офіційного» осягнення проблеми примусової праці. Ці матеріали включають наукові праці істориків СРСР, обох на той час Німеччин (ФРН та НДР), періодичні видання, а також збірники документів та видання науково-популярного характеру. В них тематику використання примусової праці в нацистській Німеччині подано відповідно до створюваного в рамках зазначених політик пам’яті образу цього феномену.

Великого значення авторка книги придала дослідженню опублікованих листів, спогад та фольклорній творчості примусових робітників, поетичним та прозовим творам, плакатам та фільмам, присвяченим цій проблемі, тощо. Позаяк саме вони надали можливість аналізу поєднання «офіційних» наукового та художнього дискурсів та розширили розуміння механізмів конструювання публічного простору пам’яті про примусову працю часів Другої світової війни.


Отже, у підсумку зазначимо, що ця книга Г. Грінченко, як і попередня, що стала можливою завдячуючи копіткій праці колективу упорядників Г. Грінченко (гол. ред.), І. Ястреб, К. Кобченко, Т. Пастушенко  «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів» (Харків, 2009) претендує бути однією з наріжних у конструюванні нових підходів до формування пам’яті про колишніх радянських примусових робітників у роки Другої світової війни.

Наступне усноісторичне дослідження, яке нещодавно завершено полтавськими істориками й краєзнавцями – «Маленькі люди на великій війні…» про остарбайтерів та в’язнів концтаборів Полтавщини». Книга відкривається презентацією вступної статті доктора історичних наук, професора кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Юрія Волошина про ідею наукового проекту і безпосередню його реалізацію та двома статтями – провідного фахівця з усної історії, доктора історичних наук Г. Грінченко з Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, яка подає методи аналізу й варіативність публікацій усноісторичних досліджень та розвідкою про остарбайтерів Полтавщини, яку підготувала В. Лахно.

Перший розділ книги присвячений колишнім остарбайтерам, усні історії й інтерв’ю рабів рейху подано за їхнім способом використання й праці – у сільському господарстві і в промисловості. Окремий підрозділ становлять оповідання дітей, які були вивезені разом з батьками. Наприкінці подано спогади з глибин душі окремої людини, яка сама ініціювала спогади, потребу викласти пережите на папері.

Другий розділ книги – присвячений долям в’язнів концентраційних таборів. Структура цієї частини не відрізняється від загальної архітектоніки дослідження, оскільки присвячена матеріалам інтерв’ю з 9 безпосередніми учасниками подій, а також доповнені матеріалами інтерв’ю з їхніми дітьми, що, на нашу думку, є доволі вдалим методичним інструментом у поєднанні поглядів поколінь. Такий підхід дозволяє не лише доповнити історію батьків, але й розглянути особливості її інтерпретації у свідомості дітей. Друга частина цього розділу представляє раніше ніколи не опубліковані в Україні біографії 6 в’язнів концентраційного табору Дахау, які написані студентами-істориками у процесі реалізації українсько-німецького проекту «Книга пам’яті в’язнів Дахау» (упродовж 2005-2007 рр.).


Отже науковий світ отримав в останні два роки книги, в яких знайшли відображення важливі новели-свідчення очевидців, безпосередніх учасників трагічних подій, що відбивалися і відбиватимуться відлунням у серцях багатьох людей, і тих, хто пережив війну, і тих, хто лише користувався чужим досвідом, пропускаючи через себе ту біль, страждання, і велику жагу до життя.



* Вище Церковне Управління – вищий орган управління Російською православною церквою (обновленців), після усунення від влади патріарха Тихона. Мав колегіальний характер, на чолі з Головою Управління.

 Считаю своим долгом выразить глубокую благодарность Л.Я. Могилевскому, заместителю директора Украинского научно-исследовательского противочумного института им. И.И. Мечникова, за ценные консультации. Автор.

 Выражаю доктору В.С. Фиалковскому глубокую благодарность за эти сведения и беседу.



<< предыдущая страница