litceysel.ru
добавить свой файл
1 ... 42 43 44 45
знав про атаку японців на Перл-Гарбор в 1941 році і нічого не зробив для того, щоб відвести загрозу від тихоокеанського флоту США. Зате підступна японська атака і жертви, понесені флотом, пробудили від летаргії ізоляціонізму американський народ.

Друга група істориків з Університету Дж. Вашінгтона спростувала цю безглузду гіпотезу, доводячи на підставі документів, що в усьому винний посол Конфедерації в Києві О'Салліван, який заспокоював Державний департамент і не наполягав на негайній евакуації персоналу посольства.

Спеціальне засідання конгресу було присвячено воєнним аспектам Четвертої глобальної війни — на ньому також виявилися непримиренні суперечності різних груп істориків. Безперечним фактом уважалося те, що 15 серпня 2077 року була здійснена серія ракетно-ядерних ударів по столиці Чорної Орди — місту Чингіз-Сарай, по центру військово-наступального комплексу Орди — місту Нижній Тагіл, по об'єктах у Туреччині, Пакистані та Ірані, в результаті чого була знищена система управління збройними силами Орди та її технологічний потенціал і місця концентрації військ. Усього загинуло близько десяти мільйонів військовослужбовців і цивільного населення, але найстрашнішим ударом по населенню Землі став підрив п'яти термоядерних зарядів сумарною потужністю 18 Мгт у космосі — на висоті від 200 до 400 км, що призвело до ефекту «кінця світу». Ряд західних істориків, для яких навіть неіснуюча російська імперія двоголового орла продовжувала становити найбільшу загрозу, твердили, що ці ядерні вибухи були викликані атакою крилатих і міжконтинентальних балістичних ракет, запущених з російських підводних стратегічних ракетоносців, базованих у східній Атлантиці: ряд ракет не вийшов на заданий курс і вибухнув неподалік від місця запуску, кілька ракет було збито системою ПРО Чорної Орди, дві ракети збочили з курсу і впали на території Північної Сахари, інші досягли намічених цілей. Цю версію гостро критикували фахівці Пруської вищої школи геополітики, віднісши її до розряду стандартних русофобських фантомів. Прусаки досить переконливо довели, що застарілі російські ракети, встановлені на підводних човнах, перетворилися на час пуску на залізний мотлох; глобальна система навігації російських ракет була знищена після падіння імперії двоголового орла; значна кількість вибухів та їх потужність неспівмірні з кількістю ядерних боєзарядів, що перебували на борту російських підводних човнів. Прусаки висловили думку, що під прикриттям російських пусків хтось (Конфедерація держав Північної Америки самостійно, чи разом з об'єднаним командуванням ОГБ) здійснили масовану ядерну атаку проти ворога, що загрожував існуванню західної цивілізації. Дослідження військових експертів, проведені на місці колишніх наземних вибухів, показали, що дуже імовірним могло бути застосування американських ракет LGM-318 W «Ревенджер-ХІ» наземного, чи SGM космічного базування. Пруські геополітики наполягали на знятті з російського контр-адмірала Феоктистова звинувачення в злочині проти людства і в ініціюванні ядерного Апокаліпсиса на Землі. Залишків МБР СС-60 М-Х і крилатих ракет «Гарпун2» ніде виявлено не було.


Найбільш парадоксальним став погляд дослідників Шанхайського інституту штучного інтелекту, які вважали, що Четвертої глобальної війни взагалі не було! Китайські історики наполягали на тому, що мав місце випадковий збіг різних обставин, який в сумі дав ефект війни: розпад Чорної Орди дослідники пов'язували не з ядерними ударами, а зі смертю диктатора Кара-хана і з гострим внутрішнім конфліктом, що привів до краху ще однієї імперії. Ядерних вибухів, як твердили китайські вчені, взагалі не було: у серпні 2077 р мало місце зіткнення Землі з гігантським астероїдом, що викликало ефект спочатку Великого Спалаху, а потім — Великої Темряви.

Дуже цікавою виявилася доповідь видатного теоретика юдо-християнства д-ра Моше Вебера (Ізраїль) — правнука відомого психоаналітика історії Альфреда Вебера — про відчуття Другого Пришестя, що охопило значну частину людства після ядерної катастрофи 15 серпня 2077 року. Д-р Моше Вебер детально проаналізував відчуття Апокаліпсису, що виникло у свідомості людей, його фізичні й психологічні причини. Внаслідок космічних вибухів і потужної накачки електромагнітних імпульсів, на землі вийшли з ладу всі засоби масової комунікації, обірвався радіо, телефонний, телевізійний, інтернетний зв'язок, назавжди було втрачено великі масиви електронної інформації. Почалася кількарічна інформаційна ніч людства, коли в темряву — в прямому і переносному смислі — були занурені континенти, авіаційний зв'язок між якими урвався. У цей період людство втратило понад два мільярди населення. Розпалися великі державні утворення, натомість почали виникати невеличкі, як у середні віки, місцеві громади людей, охоплених страхом кінця світу.

Надзвичайно цікавою виявилася знахідка М.Вебером статті невідомого дослідника Р.Фрідмана «Напередодні Beликої Темряви» (2070 р). У ній автор, користуючись запропонованою ним теорією магічних математичних циклів історії (метод асоціативно-цифрового передбачення), дав точний прогноз щодо подій 2077 р. Вебер переконливо довів, що після Великого Спалаху з'явилася особлива каста звістунів, які, мандруючи від села до села, від містечка до містечка, несли Вість від Христа, який казав: «Я Перший і Останній, і Живий. І був я мертвий, а ось я живий на вічні віки. І маю я ключі від смерті і від аду». Не всі вірили «звістунам», декого з них убивали, але більшість населення, намагаючись насамперед врятувати дітей, слухала «звістунів» і вірила у близьке Друге Пришестя Христа.


Проаналізувавши текст Об'явлення святого Івана Богослова і співставивши його зі свідченнями і документами, що залишилися після Інформаційної Ночі Людства (Humankind's Informational Darkness HID), вчений знайшов вражаючі подібності у способі мислення, легендах і фобіях різних громад, розташованих одна від одної на значних відстанях. Моше Вебер показав, як в умовах темряви, відсутності інформації та жаху смерті в свідомості сучасних людей спливають прадавні, генетично обумовлені праісторичні почування. Одним з головних масових настроїв, що сформувалися в ті роки, стало почуття гріха й страху перед гнівом Божим. Позбуваючись влади телевізійного колективного зомбування, люди відчули особисту відповідальність за свої вчинки, почали більш гостро розуміти межу між доброчесним життям і гріхом.

Блискуча, щедро ілюстрована доповідь д-ра М. Вебера викликала бурхливу дискусію серед учасників конгресу, багато з яких виступило проти концепції страху і обмежень як християноутворюючих факторів на шляхах відродження віри. Більшість дослідників підтримала теорію освіченого гедонізму як двигуна прогресу.

Конгрес підтвердив, що період Темряви і Страху в новітній історії людства, на щастя, скінчився: разом з відродженням науково-технологічного і промислового потенціалу, глобальної торгівлі та державного життя, відновленням збройних сил та геополітичної боротьби за ресурси, домінування і впливи, життя стало повертатися до своїх звичних плюралістичних форм, до нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце.

Дуже повчальною для учасників конгресу істориків була екскурсія на Софійську площу Києва. Учасники вислухали лекцію про те, як на другий день після знищення Чорної Орди на місці, де стояв «чорний дирижабль» — будинок ГЕПРУ, пролунав глибинний вибух, і утворилося провалля, з якого почали виповзати десятки тисяч чорних, темно-синіх і сірих пацюків. По тунелях метро тварини з вереском добігли до берега Дніпра і зникли, залишивши по собі огидний запах. Довгі роки зяяла ця прірва, до якої боялися підходити кияни, що вціліли в роки Темряви. Потім провалля засипали землею, замостили, і Соборний Майдан з'єднав золоту розкіш Софійського і Михайлівського соборів в єдиний простір над Дніпром. На місці міністерства закордонних справ побудували храм Воскресіння Христа.


Учасників екскурсії зустріли пікетники партії смертохристів України (ПСХУ), які тримали плакати з написами: «Хай живе демократія», «Христос помер», «Дирижабль ще повернеться», «Геть воскресохристів — знаряддя юдо-християнського імперіалізму».

102.

27 вересня 2077 р

Таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета

Оскільки система телекомунікаційних супутників Землі знищена, я не знаю, чи дійде до Тебе моє послання.

Набираю цей лист на своєму геджеті, який дивом уцілів, у надії, що якимось чином Ти почуєш мій голос. Вперше у своєму житті я хочу поговорити з Тобою без усіляких посередників. Томугриф «таємно». Часу в мене вдосталь, я нікуди не поспішаю, бо світ занурився в зеленаві сутінки, в яких зникли всі тіні, а час зупинився в пласкому просторі, двовимірному, наче в середньовічних підручниках геометрії. Після Великого Спалаху, який Ти не міг не помітити, я майже місяць повертався пішки до Києва. Я розпрощався з моїми супутниками, бо кожен обрав свій шлях. Я йшов, не зустрічаючи на дорогах ні людей, ні автомобілів чи диліжансів, наче життя зупинилось, зафіксоване, як на старовинному дагеротипі, у люмінесцентно-сріблястому світінні. Я не боявся радіоактивного випромінювання, бо Спалах був надто далеко від київської землі, і показники мого геджету свідчили про відсутність підвищених рівнів радіації. Я боявся власної самотності і здичавіння людей, боявся виявів невмотивованої ненависті і насильства. Ні, Христе, я був добре озброєний і міг би дати відсіч у разі нападу на мене, але для мене було важливо переконатися, чи справді, збулося пророцтво: повстане брат проти брата, син проти батька, народ проти народу?


Ти, маючи більш достовірну і незрівнянну з моєю за обсягом інформацію, можеш краще оцінити справжній стан справ у глобальному масштабі. Я ж нічого подібного не виявив: посуваючись до Києва сільськими путівцями, я заходив до кріпацьких хат, де люди ділилися зі мною хлібом і молоком, залишали мене на нічліг. В одному селі молодиця, чоловік якої виїхав на заробітки до Португалії і зник, просила мене залишитися з нею і дуже плакала, коли я відмовився. В іншому селі мати солдата, взятого в полон Чорною Ордою, побачивши мої стоптані, діряві черевики, подарувала мені міцні чоботи, в яких я дійшов до Києва. Люди боялися виходити на вулицю, були пригнічені, не розуміючи, що відбуваєтьсяне працювали ні радіо, ні Інтернет, ні телебачення, ні мобільний зв'язокале залишалися при цьому гостинними. І всюди в хатах висіли ікони з Твоїм зображенням, Ісусе, і ніде я не побачив символіки смертохристів.

Навпакикажучи про Великий Спалах, люди були переконані, що це саме Ти даєш знак Свого Пришестя; багато з них чекали кінця світу і Воскресіння всіх мертвих.

На кордоні зони окупації Києва, тобто на Окружному шосе, я не побачив жодних патрулів Чорної Орди чи КПП МДБВСдорога була вільна. Вулиці Києва залишалися безлюднимилише де-не-де можна було побачити людські постаті з відрами води чи лантухами провізії. Ніхто не знав, куди поділися війська Чорної Орди і що сталося з режимом Верховного Директорату. В місті панувало безвладдя.

У моєму будинку на Інститутськійяк і в іншихне працював ліфт, і я ледве доп'явся до двадцять дев'ятого поверху. Моя квартира, в якій я не був від часу подій 1 липня, була пограбованадвері зламані, меблі потрощені, на підлозі валялися якісь ганчірки, вмурований у стіну сейф, в якому я зберігав зброю і гроші, був розпанаханий автогеном. Води і світла не було, каналізація не працювала.


Дивом збереглася стара кавоварка, як безглуздий експонат минулої епохи: ні кави, ні води, ні цукру не було.

Я вийшов на балкон, устелений попелом, наче після виверження вулкану, й подивився на Київ: у зеленкуватих сутінках темне, позбавлене вогнів і руху місто здавалося мертвим, хоча це було не так: де-не-де у вікнах блимало слабеньке світло каганців, а отже, жевріло життя.

І тут, Ісусе, я вперше у своєму житті склав і прошепотів молитву: «Нехай благословить і береже нас всемогутній, милосердний Ісус Христос єдиний, кому вірю й довіряю. Сине Божий, співчуваю твоїм мукам, що їх ти спізнав в ім'я кожного з нас, і вірю в Твоє воскресіння. Помилуй наш дім, наш Київ, помилуй Україну і всі інші країни, змилуйся над нашим народом та іншими народами, пожалій тих, хто мешкає в містах і селах, пожалій і помилуй мене, грішного, і тих, кого кохаю, шаную, знаю, близьких мені і далеких людей. І покарай мене за те, що прозрів так пізно, що вклонявся фальшивим пророкам, що вірив у міражі, жив за законами вовчої зграї, сповідував мізерні цінності і служив силам ненависті, а не справжнього добра; і хоча ці люди, сповнені дрібної заздрості й хижацької захланності, були чужі мені й огидні, але в мене не знайшлося мужності сказати їм це або піти від них мовчки. Я зрадник, Сину Божий, і тільки Тобі можу в цьому зізнатися. Якщо казати повну, безжальну правду — я смертохрист. Принаймні був ним донедавна, бо, поважаючи і люблячи Тебе, як навчила мене мама, я був переконаний, що Тилюдина, геніальний провидець і екстрасенс, але людина! Допустивши цю думку, я допустив у своє серце АнтихристаСансизбаєва, і я несу за це таку ж відповідальність, як і інші смертохристи. Так, я зрадив самого себе, бо все життя служив смертохристам, тобто тим, хто знищив Бога в собі і люто винищував Його в інших людях.


Я зрадив найдорожчих мені людей: батька, на похорон якого я не приїхав, бо мені завадили службові обставиниякась чергова ідіотська шпигунська історія з новим зразком британської зброї, що був украдений нами в Новій Зеландії. Я не почув батькових останніх слів, який так любив мене, так вірив у мене, і від якого я успадкував, врешті, технічні здібності. Помираючи, батько кликав мене, сподіваючись до останньої хвилини мене побачити. Я зрадив матір, не слухаючи її молитов і не вірячи ним; я відправив, Христе, маму до Польщі, і тепер, не маючи ні зв'язку, ні можливості зустрітися з нею, я не знающо з нею? Чи жива? Може ти, Сине Божий, знаєш і принесеш їй розраду? Я зрадив сестру Катерину, бо, посварившись з її чоловіком, перервав будь-які стосунки з нею і тепер не знаю її долі і навряд чи коли дізнаюсь. А це ж моя рідна сестра, яку я колись любив!

Я зрадив Ширлі Мак Доул, яку я кохав по-справжньому, кохав до нестями, до готовності померти, кохав так, як ніколи нікого не кохаві зрадив її, кинув вагітну заради кар'єри, виконуючи наказ Мережка і Махуна, які погрожували мені припинити виплату державної стипендії і вигнати з розвідувальної служби. Серце моє після цього скам'яніло, Боже, і я втратив назавжди дар кохання. А може, я не мав його ніколи.

Я зрадив свою дружину Лару, яку ніколи не любив по-справжньому, хоча вона кохала мене. Я одружився з нею, родичкою Наталії Гаврилівни Махун, намагаючись забути Ширлі. Але не забув. Ларабілява безбарвна балерина з київського театру Опери і балету, а що спільного, Боже, між військовим розвідником і балериною?

Якби не її вагітність і не Кристина, я б покинув Лару невдовзі після одруження, бо вона не давала мені такої насолоди, як інші жінки. Але тепер я розумію, що був жорстокий і несправедливий до неї, сперечаючись на кожному кроці, дратуючись від кожного її слова, і навіть коли вона, вагітна і негарна, плакала, мені не було її шкода. Я втратив Лару, а разом з нею і Кристину. Я зрадив свою дочку, мало цікавився нею, намагаючись забути про неї, викреслити зі своєї пам'яті. Але весь час я думаю про неї і страждаю від того, що втратив її.


Я зрадив Україну, любити яку вчив мене батько: якщо я знаю трохи історію Українице від батька. Я служив не Україні, а її ворогам, її господарям, і хоч не завжди розумів це, мене це не виправдовує. Бандитські правлячі режими в Україні, хоч би якими гаслами прикривалися, розтлівали і знищували український народ, заганяючи його в злидні і кріпацтво, денаціоналізуючи, криміналізуючи, галушкізуючи та ісламізуючи його, а я заспокоював себе, Ісусе, що служу Україні, вишукуючи нові види зброї, організовуючи обмін технологіями, крадучи все нові і нові таємницідля кого і чого це робилася? Коли я зрозумів, що перетворююсь на останнього українця на світібуло пізно.

Я винний у смерті Віктора Безпалого, бо знав його честолюбство, його слабкість до жінок і грошейі не вислав його додому, а навпаки, розповів йому про існування таємних файлів. Так само я завинив перед Ліндою Кенворсі, перед Зауром Хамзиним, перед спецназівцем Льошею, перед іншими загиблими з моєї вини співробітниками ВІРУ. З ризиком для життя свого і своїх підлеглих я збирав файли на зрадників України, на державних злочинців, які становили найбільшу загрозу для національної безпеки, я пишався цим, бо вірив, що це потрібно Україні. Але коли ці файли були оприлюднені напередодні Великого Спалаху, виявилося, що вони нікому не потрібні, хіба що історикам. Бо народ ненавидів і зневажав своїх правителів і без моїх файлів. Знання багатьох таємниць тішило моє самолюбство, плекало гординю, що є великим гріхом.

А професор Вебер? Моя злочинна недбалістьне поміняв маску на іншупризвела до загибелі Альфреда Ісааковича. Хіба можна таке пробачити?

Я винний перед Боженою, яка зробила мене щасливим тут, у цій квартирі, де залишився її голос і світло її тіла, винний у тому, що не поїхав одразу з нею після тої ночі, коли вона світилася, до Австралії, не кинув цю god damn державну діяльність, цей бал вампірів, які нагороджують самі себе вигаданими орденами, купленими званнями та незаслуженими чинами. Я втратив назавжди, Христе, покалічену і тілом, і душею Боженуможливо, мою останню надію на справжнє кохання, і немає мені за це прощення. Я не знаю, чи Божена залишилася у Вашінгтоні, чи згоріла на орбіті разом з БКС «Роналд Рейган».


Я завинив перед Наталією Гаврилівною Махун, від якої всі відвернулися після вбивства гетьмана. Вона зробила стільки добра мені, а я не віддячив їй; можливо, треба було допомогти їй перебратися до Польщі, до мамиїм було б легше пережити Велику Темряву разом.

Але моя найбільша вина в тому, що я брав безпосередню участь у підготовці до Великого Спалаху. Я не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, я безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. Немає мені прощення за всі помилки і злочини, яких накоїв, повернувшись в Україну. Я так і не знайшов Сірого Князя, хоча знав, що він десь поряд. Ось кого треба було знайти і знищити замість того, щоб збирати безглузді файли на слуг Сірого Князя. І тепер, коли почав розповсюджуватися міф про мене як майбутнього лідера України, як про людину честі, на яку може покластися нужденний народчи не жахливе блюзнірство це, чи не зрада тих ідеалів, в які ще вірять нещасні люди, які хочуть бачити мене на чолі держави, чи це не злочин, який не підлягає жодній амністії? Моя гординя і самовпевненість, і одночасно слабкість, нерішучість і боязнь своєчасно зробити відчайдушний крокмій непростимий гріх.

Можливо, тільки ти, Ісусе, зможеш зняти з мене гріхи, але я про це не довідаюсь і не для цього до Тебе звертаюсь.

...Переночувавши востаннє у своїй квартирі на якомусь дранті на підлозі, де ми кохалися з Боженою, вранці я залишив свій дім і, повз порожній, обгорілий будинок Сейму пішов по вулиці Івана Мазепи, тягнучи за собою знайдену на Садовій вулиці сумку на коліщатках, куди поклав, незрозуміло чому, стару кавоварку.

Близько Аскольдової могили зайшов до маленької церкви, що діяла: горіло кілька свічок і жінки хрестилися, слухаючи журливий речитатив священика. Запаливши свічки за упокій душі Аскольда, брата Божени, і за здоров'я мами і всіх близьких мені людей, я пішов униз, до набережної Дніпра і до Столичного шосе, звідки, повернувши праворуч, потрапив на порожнє Окружне шосе.


Я вирішив дізнатися, що сталося з мешканцями села, де жили Аскольд О'Коннел з сім'єю та отець Іван, про мученицьку смерть якого я дізнався вже по дорозі на Вінницю. Дійшовши до з'їзду з шосе, де залишилася ще іржава табличка «Зона Феофанія-Пирогово», я потрапив до входу в ЗЕК-116. Тут не було ніякої охорони, а розписні залізні ворота з півнями і левами були зірвані з петель, наче їх таранили танки. Вийшов на узвишшя, де стояли ми з Невінчаним ще зовсім недавно — у червні. Зовні наче ніщо не змінилося, але зеленкувата напівтемрява і люмінесцентне світіння не давали змоги оцінити картину, що відкрилася переді мною. Я спустився униз і наблизився до церкви: і село, і церква були спалені, але крізь прочинені двері обгорілого храму проглядалося хитке полум'я свічок і золоті відсвіти ікон. Людипереважно старі бабці й дідикупчилися навколо церкви. Якийсь дід пояснив мені, що сьогодні свято Здвиження, або Чесного Хреста. На свій сором, Ісусе, я не знав, що це означає. Не побачивши біля церкви нікого з О'Коннелів, я, охоплений страшними передчуттями, пішов до їхньої хати. Хата була спалена, але на подвір'ї, біля вцілілої повітки, я помітив якихось людей. Підійшовши ближче, побачив, що за столом сидять Аскольд з немовлям на руках, Ликера, яка наливає з глиняного горщика якусь їжу трирічному Яремі й п'ятилітній Михайлині. Потім вони взялися за рукимолилися.

І тут, Сине Божий, я зрозумів, що це тільки Твоя воля і Твоя милість вберегли родину Аскольда О'Коннела. Я сховався за стовбуром старої груші і дивився на цю благословленну картину: не по-дитячому тихі Ярема й Михайлина, заплакана, але щаслива Ликера, і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокійя не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано уздріти нікому з нас.


Во ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого.

Амінь.


Колишній генерал військової розвідки України, тепер раб Божий Ігор Гайдук

18/07/2010 — 19/02/2011

Щербак

Юрій

Миколайович
Народився 12 жовтня 1934 року.

Доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України в США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі, перший міністр охорони навколишнього природного середовища України, народний депутат СРСР (1989-1991), член Верховної Ради СРСР. Належав до опозиційної Міжрегіональної групи депутатів, яку очолював академік А. Сахаров.

Радник Президента України (1998-2000) і Голови Верховної Ради України з міжнародних справ (2004-2007). Брав участь у переговорах на вищому рівні у Києві, Вашингтоні, Єрусалимі, Оттаві, Варшаві, Мехіко, Мадриді.

Як професор Києво-Могилянської Академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації» (2003-2006).

Український письменник, драматург.

Автор більш як двадцяти книжок прози, публіцистики, драматургії, поезії, серед яких — романи «Бар’єр несумісності», «Причини і наслідки», п’єси «Маленька футбольна команда», «Сподіватись», «Стіна», документальні повісті «Чорнобиль», «Україна: виклик і вибір», «Україна в зоні турбулентності».

Нагороджений орденами і медалями України, інших країн.

Одружений, має двох дітей.








<< предыдущая страница